Страница 108 из 160
— Як же я міг показати, коли я й сам… не той…
— Несміливий? — кепкуючи, спитав Козак Мамай.
— Коли ж я й сам…
— Не сердитий?! — щасливо засміялась матінка.
— То це не за тобою вони пішли в бій? — спитав, повівши довкола рукою, єпіскоп.
— За ним, за ним! — загукало вдячне козацтво, яке з бою вийшло з честю — під несподіваним проводом ковалиська.
— Чуєш? — смішливо смикнувши себе за сергу, спитав Козак Мамай.
— Чуємо! — відмовила за хлопця матінка, постерігши, куди той дивиться, бо ж він очей не зводив з лікаря, який уже порав ся коло Ярини.
— От і виходить, що став ти сотником, парубче, — урочисто промовив пан полковник, а Михайликові аж млосно стало, аж отетерів од несподіванки, і дуже ж йому хотілося, щоб це був жарт або сон, і він уже скоса поглядав на матінку, очима благаючи про допомогу.
— Ну, які з нас сотники?! — сором’язно пишаючись і підбираючи губи, почала Явдоха і аж почервоніла, як дівчинка, бо ж їй ця розмова була таки приємна, і мати повторила ще раз: — Які з нас сотники, владико!?
— А кажуть же, ваш хлопчик був у бою — сотник як сотник!
— Так то ж — у бою! — озвався й Михайлик. — Та й вийшло все воно, владико, ненароком, — і парубок аж руками розвів, ніби просив пробачення.
— Сам винуватий! — зареготав Мамай.
— Гав, гав-гав-гав, — потвердив Песик Ложка.
— Марна річ, — посміхнувся й владика. — Хочете ви чи не хочете, матінко, а синок ваш уже став-таки сотником. Доведеться подякувати за честь і ставати до діла.
— Ну, коли так, владико… — Явдоха манірно вклонилась. — Спасибі за честь, панове-громадо! — і матінка віддала чолом на всі боки.
Звеліла й синові:
— Кланяйся! Михайлик уклонився теж.
— Нижче! — звеліла неня. I Михайлик віддав нижче:
— Спасибі за честь!
Потім, сам з того дивуючись, зненацька гукнув:
— Кашовари, сюди!
Наперед виступив тільки один, старий кухар Улас Загреба — з величенною ложкою, що стирчала не з халяви, як у всіх козаків, а з-за пояса, така вона була велика.
— Я сам-один лишився, — віддавши поклін сотникові, сказав старий. — А двох кашоварів убило.
— Візьміть собі на поміч іще чотирьох! — звелів новий сотник і звернувся до козаків: — Хто піде в кашовари?
Коли кількоро зголосились охоче, Михайлик наказав:
— Щоб каша була за годину готова! 3 яловичиною! Перекажіть обозному, що новий пан сотник звелів: з яловичиною. Бо ж без харчу козак — не козак, а кізяк!
— Оце так! — любуючися з моторного парубка, зареготав Мамай.
— Оце так сотник! — дружно ревонула борозенківська сотня.
А сам пан сотник преповажливо мовив:
— Та ще скажіть-но обозному, пане Загребо, щоб дав на мою сотню барила зо три меду…
— Оковитої, пане сотнику! — підказали з гурту.
— I оковитої, — повторив Михайлик.
— Оце так сотник! — ахнуло козацтво.
— А коли не дасть?
— То скажете йому…
— Ребром — за гак! — підказали з сотні. — Так?
— За гак! — погодився Михайлик.
— Все скажемо, — шанобливо вклонився старий кашовар. — Скажемо, пане сотнику!
— А тепер слухайте сюди! — владно звернувся до своєї сотні Михайлик. — Порати коні!
— Але зразу їх не напувати, — стиха підказала матінка.
— Я сам, мамо, я сам! — пошепки огризнувся Михайлик. А вголос додав: — Та не напувати, поки ще гарячі!
— Знаємо, пане сотнику!
— Потім — до річки: митися! — звелів сотник.
— I прати сорочки, — стиха підказала неня.
— Я сам! — пошепки буркнув синок. А вголос додав: — I прати сорочки!
— Гаразд, пане сотнику! — озвалися з гурту.
— Потім шаблі гострити. А там поспіє і обід. А там… — і Михайлик, несміливий та боязкий, порядкував над козацтвом, наче було це діло знайоме йому змалку.
3 білого каменя поглядали на новоспеченого сотника Мамай та Мелхиседек і значущо ззиралися, мовби любуючися з рідного сина чи молодшого брата.
