Doc 1

<p>— Не думай цього робити! — закричала вона ледь не істерично. — Чуєш! Не треба, будь ласка, не треба, Дюш, я стомилася, я не хочу тебе бачити, це нечесно, це неправильно.</p>

<p>— А я хочу, — крізь гикавку промовив я.</p>

<p>— Невже ти себе не поважаєш?</p>

<p>— Я?</p>

<p>— Все, Дюш, нам більше немає про що говорити…</p>

<p>— Я люблю тебе. З-зараз приїду.</p>

<p>І поклав слухавку. В руках я тримав ще дві пляшки пива. Міцного, як і замовляв. Тільки воно вже точно не полізе, тому одну пляшку язу сієї сили кинув через паркан «Більшовика», а іншу відкрив і вирішив пити помалу… А як ненароком отверезію? Цього не можна допустити!</p>

<p>Так думав я, вже заходячи під козирок метро «Шулявка». Коли спускався ескалатором, до голови лізли жахливі думки, від усвідомлення яких хотілося вмерти, а ще краще — заснути і не прокидатися. Це ж у якому стані треба бути, щоб зайти у комору чи роздягальню, змайструвати — а це нелегка робота — вузол, виміряти відстань, щоб не дай бог ноги не дістали землі, засунути у петлю голову… Це ж ким треба бути, щоб зробити це у школі, коли у всіх таке-сяке, але свято, коли за сотню метрів сидять твої батьки…</p>

<p>Вже у вагоні поїзда я намагався відігнати ці думки — жива, й поготів. Ідіотка, яка ж вона ідіотка. Зв’язався на свою голову.</p>

<p>Вийшовши на «Театральній», я стрімголов побіг униз до Хрещатика, роблячи вимушену зупинку біля київської перепічки. Хоч блювати буде чим, подумав я, скинув туфлі й побіг по ще теплому асфальту в бік Прорізної.</p>

<p>— Куда ломішся, кабан! — чув я у спину, але таки ломілся й жодних докорів сумління з усіх можливих приводів уже не відчував.</p>

<empty-line/>

</section>

<section>

<title>

<p>2008</p>

</title>

<empty-line/>

<subtitle> *</subtitle>

<empty-line/>

<p>З дерев злітало листя та дрібні гілки. Дув сильний, північно-західний вологий вітер. Вона йшла уздовж безкінечної гряди дев’ятиповерхівок, бридливо оминаючи контейнери зі сміттям та собаче лайно, старанно розкладене численними таксами, ердельтер’єрами та боксерами у цілях угноєння благодатного київського ґрунту.</p>

<p>Ще годину тому Ніна хотіла жити, її нещасні сорок п’ять не давали приводу думати про цілих сорок п’ять. «У сорок життя тільки починається», — казали подружки її мами, коли Ніні було двадцять. Вона не вірила. Коли прийшов час — пересвідчилась на власному досвіді, а згодом усе життя перетворилося на яскравий ланцюжок різноманітних приємностей, яких вона не пізнала ані у двадцять, ані у тридцять, ані у тридцять п’ять. Але зараз, закриваючи коміром пальто обличчя від їдкого жовтневого вітру, вона розмірковувала над тим, що життя, починаючись у сорок, закінчується у сорок п’ять, на порозі похилості, коли різні неочікувані хвороби вилазять пострілами у спині або по жіночій лінії. Сім років тому вона розлучилась з чоловіком — який, на противагу молодості, став завше похмурим, а останні три роки взагалі з нею не розмовляв. Вони розміняли столичну трикімнатну так, що кожному дісталося по квартирі. Чоловіку — у Харкові, а Ніні та її сину — у Києві, на Батиєвій горі, в сусідніх будинках.</p>

<p>Залишившись одною у заставленій книжками квартирі, Ніна насолоджувалась своєю самотністю близько двох років, а потім, переситившись самітністю, під владою, як вона сама згодом виправдовувалася, атмосферного тиску, прямо на тролейбусній зупинці познайомилась, як це часто трапляється у самотніх сорокарічних жінок з двома вищими освітами, з мужчиною на п’ять років за неї молодшим, який теж уже встиг здобути дві вищі, але не встиг спитися, принаймні вигляд він мав більш-менш інтелігентний. Варто зазначити, що познайомилась з ним саме вона. Він стояв скулений у дуже легкій дерматиновій курточці, в той час як на вулиці було мінус сім, а з Кольського півострова дув мертвий колючий вітер.</p>

