Коли ти поруч

Учора, після вечері у відділенні, Антон вийшов на вулицю, нібито подихати свіжим повітрям перед сном, і поїхав додому, прихопивши з собою всі гроші батька. Можливо, він би почав лікування від СНІДу, якби сподівався на одужання. Але лікар відверто сказав йому, що хвороба вже запущена і йому залишилося жити не дуже багато. Скільки – він так і не сказав, хоча Антон пропонував йому гроші. «Якщо не говорить, значить, мені залишилося мало», – зробив висновок Антон.

Удома він замкнувся у своїй квартирі, наглухо затягнувши занавіски. Йому хотілося втекти, сховатися від світу та від недуги, яка в ньому засіла. Але вона вже знайшла його як свою жертву і була готова проковтнути юнака з потрухами.

Антон нервово бігав по просторій кімнаті з кутка в куток і без кінця палив. Іще не допаливши одну сигарету, він прикурював іншу. Його розпирала злість ізсередини, готова вибухнути, подібно до гранати.

Він навіть не знав, на кого більше сердився: на батька, себе, на подругу чи друга, які нагородили його хворобою. А ще Антон був у розпачі. Йому не хотілося думати про смерть, і хлопець усіляко намагався не допускати цю думку в голову, але вона була жахливо причеплива, настирлива, як спасівська муха. І тоді Антон дістав зі своєї схованки шприц. «Треба заспокоїтися, – вирішив він, намагаючись зловити голкою запалу вену. – Потім буде легше вирішити, як жити далі».

На деякий час усі проблеми і неприємності залишили Антона і він відчув себе, як раніше, щасливим. Та це був самообман. Кайф минув, Антон повернувся в реальність, але почувався вже спокійніше. Він знову дістав сигарету, прикурив і розвалився в кріслі, поклавши хворі ноги на скляний столик. І ось тоді він вирішив, що буде робити далі. Він поїде в Дніпропетровськ до знайомих хлопців, закупить на всі залишені батьком гроші наркоти і продасть тут. Він робив це вже не раз і не двічі. Та то все були дрібні закупівлі, так, для себе, для друзів. А тепер він зможе пристойно збільшити наявну суму і загуляти. Антон уявив собі, як буде кльово, коли він збере всіх своїх друзів, подруг і вони будуть гуляти в найдорожчих шинках і нічних клубах. Не треба думати про те, скільки коштує в японському ресторані місо-суп з водоростями або, наприклад, підігріте рисове вино, скільки треба заплатити стриптизерці з найдовшими ногами і великими грудьми, а можна просто отримати задоволення від життя. Останнє задоволення. Хоча б в останній свій день на цьому світі він не відчуватиме безвиході й відчаю. Йому треба випробувати відчуття свободи від наркоти, від клятого СНІДу – від усього. Антон вирішив, що цей день, проведений собі на втіху, буде прощальним. Нехай його, Антона, друзі запам’ятають веселим, щедрим, життєрадісним. А потім, найголовніше, не злякатися та не відступити в останню мить. На самоті він дістане свою, так звану «золоту», голку. Кожен наркоман, що поважає себе, має її у своїй схованці. Мав «золоту» голку з великою дозою й Антон. Не просто з великою, а з величезною, «несумісною з життям», як кажуть лікарі.

«Краще померти від передозування, аніж від СНІДу, – подумав Антон. – Про хворобу знає лише батько, а він буде мовчати».

Таке рішення ухвалив Антон звечора, і вже ніхто його не міг зупинити. Тому він мчав зі скаженою швидкістю, дратував його лише туман, який гальмував виконання задуму. Антон не дотримувався жодних правил дорожнього руху, обганяв, підрізав, проїздив на червоне світло світлофора і навіть не пригальмовував біля знаку «STOP», надаючи можливість зупинятися під знаком тим, хто залишиться після нього. Йому сьогодні хотілося одного – зняти всі до одної заборони.

Попереду нього плентався БМВ кольору металік. Спочатку Антон просто його обігнав. Він не хотів бачити перед собою зад будь-якої машини, але той знову його обігнав. І не просто обігнав, а нахабно підрізав. Антон не збирався сьогодні нікому і нічого прощати. Іншим разом він би просто плюнув йому вслід, полаявся і через хвилину забув би про таке нахабство. Але у нього, Антона, іншого разу вже не буде. У БМВ будуть тисячі таких випадків, а у нього – останній. І цей БМВ заважав йому, а Антон не міг такого допустити.

