Не вурдалаки

Дійшли чутки, що демобілізованих з нашого села будуть провозити у вагонах залізничною колією за сорок кілометрів від села. Багато жінок з вузликами вирушили туди пішки з надією побачити своїх чоловіків. Почала збиратися і наша мати.

– І я хочу до тата! – плакала я.

– Не можна, дитинко, це дуже далеко, – сказала мама.

– А булочку від тата принесеш мені?

– Гостинця обов’язково принесу, – пообіцяла мати та додала: – Якщо, звичайно, тата побачу.

А повернулася вона за кілька днів стомлена, змарніла. З батьком вона так і не зустрілася. Роздала солдатам гостинці та й повернулася додому.

За районним центром був розміщений концтабір для радянських військовополонених. Жінки ходили туди, носили полоненим хліб, варену картоплю.

– Можливо, і наш там, – бідкалася мати. – Голодний та холодний.

– Хто ж тобі що там скаже? – каже Тьотя.

– Хліб за колючі дроти жінки перекидають, то, напевне, можна побачити, хто там.

– Піду я сама, – сказала Тьотя. – Якщо побачу його, то іншого разу ти сходиш. А зараз залишайся з дітьми.

Так і вирішили. Мати спекла хлібину, відварила три картоплини, а Тьотя, помолившись перед дорогою, пішла вранці, коли на небі ледь почало сіріти.

Цілий день мати, немов відчуваючи щось недобре, не знаходила собі місця. І недаремно. Пізно ввечері городами прийшла Тьотя. Вона була сама не своя. Зайшла в хату, впала на долівку та почала так плакати, кричати та рвати на собі волосся, що ми полякалися, залізли на піч та притихли, як мишенята у нірці. Кинулася до неї мати, допитується, що сталося. Тьотя лише голосить.

– Що?! Він там? Його вбито? – питається схвильована мама.

– Ні! Ні! – тільки й сказала Тьотя.

– То що ж трапилося?! Ти була там?

– Так! – киває головою. – Віддала все бідолашним.

– То що ж ще?

– Німець… Німець… Мене спіймав! – голосить.

– Зґвалтував?

– Так! Я не хочу жити! Не хочу! – кричить Тьотя та б’ється головою об долівку.

Для нас було незрозуміло, що трапилося з нашою Тьотею, але ми теж почали хором голосити на печі.

З того дня Тьотю стало не впізнати. Завжди роботяща, вона встигала і попоратися, і на своїй швейній машинці людям щось пошити, і за нами приглянути. А то стала мовчазна, якась розгублена. Ходить мовчки, мов примара, не розмовляє, не їсть, а як спати полягаємо, чути, як вона плаче. Мати її заспокоює, говорить, що не одна вона така, що люди на фронті гинуть кожного дня, а у них удома маленькі діти лишаються сиротами – війна принесла біду в кожну оселю. Здавалося, трохи допомогло. Почала вона приходити до тями. Дивиться сумними очима на світ, та хоч їсти почала. Але одного дня вона знову впала на долівку, почала кричати: «Важка я! Не хочу німця! Не хочу!» Ми не розуміли, що з Тьотею, але притихли, лише схлипуємо. Мати нас загнала на піч, наказала спати. Та куди там, якщо вона про щось із Тьотею шепочеться. Почули ми, що мати поведе її до якоїсь бабці, що жінкам допомагає. «Хай би куди мама Тьотю відвела, аби та не плакала», – подумала я.

Наступні дні Тьотя то лежала в ліжку, дивлячись порожніми очима у стелю, то йшла до хліва, перехилялася над великою дерев’яною діжкою, ойкала та примовляла: «Не хочу німця, не хочу». Кортить спитати, чому вона про якогось німця все говорить, а боїмося, що почне знову плакати та голосити. Напевне, життя у її лоні так жадало з’явитися на світ, що та бабця не допомогла Тьоті. Незабаром мати нам сказала, що у нас буде братик або сестричка. Ми зраділи, а Тьотя тихо мовила: «Все одно я його вб’ю».

– Не треба, – попросила я. – Ми дитинку будемо няньчити, ми будемо її любити.

– А я – ні, – чомусь відповіла Тьотя.

З часом вона змирилася зі своїм станом, і одного ранку ми прокинулися від крику немовляти.

– Та погодуй же дитинку, – вмовляла мати Тьотю, яка лежала на печі, відвернувшись від дитини. – Дитинка не винна, що Бог дав їй життя.

