Страница 41 из 43
<p>— Знаєш, ма…</p>
<p>— Що?</p>
<p>— Знаєш, найгірше не те, що я сильно віддалився від тебе. Хоча, зрештою, ми ніколи і не були близькими людьми… Найгірше те, що я не відчуваю докорів сумління, чи як це називається. Ну да… совісті у мене немає…</p>
<p>— А ти знаєш, що таке совість? — хитро глянула вона на мене.</p>
<p>— Ну… певною мірою…</p>
<p>- І що ж?</p>
<p>— Хочеш, я розповім тобі одну дебільну історію. Це ще у дитинстві сталося. Ну як у дитинстві, мені було років п’ятнадцять.</p>
<p>— Ну давай, — і вона знову посміхнулася, а я побачив, що їй справді цікаво почути історію з мого дитинства, адже вона ніколи не чула від мене жодних історій, вона навіть не знала, чим я жив, чим дихав у той час, коли вони з батьком змагалися у цинізмі та віддаленості одне від одного.</p>
<p>— Знаєш, кожного разу, коли повз наш будинок — ще там, на Фучика — проносилися карети «швидкої допомоги», кожного разу мені до горла підкочувало відчуття провини, хоча, якщо розібратися, я геть ні в чому не був винен. Тобто якщо десь хтось помирає, моєї провини немає, а, що цікаво, відчуття провини все ж таки було. Це я почав відчувати десь з семи-восьми років…</p>
<p>— Можливо, це совість?</p>
<p>— Знаєш, я собі якраз так і думав. Думав, що це совість, і коли ти або батько казали мені, що я не маю совісті, мені було дуже образливо, чесно-чесно! Я так злився: це у мене немає совісті, думав я, та он скільки хочеш! Але я не про це…</p>
<p>— Та чого ж… цікаво… Я навіть і подумати не могла.</p>
<p>— Мам, ти багато чого подумати не могла. Але не про це. Коротше, коли я навчався в десятому класі, я ненароком поцупив гаманець. Ми з моїми двірськими друзями, Кірілл-Сєрьога, пам’ятаєш, так-от, поверталися ми з ними з якогось кабаку до нашого двору. Так трапилося, що до місця нашої дислокації, себто доміношного столику, я підбіг перший і побачив гаманець, що просто так, без усякого, лежав на оцинкованій поверхні. За п’ять секунд підійшли пацани, але гаманця вже не було, точніше, фактично був, але вже у мене. А ще за хвилину приперся один уже дорослий хлопець з сусідського двору, звали його Яшею… а, тю, ти ж його знаєш — син вашої акомпаніаторші. Він одразу підійшов до нас і давай вимагати гаманця. В принципі, він мав на це право, адже, за словами Яші, його не було буквально дві хвилини і ніхто, крім нас, не міг взяти забутого гаманця. Він нас допитував години дві, у гаманці були гроші, які призначалися для якоїсь поїздки, здається в Умань, до його дівчини. Спочатку Яша вимагав, потім погрожував, потім благав нас повернути йому гаманця, але ніхто, окрім мене, звичайно, нічого не знав ні про який гаманець. В кінці Яша вирішив задіяти психологічні методи, казав, що гроші ми зможемо залишити собі, але гаманець йому вкрай потрібен. Мовляв, це подарунок батька. Нарешті, ледь не плачучи, він, двадцятитрирічний бугай, але, зрештою, дуже хороший хлопець, подався додому. Ми теж розійшлися. Настрій у всіх був препаскудний. Насправді, прийшовши додому, я сам ледь не плакав. Усі ці дві години, скільки Яша нас тримав, я так хотів віддати йому гаманець, але не міг, адже я одразу заховав його в труси. У мене така звичка була, я не знаю, раптом що, одразу никати в труси.</p>
<p>— Може, там і зараз щось заховане? — мама не могла стриматися від сміху.</p>
<p>— Так, женщіна, попрошу бєз пошлостєй. Слухай далі. Отже в гаманці лежало щось близько ста гривень, які я наступного дня всі до копієчки програв на автоматах. Уявляєш, хлопцю треба було в Умань їхати, до дівчини, а я спустив їх на відеопокері. Можливо, у них нічого через мене не склалося, і я зруйнував дві ні в чому не повинні долі.</p>
<p>— Ну, буває, - спокійно відгукнулась мама. — Хоча, з іншого боку, можливо, таким чином ти їхні долі якраз врятував. Ніколи ж не знаєш…</p>
