Страница 27 из 43
<empty-line/>
<subtitle> *</subtitle>
<empty-line/>
<p>Відчуття любові до Ніни прийшло одночасно з відчуттям втрати власного дому. Трапилось так, що до неї завітали друзі з Грузії — Андрій та Олена. Щоправда, вони не були грузинами. Андрій був росіянином — і за національністю, і за паспортом. Олена ж, батьки якої були чистокровними українцями, з сімнадцяти років жила в Тбілісі, а до того — у Сухумі, щоправда, війна початку дев’яностих змусила її покинути рідні місця на узбережжі Чорного моря та податися углиб — спочатку Горі, а потім — Тбілісі. Якось приїхавши до Грузії як звичайний турист, Андрій познайомився з Оленою, закохався, продав квартиру в Москві та перебрався до Тбілісі, в яке закохався не менш, ніж в Олену.</p>
<p>З Ніною вони були знайомі через її двоюрідну сестру, яка мешкала у Владикавказі і була хрещеною Олени. На початку серпня, коли за київськими мірками стояла неймовірна спека, а за тбіліськими — звичайна квітнева погода, Олена та Андрій приїхали на тиждень до Києва, поселилися у Ніни й радували її та себе чудовою компанією. Андрій був істориком, закінчив колись МГУ, знався на літературі, історії, філософії. Вони сиділи короткими ночами на кухні, пили вино, їли солонуватий сулугуні та дружньо ненавиділи великодержавну політику північного сусіда.</p>
<p>За чотири дні до запланованого повернення у Грузію в Південній Осетії почалися славнозвісні події, і дорога в Грузію через Росію була закрита. Коли ж вони спробували взяти квитки на літак, це виявилось більш нереальним, ніж доїхати потягом. Діватися було нікуди, крім як залишатися у Ніни на невизначений термін. Коли ж стало можливим добратися літаком чи поромом, Грузія розірвала дипломатичні зв’язки з Росією, і Андрію, хоч він і проживав більше року в Тбілісі, потрапити додому було нереально. Олена ж відмовлялася їхати одна. Таким чином Ніна залишила їх у себе. Вони цілодобово сиділи вдома, майже нікуди не виходили, а тому Ніна, яка взяла відпустку ще два тижні тому, не знала куди себе подіти, адже і вдома вона почувала себе чужою, і викинути на вулицю Андрія з Оленою совість не дозволяла. Фактично втративши свій будинок — хоча вона розуміла, що це тимчасово, — цілими днями вона просиджувала у Варі, яку аніскільки не дратувала Нінина присутність, навіть навпаки — дуже і дуже допомагала позбутися літньої депресії.</p>
<p>Іноді Ніна зривалася й цілий день сиділа вдома, даючи зрозуміти простим грузинським друзям, що насправді господиня вона і непогано було б виявити хоч трохи поваги до її потреб побути усамітненою, але прості грузинські друзі, будучи найгостиннішими друзями у всьому колишньому СНД, тільки дивувалися, чому Ніна з такою вражаючою постійністю їх ігнорує, а тому й раді були провести з нею зайві години. Тим більше Олена та Андрій набридли одне одному до неможливості.</p>
<p>Саме в ці дні, годинами проводячи час з сім’єю Варі, Ніна зрозуміла, що… полюбила. Полюбила по-справжньому, як люблять чоловіки жінок, а жінки чоловіків. Все ускладнювалося тим, що полюбила вона Варю та її чоловіка одночасно. Ніна завжди була впевнена, що такі речі трапляються лише з героями сумнівних романів, а тому довго — принаймні настільки, наскільки могла запевняти сама себе у зворотному, — опиралася й відхрещувалася від цих думок, аж поки над нею не нависла внутрішня загроза — загроза бути розчавленою власними сумнівами й суперечностями. Ніна розривалася між двома крайнощами: їй страшенно боляче було дивитися на ідилічну любов, яка панувала в будинку Варі, Ніна безнадійно страждала, чи не щохвилини підіймалася, аби піти назавжди і більше ніколи не повернутися до цього будинку, забути, викреслити всю цю гнилизну, яка з кожною годиною все більше і більше накопичувалася десь під серцем, десь там, куди за останні роки не вдалося потрапити нікому; з іншого боку, відмовивши собі у спілкуванні з Варею та Сергієм, вона б назавжди забула б про любов, про саме існування любові, і всі ті речі, які спільно робилися подружжям художників, викликали у неї солодкий та великою мірою соромітний біль. Відкрити свої почуття Ніна не могла, і від однієї думки, що Варя або Сергій можуть запідозрити в її поведінці щось надзвичайне та, швидше за все, патологічне, їй так холодило у спині, неначе хтось насипав за комір жменю колотого льоду.</p>
