Страница 31 из 43
<p>— Я не відмовляюся, — сказав я.</p>
<p>— Тоді ти маєш прийти і спробувати цей пиріг. Це геніальний пиріг.</p>
<p>— Добре-добре, я прийду.</p>
<p>Наступного дня я знову прийшов. Але окрім мене, в їхньому будинку була присутня моя мама. Як я дізнався, вона була постійним гостем, що не могло мене не розчарувати. Все йшло до того, що постійним гостем у них стану я, історія повторюється, зрештою, я міг би напиватися у них дорогим вином, розповідати щось приватне, ділитися наболілим — ну, це лише у тому випадку, якщо дозрію до того, але без мами, добре, без мами, я думаю, це зайве.</p>
<p>Ми сиділи вчотирьох і розмовляли на відсторонені теми. Мені чомусь хотілося повернутися до теми моєї давньої закоханості у Варю, але як нашу розмову про сучасне книговидання звернути у бажане русло? Мені потрібна була Варіна реакція, я хотів побачити її здивованою, розлюченою, але більш за все мені потрібно було побачити у її очах зацікавленість мною, побачити хоч якусь іскринку, яка нагадає їй про те, що було між нами. Власне, обманювати себе вже давно увійшло в мою звичку. Насправді, якщо глянути на речі тверезими очима, між нами нічого й не було. У неї — від нудьги прокинулися якісь почуття, вони дрейфували самотнім плотом у широкому океані її світу, а мої — наскільки ж я був юним, як же мені не вистачало досвіду, і я закохався не на жарт, я закохався по-справжньому, і коли все скінчилося, коли мене ледь не забрали у психушку, я ще довго любив її, і ніяка інша Свєта-Катя не могли замінити мені її. Я довго оговтувався, довго забував її і коли забув, коли пройшло більше десяти років, вона знову з’явилася в моєму житті, і хоч як я не намагався позбутися нав’язливих думок, як я не затоптував слабкі іскри своїх почуттів, вони, ігноруючи моє волевиявлення, розгоралися. Все дужче і дужче.</p>
<p>Боб сміявся, я сміявся, Варя сміялася, сміялася моя мама, ми пили чай, їли насправді смачнючий пиріг, і час уже був пізній, голови наші були п’яні, і все на світі здавалося фальшивим, нікчемним, зайвим. Не вистачало щирості.</p>
<p>Я заплющив очі.</p>
<p>— А знаєш, я досі тебе люблю! — сказав, вклинившись у паузу між розмовою. — А знаєш, що я не був щасливий з жодною жінкою, яка зустрічалася мені у житті. І я ненавиджу твого чоловіка лише за те, що він твій чоловік. Здоровий, добрий, дотепний чоловік. Я його ненавиджу. Я ненавиджу тебе за всі ті болі, що я переніс, я ненавиджу твою дитину за те, що вона не моя…</p>
<p>Відкривши очі, я зрозумів, що розмова йде своїм логічним потоком і я мовчав, і таки не наважився сказати щось подібне, і вже страшенно хотів спати, і вже збирався піти, але чомусь зголосився помити їм посуд.</p>
<p>— Я помию вам посуд.</p>
<p>— Ти що вигадуєш? — розсміявся Боб.</p>
<p>— Мені просто хочеться помити посуд. Я харчуюся переважно не вдома і так давно не мив посуд. Можна я все-таки його помию?</p>
<p>— Дюш, — звернулася Варя, — у нас є посудомийна машина.</p>
<p>— Вам що, складно?</p>
<p>Мама, як мені здалося, оторопіла від моєї невинної примхи. Звичайно, вона знала, що її синок дивакуватий, але по-справжньому пізнавати мене вона почала лише останні два тижні.</p>
<p>— Ну добре, помий, — із здивованою поблажливістю сказав Боб, і я зібрав зі столу посуд й поніс його на кухню.</p>
<p>Як же я ненавидів мити посуд! Але це була єдина можливість, коли Варя могла зайти на кухню й залишитись зі мною наодинці. Мені здалося, нам було що сказати одне одному.</p>
<p>Як я і очікував, за п’ять хвилин на кухню зайшла Варя. Вдягнена у синю поплінову сорочку та вельветові кльоші, вона була схожа на юну студентку-бунтівницю початку шістдесят восьмого.</p>