<p>— Можливо, і врятував…</p>
<p>— То що, совість тебе тоді взагалі не мучила?</p>
<p>— Совість? Ти знаєш, ма, ось у чому загадка — взагалі. Ну хіба ввечері, коли прийшов додому, а потім — взагалі не мучила. Я навіть посміювався над тим Яшею. Тільки через три-чотири роки я випадково згадав цю історію, і як замучила! Так совість кілька місяців гризла, потім трохи відпустила, але досі гризе. Іноді зроблю якийсь негарний вчинок. Ну не знаю, тобі, наприклад, нагрублю, а потім згадую того Яшу, ті автомати, і так у серці защемить.</p>
<p>— Смішний. Думаю, це був не гірший випадок у житті твого Яші. Він то наркоманом був, то його лікували, потім гепатит знайшли…</p>
<p>— Та я чув. Дай ще цигарку.</p>
<p>— Не забагато ти палиш?</p>
<p>— Не більше декого. Вчора купила пачку, а тепер від неї залишилося скільки? — я зазирнув у пачку. — Три цигарки. Тим більше, настрій сприяє.</p>
<p>— Може, до парку вийдемо? — запропонувала мама.</p>
<p>— Ну пішли, бомжів поганяємо. Сподіваюся, ти вже заспокоїлася? Про граблі не будеш більше?</p>
<p>— Я вже забула, чого мені так хріново було. Це все через ту розмову з Варварою та Сергієм, але я забула, принаймні, намагаюся. Мені з тобою так добре, що з голови все швидко піде.</p>
<p>— Та ладно, мам.</p>
<p>— А чого? Серйозно, ми з тобою так рідко спілкуємося, а тим більше бачимося… Ти постійно чимось зайнятий, а може, і не зайнятий зовсім… До речі, а хто там з тобою? Ти казав, що не один.</p>
<p>— А, — відмахнувся я. — Даша. Пам’ятаєш Дашу Кащенко?</p>
<p>— Ну? У вас типу любов?</p>
<p>— Та яка любов. Зустрілися, випили, вклав її спати.</p>
<p>— То, може, негарно так? Може, додому підеш?</p>
<p>— Та ні, я з тобою ще прогуляюся…</p>
<p>Ми спустилися до Солом’янського парку. Якщо зверху вулиця була освітлена хоч якимись вогнями від ліхтарів та поодиноких квартир, то в парку було зовсім темно і навіть моторошно. Ми пробиралися ледь не навпомацки, обережно роблячи крок за кроком, час від часу наступаючи на бите скло або зачіпаючи ногами целофанові пакети. Цей парк ми знали досконало. Часом, коли на душі ставало нестерпно, я, випивши енну дозу настоянки валеріани, спускався до нього і блукав, вивчаючи стежки, приховані від пересічної шпани, ходи та численні пагорби, що поросли невеличкими кленами та берізками. Це був мій парк, і мене страшенно дратувало, коли, здавалося б, сумирні мешканці мікрорайону загиджували його побутовим сміттям. З іншого боку парку, ближче до Солом’янської вулиці, через дорогу від бару «Черчілль», забудовники звели висотку й розчистили майданчик під ще одну…</p>
<p>— Негарно тоді вийшло з тією Дашею, — раптом почала мама.</p>
<p>— Мам, будь ласка, — тоді я менше за все хотів про це говорити.</p>
<p>— Через тебе дівчина в петлю полізла.</p>
<p>— Мам!</p>
<p>— Ну добре, добре. Тільки скажи, тоді совість не мучила?</p>
<p>— А ти не пам’ятаєш, як я півліта в дурці провалявся?</p>
<p>— Вибач. Тільки не в дурці, а у водолікарні. Вибач.</p>
<p>— Та нічого. Все нормально. Даша зараз сама з посмішкою згадує. А совість — ні, не мучила. Мені тоді не до совісті було.</p>
<p>— Розвиднюється? — раптово запитала мама.</p>
<p>— Хіба? Та ще рано наче. П’ята тільки. Це просто очі до темряви звикли.</p>
<p>— Ну, може…</p>
<p>Ми ще довго говорили. Я дізнався про маму багато нового, чого і припустити не міг. Наприклад, колись вона писала роман. Справжній, повноцінний роман. Щоправда, для дітей. Вона хотіла виписати мій образ — образ такого маленького, смішного, але розумного хлопчика з чудернацькими проявами його характеру, і вона навіть вистукала десь зо тридцять сторінок машинопису, але потім вчергове перечитувала класику, і її потягнуло у бік достоєвщини.</p>