Не вурдалаки

А тато посміхнувся та поліз за піч. Там вгорі були невеличкі пічки, де ми завжди сушили одяг, а внизу, схована за бильцями ліжка, була пічка більшого розміру. Ось туди тато і встиг засунути мішок. Усе обшукали, а туди заглянути не здогадалися. Повеселіли жінки, зраділи діти. Ще б пак! Найближчі дні не будемо голодні!

Картоплю швидко з’їли, і в хаті знову стало сумно – не стало чого їсти. Деякий час їли лушпиння з картоплі, та швидко й того не стало. Полізла мати до скрині, дістала єдину теплу та гарну річ – свою білу вовняну хустку.

– Не треба, – каже батько. – Залиш собі.

– А діти? З голоду будуть пухнути? Зараз треба дітей рятувати, а не про себе думати.

Сів батько на лаву, обхопив у відчаї голову руками. А що поробиш? Пішла Тьотя до міста та й обміняла хустку на відро картоплі.

А в мене почався авітаміноз, на голові стало випадати волосся, і з’явилися три лисини. Вранці, перед школою, мати довго розчісувала мені волосся, намагаючись так заплести кіски, щоб не було видно лисин. А тут ще в школі сказали, що приїхав фотограф зробити світлини відмінників навчання для Дошки Пошани. Вчительці довго прийшлося мене розчісувати, щоб сховати ті мої лисини. Добре, що на світлині не було видно моєї сукні. Вона геть вся вигоріла, а на сідниці була нашита величезна латка іншого кольору.

У цей час у школі варили суп із пшениці та давали сиротам та бідним. Я дуже соромилася йти їсти, то вчителька брала мене за руку й вела до столу. А у тому супові – лише вода та варена пшениця.

Іноді мене до себе додому запрошувала перша вчителька – Надія Іванівна. Яка ж вона була гарна! Волосся чорне, велика та товста коса була красиво вкладена навколо голови. Дивлюсь на неї з неприхованим захопленням і думаю: «Все одно буду ходити до школи та гарно вчитися, щоб стати такою ж, як Надія Іванівна. І лисин у мене не буде, а виросте така ж довга та блискуча коса».

– Ну що, Марічко, – каже вчителька, а мені дуже подобається, коли вона так до мене звертається. – Не передумала бути вчителькою?

– Ну що ви?! Ніколи не передумаю! – відповідаю я.

Надія Іванівна посадить мене за стіл, а я очі на полиці продала. Там стільки книжок! Як у бібліотеці. Нагодує мене вчителька, ще й книжку якусь цікаву дасть почитати. Лише потім я зрозуміла, що книжки то був лише привід запросити до себе та дати щось поїсти, бо так просто прийти до вчительки я соромилася. Іноді мною керував голод, і тоді я рвала квіти, яких було повно насаджено під хатою (добре, що хоч квіти податком не обкладалися!), та несла букет вчительці. Насправді ж то був привід, щоб вчителька чимось пригостила. Іноді вона мені давала коржика або оладку, а частіше пригощала козячим молоком. Надія Іванівна приїхала до нашого села на роботу. З собою вона привезла невелику валізу з одягом, велику – з книжками, а ще привезла з собою… козу. Молоду вчительку поселили на другому поверсі школи, а козу – у шкільному сараї. Влітку коза паслася у «панському» саду, а коли приводила козенят, то Надія Іванівна віддавала їх нам на відгодівлю. Усе літо ми випасали та вигодовували козенят та сушили траву на зиму. Коли козенята виростали, ми повинні були одного з них віддати вчительці, друге залишалося нам. Якою ж радістю було, коли коза вчительки приводила не двох, а трьох дитинчат!

На все життя образ Надії Іванівни залишався для мене взірцем краси та душевної доброти.

Іншим учням було не легше. Деякі діти ходили до школи зовсім пухлі, а дехто навіть до школи не міг дійти, то лежав вдома.

Ледь дочекалися ми того року весни. Подекуди ще лежав на полях сніг, а люди посунули з лопатами та сапами на поле, де торік вирощували картоплю. Перекопували землю та подекуди знаходили картоплинки. Вони були після зими мерзлі та гнилі, але все одно їх збирали. Називали таку картоплю «гнилушкою». Спочатку її обмивали, клали у піч та висушували. Потім з неї обдирали шкірку, товкли в ступі та пекли оладки. Наїмося їх, а потім починаємо блювати.

Потім з’явилася лобода, яку теж можна було їсти. А там пішли щавель, біла акація, конюшина. Їли все підряд, навіть листя з липи. Все здавалося смачним, бо завжди хотілося їсти.