<p>— Привіт, — зазвичай віталася Варя і починала невимушено щебетати різні веселі речі: нові анекдоти про сина Колю, смішні ситуації з замовниками, про сусіда, який придбав батут і тепер його голова щомиті з’являється з-за паркану.</p>
<p>Сергій був більш стриманим. Зазвичай він не вилазив з майстерні по кілька годин, а якщо і був присутнім безпосередньо в будинку, то лише мовчки посміхався, щось лагодив, возився із сином й спілкувався виключно з Варею. Це якраз і зводило Ніну з розуму, адже хоч і вважалося, що дружить Ніна з сім’єю, проте була вона подружкою в першу чергу Варі.</p>
<p>У вересні Андрію дали дозвіл на в’їзд до Грузії, і вони з Оленою нарешті виїхали з Ніниного будинку. Ніну це не могло не радувати, адже потреба побути на самоті вже давно давала про себе знати, хоча тепер приводів бувати у Варі стало менше.</p>
<p>Була середина вересня, Ніна пішла на роботу. І настали важкі непроглядні будні, за якими стало майже нереально бувати в будинку Варі.</p>
<p>— Можливо, це і на краще, — казала вона сама собі.</p>
<p>— Можливо, — відповідала вона ж.</p>
<p>«Можливо, я зможу забути про них, робота з’їдає стільки часу, робота не дає можливості розслабитися, відчути себе самотньою, непотрібною, чужою», — втішала Ніна сама себе.</p>
<p>Але це було помилкою — насправді, не так уже й багато часу забирала робота, і відчуття самотності та зайвості не полишало Ніну навіть у години найбільших навантажень. Патологічна і безперспективна любов лише зростала, всі шляхи відступу були заблоковані, всі стежини до виходу завалені камінням курйозності, і ніщо не могло забезпечити Ніниному життю спокій та рівновагу.</p>
<p>Вона навіть телефонувала сину.</p>
<p>— Синок, — казала вона, — сина, давай поговоримо?</p>
<p>— Про що? — сухо відкликався він.</p>
<p>— Просто про життя.</p>
<p>— Ма, що ти хочеш?</p>
<p>— Я самотня, — казала вона йому, червоніючи й закушуючи губи від сорому.</p>
<p>— Я теж самотній, — відповідав він і клав слухавку.</p>
<p>Навіть стрибання на ліжку й перегляд мультфільмів — те, що десять-п’ятнадцять років тому рятувало її від наближень будь-яких депресій, — тепер просто втомлювало. І якщо раніше Нінина дивакуватість була помітною лише зовні і лише іншим людям, то тепер вона набрала страшних форм, була помітна лише Ніні і проявлялася виключно зсередини.</p>
<p>Наприкінці вересня Ніна вперше пішла до психолога. За порадою колеги, шкільного педіатра, вона звернулася до Анатолія Карвадського, молодого, проте доволі відомого у терапевтичних колах психолога та сексолога.</p>
<p>Зовні він був схожим на її сина: такий же молодий (хоча насправді було йому вже за тридцять) і загадковий. Проте, на відміну від сина, він мав теплий, проникливий голос і добрі, завжди вологі, немов від безмежного співчуття людству, очі.</p>
<p>— Ви маєте поговорити з ними, — дав пораду швидше не сам Карвадський, а його голос.</p>
<p>— Але як?</p>
<p>— Просто поговорити, не впадаючи в істерики, не підвищуючи голосу… просто поговорити як з близькими друзями. Якщо ви триматимете свої болі у собі, ви тільки все більше і більше поїдатимете себе. І, не знаходячи виходу своїй проблемі, ви попросту доконаєте свою психіку…</p>
<p>Карвадський підвівся з крісла, підійшов до вікна і, незважаючи на тихе скигління Ніни, почав кудись телефонувати.</p>