– Я її погодую, – сказала я.

Мати посміхнулася, а Тьотя не витримала, повернулася, подивилася на дитинку.

– Ти подивися, – сказала мати. – Це не хлопчик, а янголятко!

– Дай мені його, – тихо сказала Тьотя і піднесла до грудей.

Стьопа, так назвали хлопчика, дійсно був схожий на маленького янгола. Волоссячко у нього було русяве, хвилясте, щічки кругленькі, рожеві, носик невеличкий, кирпатий. Ми так полюбили його, що ладні були будь-кому видряпати очі, хто називав його німцем. Тьотя швидко забула, що не хотіла цієї дитини. Лише частіше стала у Бога просити пробачення…

Батько був на війні простим піхотинцем. Одного разу їх викинули на Донбасі з парашутами на окуповану територію. Німці одразу ж усіх перестріляли, а хто зміг живим приземлитися, того знаходили в лісі та вели на розстріл. Батька з другом знайшли на землі та повели до яру розстрілювати. Вони змовилися, що будуть падати в яр ще до того, як пролунають постріли. Так і зробили. Попадали вони вниз, туди, де було повно трупів, зачаїлися та лежать. Німці дали по них чергу з автомата та пішли собі геть. Батькового друга поранило в плече, а тата куля не зачепила. Напевне, наші дитячі молитви допомогли. Ночами вони йшли окупованою територією додому. Люди допомагали. Хто пустить заночувати, зігріє, хто нагодує, хто дорогу підкаже. А коли треба було перейти велику річку, а міст охоронявся, дівчина закидала тата травою у човні та перевезла під самим мостом, під носом у німців. Так батько дістався рідної домівки. Ми були зовсім дітьми, але розуміли, що треба тримати язика за зубами, щоб з татом не трапилося лиха. Чи вже хтось його побачив вдома, чи здогадався, бо привів поліцай до нашої хати німців. Тато ледь встиг чкурнути по драбині на горище. Німці оглянули хату, не знайшли нікого. А поліцай сказав, що якщо знайдуть батька, то усіх дітей та дорослих разом із ним розстріляють. Коли німець поліз вгору по драбині, то мати завмерла у німій позі, а під нею вмить з’явилася калюжа. На тому горищі було геть порожньо, але тато знайшов невеличкий сніп конопель, присів, а той сніп поперед себе руками тримав. Німець піднявся, посвітив ліхтариком. До цього часу невідомо, чи він дійсно не помітив батька, чи пошкодував дітей, бо не помітити було неможливо. Спустився німець донизу, махнув рукою: «Ходімо звідси», та й пішли вони з хати, а мати впала перед образами на коліна, залилася сльозами. А вже за кілька днів село звільнили, і ми знову проводжали батька на фронт.

Пам’ятаю, як поспіхом відступали німці. Прокидаємось вночі від страшенного гуркоту та шуму.

– Що це? – запитую злякано.

– Німці відступають, – радісно каже мама.

А потім нам довелося ще три дні сидіти в окопі, бо німці познімали дроти на стовпах і почали підривати бомби на своєму аеродромі, що розташовувався у нас за селом. Це був вересень сорок третього року.

Молитви наші дійшли до Бога, і тато, контужений, поранений, але живий повернувся додому. Матері він привіз якесь картате плаття, а мені – віскозну хустку та кофтинку з коротенькими рукавчиками в червону і білу квіточку.

У школу я пішла у сорок четвертому році, коли ще тривала кровопролитна війна. Вдягнути не було чого, але Тьотя пошила мені плаття з невибіленого полотна. Потім його пофарбували у червоний колір. Скільки ж то було радощів! Як мені заздрили мої молодші! До школи я йшла, не знаючи жодної букви, не вміючи рахувати. Але яка була жага знань! Класи були переповнені, у них було більш ніж по сорок учнів. Серед нас було багато переростків, бо за окупації школа не працювала. За старими партами ми сиділи по троє. Чорнила не було, тому його самі робили з ягід бузини або соку червоного буряка. Зошитів теж не було, то писали де прийдеться: між рядками старих газет та на клаптиках паперу. Мені ж у нагоді стали канцелярські книги, які батько прислав з фронту. А ми в цей час співали пісні про Сталіна, в читанці на першій сторінці був портрет Леніна, на другій – Сталіна. Під ним красувався напис: «Спасибі Сталіну за наше щасливе дитинство». На уроках ми розучували пісні про Сталіна: