Страница 29 из 43
<p>Я сидів на лавці й відловлював кайф від того спокою, який панував у парку, від білочок, які стрибали з гілки на гілку, від простого неробства. Можливо, варто було б звільнитися з роботи, припинити цю нікчемну писанину в журнали, які все більше і більше знижували планку, а читачі все більше і більше тупіли. Домашні супи змінилися на фаст-фуд, недільні сімейні вечори — на гамірливі посиденьки в сушарнях, де японці з явно казахською зовнішністю вичавлювали з тюбиків васабі з явним присмаком торчиновської гірчиці міцної. У світі стало більше кокаїну та все менше приятельських розмов за пляшкою пива. В моєму світі стало порожньо і нецікаво. Я щовечора повертався до квартири, своєї маленької однокімнатної будки, де царював неймовірний хаос, в руках якого опинився і я. Все життя я мріяв про власну будочку, мріяв звільнитися від підліткового ярма жити з батьками, і от… звільнився і, здавалося б, мав би сумувати за ними, але не сумував, часто ігнорував мамині дзвінки, відповідав на восьмий-десятий, сухо, майже неприязно розмовляв з нею — вона мене дратувала. Дратував мене й батько, який іноді приїжджав до Києва (вже кілька років, як він переїхав жити до Харкова), неодмінно бажав зі мною зустрітися, пригостити свого сина вином, посидіти десь, поговорити про музику. Але чи то образа, що залишилась ще з отроцтва, чи то просто холодна й розважлива помста керували мною — я ігнорував їх обох, принагідно згадував їм їхню байдужість до мого існування, майже ненавидів. Це було несправедливо по відношенню до них, але я настільки загрався, мені настільки подобалась роль ображеного, що від того я почував себе жахливо і мерзенно, так, що приємні відчуття виникали самі собою — несподівано та гостро. Це було схоже на те, коли обпікаєшся дуже гарячою водою настільки, що вона здається тобі надзвичайно холодною. Такий холод я відчував і від спілкування з батьками.</p>
<p>Насправді мені було шкода їх, я бачив, як вони нещасні, принаймні мати так точно… щось відбувалося з нею, якась гірка іронія була приклеєна до її посмішки кожного разу, коли ми бачились. Це було зрідка, раз на місяць, не частіше, але я це відчував, і мені хотілося обійняти її, сказати, що все минеться, що життя ще не скінчилося, і у твоєму віці жінки тільки починають жити, у них з’являється друге дихання, вони розквітають з новою силою, проте я настільки увійшов у роль ображеного, що просто фізично не міг не те що обійняти матір, а навіть сказати кілька теплих слів, які неодмінно втішили б її.</p>
<p>Я був жорстоким. Я не любив, від цього почувався порожнім та сухим, немов скляна банка, у якій довгий час тримали крупу.</p>
<p>Коли я вертався додому, починало темніти. Наостанку я ще зайшов до «Антресолі» випити пляшечку пива, зустрів там компанію колишніх однокурсників, вони якраз відмічали день народження одного з моїх теж колишніх друзів, з яким я розірвав стосунки через якусь — і навіть імені її вже не згадаю — дівчину. Всі привіталися зі мною, обмінялися шаблонними фразами, для проформи спитали, де я працюю і як життя на приватному фронті, а колишній друг навіть не глянув у мій бік, але навпаки, нарочито роздивлявся картини, які були виставлені в кафе. Це була міні-виставка теж однієї моєї давньої знайомої, яку всі називали просто Варварою. Її я точно пам’ятав як звати, тим більше, що останні кілька років її ім’я було більш-менш відомим у мистецьких колах, а чоловік її був відомим ледь не у всій Європі. Боб, веселий і здоровий бородань, принаймні таким він мені запам’ятався. Здоровим і веселим. Добрий, чесний і порядний. Життя завжди усміхалося йому, і я йому по-справжньому заздрив. На відміну від мене, Боб любив життя і навзаєм посміхався йому. Я ж перетворився на скутого й відлюдькуватого мізантропа, який тільки й шукав приводу побурчати й поскаржитися.</p>