Навесні мати ходила на роботу до буртів. Там жінки перебирали картоплю, і їм дозволяли пекти та їсти картоплю, але це можна було робити лише там. Мама сама не з’їсть, а сховає картоплю за пазуху та принесе нам додому. Дістає її нам, а вона в сажі, ми похапаємо та їмо. Мати дивиться на нас, посміхається, а у самої на очах сльози. А нам не зрозуміло, чому: ми ж їмо, то чому ж мама плаче?

Пройшли жнива. У полі вже був скошений хліб та пройшла погребка. На полях стало майже порожньо, але й тоді не дозволяли збирати колоски, що деінде залишилися. Але людей голод все одно гнав на поля. В основному йшли діти, бо дітей можуть лише прогнати, а дорослих могли посадити до в’язниці.

Пошила нам Тьотя полотняні мішечки, повісили ми їх на плечі та й пішли за колосками. Сидимо у лісі, вдивляємося, чи не їде де об’їждчик. Страшно, але треба йти. Вискакуємо на поле, хапаємо ті колоски тремтячими руками та все оглядаємося. Побачимо якусь людину здалеку – біжимо щодуху до лісу, щоб там сховатися. Потім знову йдемо, переборюючи страхи. Назбираємо у торбинки, несемо до лісу, де стоїть мішечок. Туди колоски пересиплемо, і знову на поле. Ноги босі, суха стерня впивається в дитячі ніжки, залишаючи в них болючі скабки, але треба йти знову і знову.

Йдемо одного разу з Валею з поля. Дуже потомилися, бо ходили по колоски аж до сусіднього села. Спека стоїть. Хочеться і їсти, і пити. Дійшли до місця, де у війну був німецький аеродром. А там великі ями залишилися після того, як відступаючі війська підривали свої боєприпаси. Стоїть у тих ямах жовта вода. Я зайшла по коліна у воду.

– Яка тепла водичка, – кажу подрузі.

– То давай скупаємося! – пропонує та.

Ми огледілися – нема ні душі навколо.

Понапивалися з тієї ями води, поскидали з себе одяг та й полізли купатися. Ото тільки й радості, що вода тепла! Прийшли додому, я розповіла матері, де ми купалися. Вона нас висварила, бо вже не раз були випадки, коли діти підривалися на мінах та снарядах, які залишилися в землі після війни.

Одного разу об’їждчик таки нас наздогнав. Ми так захопилися збиранням колосків, що не помітили його. Він був на коні, з батогом у руках. Ми запізно його вгледіли і з криками побігли до лісу. Майже біля лісу він налетів на нас з брудними лайками та по спинах нас батогом, по спинах! Прийшли додому, плачучи. Одяг на спині влип у закривавлені рани. Обмила нас мати, вклала поряд на лавці, обробила рани чистотілом, щоб знову могли йти за колосками. Зібрані колоски товкли в ступі металевим товкачем, який називали ломом. Потім остюки пропалювали на вітрі у дерев’яних ночвах, і вже тоді пекли хліб.

Скільки ж того року у нас, дітей, було роботи! Треба і цвіт акації збирати, і груші-дички з лісу носити та сушити, і колоски збирати. А я ще й на роботу ходила до лісництва збирати соснові шишки та на полі кок-сагиз. А якою була радісною новина, коли сказали, що зернятка жовтої акації будуть приймати за гроші! Назбираємо мішок стручків, потім вдома висушимо, полущимо та бігом несемо здавати.

Восени мені за гарне навчання на урочистій лінійці в школі подарували справжні панчохи. Скільки ж то було радощів! А на Жовтневі свята мені вручили за роботу в колгоспі грамоту ЦК комсомолу. Її вдома повісили у рамочці на стіні.

Взимку знову не стало чого їсти. Пішли чутки, що люди їздять на Західну Україну та міняють там речі на зерно.

– Поїду я на Західну Україну, – сказав одного разу батько, – бо не виживуть діти.

– О Господи! – схлипнула мати.

– Навіщо їхати у таку далечінь? – втрутилася Тьотя. – Піду до міста, можливо, там вдасться щось обміняти.

Ходила вона пішки до міста цілий тиждень, носила на базар речі, мерзла з ними цілий день. Ми чекали її з нетерпінням та надією, але кожного разу вона поверталася з порожніми руками та відводила вбік очі. Напевне, у людей вже не було ані зерна, ані борошна. Дістала мати із скрині ту сукню, що тато їй з війни привіз у подарунок.