<p>— Ну… як ти? — запитала вона, наче ми зустрілися щойно.</p>
<p>— Нічого, от посуд мию.</p>
<p>— Це я бачу.</p>
<p>Вона почала складати вже вимиті тарілки у посудомийну машину.</p>
<p>— Я їх вже вимив.</p>
<p>— Ти погано їх вимив. Скажи чесно, ти ж не хотів мити посуд?</p>
<p>— Не хотів.</p>
<p>— Ясно.</p>
<p>— Куди ж ясніше.</p>
<p>— А твоя мати про тебе ніколи нічого не казала, — раптом заговорила Варя іншим голосом, на три тони вищим.</p>
<p>— Це й не дивно. Ми майже не спілкувалися. Це у мене останнім часом приступи синівської любові. Роблюся сентиментальним, — посміхнувся я через плече.</p>
<p>Варя сіла на чорний дубовий стіл.</p>
<p>— Знаєш, можливо, це зайве і мені не варто цього говорити, але у твоєї матері проблеми. Ти б придивився.</p>
<p>— У неї все життя були проблеми.</p>
<p>— Але мені здалося, що вона намагалася мене поцілувати! — ледь не закричала Варя.</p>
<p>Мене це неабияк здивувало.</p>
<p>— Ну що тут такого? — спокійно запитав я. — Ну хотіла поцілувати, ну, можливо, вона лесбіянка. Коли у неї останній чоловік був, ти не знаєш?</p>
<p>— Рік тому.</p>
<p>— Ну, можливо, тобі здалося.</p>
<p>— Але не здалося!</p>
<p>— Значить, так і є. Моя мати хотіла тебе поцілувати. Це ж не кінець світу…</p>
<p>— А з тим влаштувала істерику.</p>
<p>— Це у її характері, - все з тим самим спокоєм у голосі сказав я.</p>
<p>— Але ж я не помічала ніколи…</p>
<p>— Ну, вона така. Я її краще знаю. Все можливо. Зараз вона приймає амітриптилін. Я, звичайно, був здивований, але у її віці це нормально.</p>
<p>— А що це таке… мариптотрипо…</p>
<p>— Амітриптилін — це такий вид антидепресантів, хоча їх виписують як сильне заспокійливе…</p>
<p>— Ти так байдуже про все говориш. Це ж твоя мати!</p>
<p>— Мене зараз хвилює інше…</p>
<p>Здається, я домив останню чашку, та й з кімнати почувся голос Боба, який виявляв занепокоєння нашим зникненням.</p>
<p>— Ей, ви не заснули?</p>
<p>Ми не заснули.</p>
<p>— То що ж тебе зараз хвилює? — запитала Варя, коли ми йшли у кімнату.</p>
<p>Мені хотілося бути чесним.</p>
<p>— Я хотів би бути чесним.</p>
<p>— Ну?</p>
<p>— Ти.</p>
<p>— Не зрозуміла.</p>
<p>— Ти мене хвилюєш.</p>
<p>Ми зайшли у кімнату, і наша розмова перервалася.</p>
<p>Нестерпно хотілося спати.</p>
<p>Цілий тиждень я мовчав і не відповідав на дзвінки Боба. Я повністю загруз у роботі, але віднайти у цій соковитій трясовині бажаного порятунку не міг. Дарма я сказав Варі, що вона мене хвилює, дарма відкрив карти, наперед знаючи, що виграю… Треба було вичекати, дати їй потомитися у киплячому казані емоцій, відчути бажання, захвилюватися і, врешті-решт, розлізтися солодким киселем. Тоді бери і згрібай у жменю готову до вживання. Але ж не знав, не був упевненим, боявся, сам википав, розповзався м’якою желатиновою масою…</p>
<p>Приходили есемески від Боба, він запрошував мене до лісу на гриби та шашлики, запрошував з’їздити на два дні до Львова, але як би я не любив це місто, розколупувати емоції не хотілося. Я намагався тримати себе у руках, але образ Варі так і не виходив з голови. Навіщо, навіщо вона знову з’явилася в моєму житті!</p>
<p>На другий тиждень на мою робочу електронну адресу прийшов від неї лист, в якому досить стримано, але не надміру писалося про те, що адресу вона знайшла у журналі і що вже другий тиждень не може владнати з собою — руки її не слухаються, вона не може спокійно працювати, і було б непогано зустрітися, поговорити й розставити всі крапки над «і». Перший лист я проігнорував. Не відповів і навіть видалив його, таким чином очистивши совість — я нічого не отримував. Другий лист прийшов з відривом у три дні. Довелося відповісти. І ми, врешті-решт, зустрілися…</p>