Згадавши, що треба підзаправитися, Антон звернув на першу-ліпшу заправку, подумавши про те, що зараз обжене автомобіль кольору металік і завдасть гарту своєму «хаммерові».

– Ну, ти довго ще будеш копирсатися? – нервово запитав він у прочинене вікно хлопця, який мляво взяв «пістолет» до рук.

– Зараз, я зараз, – заметушився хлопець у спецодязі.

Антон подивився на хлопця. Той був його ровесником. Рудий, з великими вухами, з веснянкуватим обличчям і великими губами, хлопець злякано кліпав безбарвними блакитними очима, викликаючи тільки жалість.

– Чуєш, хлопче, – Антон звернувся до оператора. – Який подарунок у твоєму житті найбільше тобі запам’ятався?

Хлопець розгублено закліпав очима і перепитав:

– Подарунок?

– Так, подарунок. Що найцінніше тобі дарували?

– Мобільник, – спантеличено відповів він.

– Скільки він коштує?

– Не знаю, – хлопчина знизав плечима. – Мені його мати купувала.

– Крутий мобільник? Новітній?

– Ні, бевушний, з рук на ринку купила.

Антон відкрив бардачок, де лежали стоси стодоларових купюр, відрахував десять штук і простягнув хлопцеві.

– Візьми. Це тобі, – сказав він.

Хлопець злякано вирячив на нього очі.

– Навіщо?!

– Купиш собі подарунок. Тут тисяча доларів. Як ти думаєш, пацан, тобі хто-небудь зможе зробити такий подарунок?

– Ні-і, – покрутив головою збентежений хлопець, не відриваючи погляду від простягнутої до нього руки з грошима. – Що мені треба зробити?

– Прийняти цей подарунок від мене.

– І все?! – запитав хлопець недовірливо, але руку вперед усе-таки простягнув. – А ви… не цей?…

– Не «блакитний»? – посміхнувся Антон. – Ні. Я – звичайна людина. Ні, брешу. Спробую тобі пояснити. Ось, наприклад, ти знаєш дату свого народження?

– Звичайно. Восьме березня.

Антон посміхнувся. «Явно невдаха, – подумав він. – Народитися і то не зміг у нормальний день».

– А дату своєї смерті?

– Нє-а.

– Звичайно ж, ти не можеш знати, як і всі люди. А я ось знаю конкретну дату останнього дня свого життя.

– І коли? – дурнувато кліпаючи очима, спитав рудий.

– Сьогодні, п’ятнадцятого травня, – просто, ніби про щось звичне, сказав Антон. – Що б ти зробив, якби знав, що живеш останній день?

– Що-небудь гарне.

– От і я так думаю. Тому й дарую тобі штуку баксів. Просто так. Бери, порадій хоча б трохи життю, – сказав Антон, поклавши в простягнуту руку гроші, й додав із сумом у голосі: – Поки є така можливість.

Хлопець стояв, тримаючи гроші в руках, з роззявленим ротом і не знаходив потрібних слів.

– Дя-а-ку-ю, – протягнув він і поспіхом засунув гроші в кишеню синього комбінезона.

– Давай, брате, – сказав Антон і хотів іще щось додати, але в цей час помітив, як дорогою повз заправку проїхав знайомий БМВ. Навіть крізь завісу туману Антон побачив, як у віконце йому хтось показав середній палець, і тут же вікно плавно причинилося.

– Здається, мені час, – мовив Антон, швидко заводячи машину.

Заспокоївшись після розмови з хлопчиною і показавши себе благородним і щедрим (утім, як завжди), Антон знову відчув приплив злості. Він різко натиснув на педаль газу, так, що задні колеса прокрутилися на місці, завищали, зойкнули і викинули з-під себе дрібні камінці. Автомобіль рвонув з місця, залишивши біля бензоколонки розгубленого хлопця.

– Ну, скотина, тепер тримайся! – процідив крізь зуби Антон, виїжджаючи на пряму дорогу. – Я тобі влаштую веселе життя! Ти ще не знаєш, що мені втрачати нічого!

Розділ 6

Сергій явно нервував і ніяк не міг набратися духу, щоб почати неприємну розмову з дружиною. Він розумів, як їй боляче буде почути про його зраду, і виразно уявив у її очах докір. Навіть якщо вона промовчить, не зронивши й слова, а просто подивиться на нього, він знав, що очі її з відчаєм спитають: «Як ти міг?! Я ж тобі так вірила!» Сергій відсапнув. Здавалося, що він ось-ось задихнеться, так і не покаявшись.