Страница 17 из 43
<p>— Та проваліться ви зі своєю академією! — кричала вона, шукаючи найбрудніше місце у будинку, куди б можна було викинути цей бездушний папірець. Кинула за холодильник.</p>
<p>Був шанс поновити навчання, але спочатку було байдуже, трохи згодом — не пішло, прогримів потяг, поніс кудись удалечінь весь сенс жити, весь запал, що був, адже була вона одна донечка, була, малювала таких симпатичних метеликів, — в художку, тільки в художку, — стільки надії на неї, хто ж, як не вона, склянку води піднесе. А тепер кому? Фріді, старій і, здавалося, вже неживій, майже безликій, немов довоєнний вицвілий комод? Піднесе, що робити. І на цвинтар піде, до могилок. Взявши під руку Фріду Яківну, Маша стояла біля двох ще свіжих глиняних горбків. Чи все, що там лежить, належить її батькам? Можливо, якась випадкова ручка або ніжка від чужого, не сімейного гарнітуру? Вже не розбереш. Стояли, мовчали. А потім приходили до старого будинку на Олегівській. Мовчки пили чай, дивилися кожен у свою точку, вже давно уподобану, задивлену до нудоти, вивчену й прокляту десятками мовчазних вечорів. І лише газовий котел гудів, настирливо сповіщаючи про те, що життя, яким би холодним не було всередині, ззовні залишатиметься теплим.</p>
<p>А вночі ставало так нестерпно, так дико від усвідомлення безрадісної перспективи прожити залишок життя сиротою. Кажуть, людина стає по-справжньому дорослою тільки тоді, коли вмирають її батьки, і вже хотілося кинутися бодай кудись, хоч до лятрини з фекаліями. Невже така вона, ця дорослість? Але чому вони? Чому не Фріда, за якою вже не перший рік тужила, стогнучи, сира земля? Та й сама Фріда Яківна трохи соромилась свого віку, свого життя. Не забирає Господь, а то пішла б, уже давно пішла б і замість Машиних батьків, і замість Ніоночки, донедавна ще живої, хоч і старої, але попри все доньки, дитини. Який же це природно-естетичний атавізм, безжалісне кепкування довгого життя — бачити свою дитину майже власною ровесницею, з заплетеною гулькою сивої соломи, донечку, та ні, не донечку — вже давно Ніоніну (а по-простому — Ніну) Францівну, рано постарілу, вередливу, двадцять років як бабусю, що так необачно залишила всіх своїх чоловіків (Льова, Юрік, Петя), всі свої безкінечні роботи, переклади, редакторську практику, бездарних письменників, останню застійну хвилю.</p>
<p>Залишилась Маша, спочатку майже нерідна, зовсім чужа дитина, натаскала купу всякого барахла, все позаставляла: фарби, баночки з оліфою та уайт-спіритом, підрамники, ксилолітові блоки, полотна, столярне начиння — і запах змінився, і колір, атмосфера. Одразу згадався Фріді той недовгий період, коли у шістдесятих півтора року провела вона в Ташкенті, у майстерні нікому невідомого художника-узбека зі слов’янським корінням.</p>
<p>Машка все щось майструвала, до неї почали приходити гості, а згодом вона поновила навчання, пішла на перший курс художки, почала шити собі широченні циганські спідниці з маками та жоржинами, жила впроголодь, але… прорізалися салатові пагони, неначе який бур’ян живучий крізь товщу мертвого бетону. І життя, що живим бездонням, майже руйнівною силою повіддя заграло, почало просотуватися у всі почорнілі закапелки, почало вимивати тугу і скорботу. На початку довго накручувалося невидимою пружинкою, а потім відпустило, понеслося, зашуміло, з’явився сміх, часом навіть радість, не виключено, що й любов. І Яківна раділа — відійшла дитина, почала жити.</p>
<p>А вже на третьому курсі привела субтильну й хворобливо спокійну дитину.</p>
<p>— Ба, пам’ятаєш Варьку? Буде з нами жити, — поставила Маша Фріду перед фактом.</p>
<p>Колись навчалися у школі, був час — навіть дружили. Тепер-от знову. Однокурсниці.</p>