<p>Ніна чекала на свою маршрутку, він, здавалося, просто стояв — опустив голову та безцільно вдивлявся у свої чорні напівчеревики, і коли вона його побачила, щось майже забуте, материнське розірвалося в її грудях. Вона підійшла до нього і спитала, чи не хоче він гарячого чаю.</p>

<p>— Можливо, вам хочеться гарячого чаю?</p>

<p>Він мовчки кивнув головою, вона взяла його крижану, бурякового кольору руку й повела до свого будинку. Він, не сказавши жодного слова, випив чотири чашки несмачного, але міцного чаю з лимоном, а потім підвівся, вийшов до тісного коридору і, лише взуваючись, стрибаючи на одній нозі, тихо, майже знехотя подякував і зник. На довгі три тижні.</p>

<p>Ніну вразила його доглянутість та чистоплотність, навіть деякою мірою випещеність. Такими ж бувають домашні коти, які втекли з дому до безмежних просторів свободи та любові. Ще її вразило те, з яким невимовним спокоєм та слухняністю він погодився випити чаю, з якою простотою випив чотири чашки і з якою холоднокровністю пішов, навіть не подякувавши, хоча ні, здається, щось таке буркнув.</p>

<p>Перший тиждень вона взагалі про нього не думала. На другий — згадувала через день. І вже на третій, не підозрюючи навіть про те, що він має от-от з’явитися, — втратила спокійний сон і апетит.</p>

<p>— А я ж навіть не знаю, як його звати, — сказала вона подружці, згадавши один з улюблених фільмів чи не всіх жінок цього покоління.</p>

<p>— Гоша? Жора? — запитала подружка, згадуючи той самий фільм.</p>

<p>— Гога, — сказав він по закінченні третього тижня, стоячи на порозі Ніниної квартири.</p>

<p>— Ви? — здивувалася Ніна, гарячково перебираючи ключами від квартири.</p>

<p>— Це вам. З днем народження.</p>

<p>— Дякую, — вже зовсім розгублено сказала Ніна, беручи квіти. — Проходьте.</p>

<p>У кімнаті сиділа та сама подруга. В принципі, у Ніни їх було всього одна. Валя. Бездітна та цинічна викладачка економіки в одному із столичних вузів.</p>

<p>— Добрий день, — привітався Гога, як тільки зайшов до кімнати, але одразу ж вийшов.</p>

<p>— Руки помию, — сказав він ще раз уже в коридорі.</p>

<p>Обмінявшись з Ніною кількома багатозначними, проте малозначущими поглядами, Валя таки не витримала й пошепки запитала:</p>

<p>— Он же Гоша?</p>

<p>— Ага, — зітхнула Ніна.</p>

<p>— Свіженький, — підкреслено таємничо прокоментувала молодість Гоги Валя.</p>

<p>За півроку шаленої любові між Єгором та Ніною виявилось, що вся його галантність та нарочита мужність були лише приємним, але єдиним бонусом до його не надто галантного та мужнього характеру. Був він колишнім слідчим, а до того звичайнісіньким ментом, але після цього він здобув освіту іншого зразка — відкрив власну аудиторську фірму, що неабиякою мірою зіграло на подальшому й завершальному рівні становлення його натури. Перші кілька місяців Гога постійно дивував Ніну, робив їй приємні та несподівані подарунки, були і ресторани, і театри, і кілька незабутніх виїздів на море та у Карпати, але з часом прониклива Ніна почала помічати в своєму мужчині неприємні вияви скупості та невиправданої жорстокості. І вже коли Ніну почали виїдати сумніви, а чи варто взагалі тримати поруч такого чоловіка, коли вона, посилаючись на «такий період», внутрішньо вирішила дати йому ще один шанс довести свою придатність для спільного розпивання чаю перед нетривалим сексом, він зруйнував усі її сподівання на його порядність. Це сталося одного серпневого ранку, коли вони домовилися їхати на дачу до його племінниці та її чоловіка. Він мав заїхати за нею о дев’ятій, але з якоїсь невідомої вже причини заїхав об одинадцятій, вони почали сваритися, як то водиться з’ясовувати стосунки, і Ніна, будучи жінкою прямолінійною, щось йому сказала. Що саме — достеменно теж невідомо. Гога, домашня кішечка, яку Ніна підібрала змерзлою на вулиці півроку тому, розмахнувся і з усього свого ментівського запалу вдарив її у вухо. Ніна впала, але промовчала, мовчки виставила його за двері, схопила невеличкого, приготованого ще звечора наплічника з бутербродами та змінною одежею й сама поїхала на дачу до його племінниці, з якою затоваришувала ще два місяці тому під час спільного святкування Пасхи.</p>