Зоріла на Михайлика, очунявши, і пошарпана панна Ярина, поки порався над нею лікар, і одводила око, і знову заплющувалась, коли Михайлик кидав на неї стурбований погляд,
12
Владика скинув з себе клапті, які лишилися від ряси, й зостався в самій тільки гаптованій сорочці, пошарпаній, перемазаній кров'ю, бо старого ранили в рамено.
Мамай, теж увесь закривавлений, витягав собі з тіла стріли та кулі.
— Не беруть тебе чорти, Мамаю, — посміхнувся єпіскоп. — Стільки стріл, а ти живий! Та й кулі…
— Коли б їх зважити, всі кулі, які я витяг з мого тіла… ого! Зав'яжи-но мені плече, Подоляночко! — звернувся Мамай до Ярини, зауваживши, що панночка вже кліпає очима.
— Вона ще й не очумалась, — кинувся до неї єпіскоп.
— Дарма! — сказав Мамай. — Уставай, дівко, до роботи!
I панна Ярина встала і заходилася коло Козакового пораненого плеча, а потім і коло дядькового рамена. Мамай зітхнув:
— Чорти нас таки не беруть…
— Такий уже ми народ, слава Йсусові, — мовив, перехрестившись, старий гуцул з Михайлової сотні.
— Скільки вже нас войовано та жаковано… — сумно всміхнувся Мамай. — Шкура козацька репається! А ми тільки дужчаємо після кожного стусана… Ого!
— Не дай бог — так дужчати!
— Що ж поробиш! — запахкав люлькою Мамай. — Про українську вдачу є така брехенька…^ і, прискаливши око, він затягнувся димом, смикнув себе за сергу і почав: — Два куми схотіли забити вола. Один і каже: «Ви, кумцю, держіть за роги, а я його вдарю обухом». Ударив кум, а віл не падає. Ударив кум удруге, а віл не падає. Ударив кум обухом і втретє, а віл собі стоїть. Тоді той дядечко, який вола тримав за роги, й каже: «Якщо ви, куме, ще й учетверте мене по голові ось так гепнете, то глядіть, щоб я на вас не розсердився…» Отака наша вдача!
Преосвященний хотів щось гостро заперечити Мамаєві, 6о ж ніяк йому не до душі було таке трактування української вдачі, він аж розсердився на Козака за грубу небилицю, але ж нічого сказати не встиг, бо одвернувся в другий бік, побачивши лицедія Прудивуса, який підходив до них з дубовою голоблею в руках, що нею він намолотив сьогодні не так уже й мало ворогів.
— Чолом, владико! — вклонився Прудивус.
— Ave! — відмовив архирей з латинська. — Мир тобі, спудею! — але не благословив молодика, бо ж був без ряси і в драних козацьких штанях. — Я бачив, голубе, як хвацько ти переправляв оцією голобелькою на той світ якогось пихатого шляхтича в голубім кунтуші… Тобі либонь хотілось би знати, чи ж він добре добрався до Стіксу?
— Він уже в Хароновому човні, ваше преосвященство, переправляється в самісіньке пекло.
— Довго ж ти за ним ганявся, — мовив єпіскоп. — Чи ти не любиш голубої барви?
— Той голубий хотів схопити нашого гуцула.
— Романюка?! — аж стенулась Ярина.
— Старий гуцул рубався, як справжній козак… Аж бачу, той ляшок скрадається з татарами, а він — і не туди: кришить, сивий, німоту й ляхів на капусту. Я був хотів прорубатись до нього, та вже свиснув татарський аркан, уже й зв'язали бідолашного гуцула, а мені, як на те, саме шаблю з рук вибили. Добре, трапилась оця голобля…
— Що ж було далі? — спитав Мамай.
— Татари де й поділися: полягли чи від голоблі повтікали. А голубого я ще попоганяв чимало: лютий, бистрий і живучий, мов собака…
— Де ж він? — спитала Ярина.
— Віддав чортові душу.
— А гуцул? — спитав єпіскоп.
— Десь там, доміне, либонь лежить і досі…
— Мертвий?
— Зв'язаний. Арканом.
— Так його й покинув?
— Пан обозний чіпати гуцула не велів: усіх, мовляв, чужинців… в час війни треба тримати в путах.
— Який же він чужинець?
— Католик…
— Веди до нього, — наказав єпіскоп, і вони гуртом — Козак Мамай, владика, лицедій, Михайлик і Ярина — подались шукати старого гуцула.
Михайлик ішов позаду, а панна попереду, і обоє ціною страшного зусилля намагались одне на одного не дивитись.
Ярина поглядом шукала забитого шляхтича в голубім кунтуші, що полював на старого Ігнатія Романюка, бо треба ж було на нього глянути, але все поле було вкрите трупом.