<p>Коли Варварі було вісім років, Маша була майже дорослою дівчиною, розумною, красивою, гордістю школи та всієї Татарки. За нею довгим сірим шлейфом тягнулися її малолітні фрейліни. І Варька була серед них першою.</p>
<p>— Значить так, Варя, — казала їй Машка, — якщо Вадику віднесеш записочку, я тобі подарую цю картинку.</p>
<p>Цю картинку ну дуже хотілося, але йти на спортивний майданчик, де збиралася вся подільська шпана, — не зовсім.</p>
<p>— Віднесу, — сказала Варя, показуючи всю свою готовність догодити найкращій з принцес.</p>
<p>Щоб дістатися майданчику, треба було спуститися Олегівською, вийти на Нижній Вал і пройти ще два квартали небезпечним відрізком шляху. Після восьмої вечора порядні господарі собаку на Поділ не виженуть, не кажучи вже про дітей. Варя стояла перед складним вибором. Йти — страшно, можливо, навіть і не так страшно, як незручно, неприємно. Глузливі погляди подільських вона б не винесла.</p>
<p>П’ятнадцять хвилин вона просиділа у чагарнику на Олегівській, а записочку, не витримавши нервового напруження, викинула через вузький отвір у люку до колектору й прийшла до Маші, погано імітуючи задишку.</p>
<p>— Віддала? — запитала Машка зі свого трону.</p>
<p>— Віддала, — глибоко дихаючи, відповіла Варя. — Давай картинку.</p>
<p>Отримавши непоказну картонку з акварельною мазнею якихось польових квітів, Варвара відчула себе нещасною. «Нечесно, — плакала вона ввечері, сидячи на кухні, - нечесно так», — била сама себе кулаками в обличчя.</p>
<p>А наступні два дні Машка проревіла, і ніхто не міг її втішити: ані пригорща двірських фрейлін, ані ровесниці, наполовину подружки, наполовину — заздрісні заспинщиці. Не прийшов. Проігнорував. А до того — клявся, гуляти пропонував.</p>
<p>— Не треба плакати, — намагалася загладити провину Варя: — М-м, не плач. Він дурак, твій Вадим, на цигана схожий.</p>
<p>— Та нічого ти не розумієш, ідіотка! — відмахувалася Машка. — Нічого!</p>
<p>Варя якраз все розуміла: хоч Вадька був схожий на цигана, але був красенем ще тим. Тому вона вирішила дістати ту записку, віднести Вадиму, нехай із запізненням, але краще пізно… Повернулася на місце злочину. До колектору спускатися страшно, але що вдієш, дивитися, як страждає її біла королева, ані сил, ані совісті не вистачало. Кришка люка виявилася відсунутою, але на цю фатальну дрібницю Варя не звернула уваги. Внизу було темно, сиро, під цеглини та брудні ганчірки стрімко, боячись обпалитися раптовим сонячним світлом, тікали мокриці та безіменні чорні жуки. Записки ніде не було.</p>
<p>Розгублено огледівши навколишню територію, Варварка почала думати про те, як напише нову записку, але вже своєю рукою, начебто від Маші, і віднесе її Вадику.</p>
<p>Але це вже потім, коли прийде додому. А поки — було моторошно і слизько. Маленькі жовті сандалі ковзали по вогкій цеглі, чомусь подумалося про янголів і навіть здалося, що почулися їхні голоси.</p>
<p>— Ну шо, Кирилович, все готово? Тада закривай!</p>
<p>Безумовно, це були янголи. І останні людські голоси, які Варя почула в цей вечір, належали саме їм.</p>
<p>Наступного вечора сусідка тьотя Надя, почувши дитячий знервований плач з колектора, викликала міліцію, яка довго й безжалісно допитувала голодну та посинілу Варю. Зателефонували батькам. Визвали на впізнання. Варина мати, тримаючись за перила й відганяючи лише одну нав’язливу думку — «тільки б не вона», — спускалася у підвальне приміщення, в якому знаходився опорний пункт.</p>
<p>Вона, але жива і здорова, з видовженим тваринним обличчям, з їдким запахом теплотраси.</p>
<p>Про записочку Варя вже не думала. Більш за все хотілося смаженої картоплі. Бажано на вершковому маслі. З помідорами та ковбасою, та ще й вбити яйце. А може, й два. Вночі у Варі піднялася температура, викликали «швидку».</p>
<p>— Запалення легенів, — сказав медбрат і порадив на ранок викликати дільничного лікаря.</p>