<p>Випивши у дальньому кутку «Антресолі» своє пиво, я вийшов на вже прохолодну, а з тим і безлюдну вулицю. Якби два роки тому не закрили «Бабуїн», то неодмінно пішов би туди і напився, як це робив зазвичай, коли ставало на душі темно і мертво, але немає «Бабуїну», а темно і мертво ставало все частіше і частіше.</p>
<p>В цьому плані я консерватор — так і не знайшов собі підходящого місця для пиятик…</p>
<p>Машину сьогодні залишив на стоянці, тому довелося йти у бік зупинки. Чекати на маршрутку. Дорогою зазирнув до крамнички-галереї, де років шість уже нічого не купував. Виставка якихось глечиків. Спочатку я довго їх роздивлявся, вивчаючи всі деталі, кожний вигин, кожну цяточку, потім глянув на скелет, примітивний і тупий скелет, який досі так і стоїть, і досі його ніхто не купив.</p>
<p>— Добрий день, — привітався я з гладкою і доброю продавщицею Валентиною.</p>
<p>— Добрий… — сказала вона, розтягуючи голосні й прискіпливо дивлячись на мене.</p>
<p>— Скільки цей скелет коштує?</p>
<p>— Ніскільки. Він не продається.</p>
<p>— Ні? — розчарувався я.</p>
<p>— Ні.</p>
<p>— А продавався?</p>
<p>— Продавався.</p>
<p>— Ясно…</p>
<p>— Я тебе звідкись знаю, — сказала Валентина, і я подумав, що звісно знає. Не може не знати.</p>
<p>— Цілком можливо…</p>
<p>— Ага, знаю… Довго ти тут купував у мене фарбу, а потім тільки картини дивився. Що, не малюєш уже? Чи десь в іншому місці купуєш?</p>
<p>— Не малюю, — сказав я, немов зачарований. Я дивився у її обличчя і намагався його згадати. Цілісну картину пам’ятаю, здалека пізнав би і в іншій країні, а от так, вдивляючись у кожну зморшку — чуже, вже дуже постаріле обличчя.</p>
<p>— Чого ти на мене дивишся? Постаріла? Постаріла.</p>
<p>— Ні, я не тому. Просто. Дайте мені якусь палітру. Ну таку, середню. Масляної.</p>
<p>Я придбав фарбу, невелике полотнище, пензлі й подався-таки додому. На бульварі зловив машину — їхати з іншими людьми бажання не було. Поки їхав, блідий і довгоносий водій намагався розважити мене якимсь новеньким анекдотом, але, побачивши мій задумливий настрій, відлип і увімкнув радіо.</p>
<p>Вже вдома на мене нахлинула небачена довгий час меланхолія. Сентиментальний настрій, який пробивав на сльози, мене неабияк дратував. Можливо, це наслідки незапланованого вихідного, що вибили мене з тонусу, в якому я перебував останні два місяці. Я почав аналізувати всі ті маленькі, але, зрештою, вагомі акценти, які сповіщали мені про існування минулого: невеличка, скоріш, просто дружня виставка Варвари, колишні друзі з університету, крамничка-галерея і навіть пісня, що грала у водія в машині. Господи, як же вона називалася, ця пісня? Щось старе, забуте, про щось вона мені нагадувала, якісь події випливали зсередини, зовсім, здавалося, забуті події. Ні, краще все ж таки класична музика…</p>
<p>Я стояв на балконі, знову накрапав дощик. Стало холодно, я зайшов усередину квартири, одягнений заліз під ковдру, дістав телефон і набрав номер мами.</p>
<p>— Мам, ти знаєш, — сказав я, коли вона зняла слухавку, — я свиня. От чесно, от не повіриш, але я дійсно вважаю себе свинею!</p>
<p>— Ти п’яний, сина? — запитала вона.</p>
<p>— Ні, мам. Я нормальний. Можна я зайду?</p>
<p>— Зайди, — сказала вона недовірливо.</p>
<p>За чотири хвилини я був у неї. Мешкали ми в сусідніх будинках.</p>
<empty-line/>
<subtitle> *</subtitle>
<empty-line/>
<p>— Який безглуздий збіг, — сказала вона. — Настільки безглуздий, що мені навіть страшно стає.</p>
<p>— Все закономірно, — відповів я, згадуючи двотижневий марафон, коли я безжально гнітив та придушував ті незначні вуглики, які все дужче і дужче розгоралися, і вдіяти що-небудь було практично неможливо. Зрештою, здався та пустив все своєю течією. Долю, якщо ця паскуда таки існує, не обдуриш.</p>