Страница 6 из 44
<p>Та, на жаль, не все сталося, як гадалося… першою почала моя турботлива мама:</p>
<p>— То, Сєрьожа, коли будемо ділити зароблені тобою гроші?</p>
<p>— Я, чесно кажучи, — сказав дядя Сєрьожа, витираючи серветкою губи, — не розумію, про що ти…</p>
<p>— Ах, ти не розумієш! — здивувалася бабушка Неоніла.</p>
<p>— Ні, не розумію…</p>
<p>— Валєра, ти самий толковий, — забряжчала бабушка, — поясни Сєрьоже…</p>
<p>Дядя Валера (ага, так це, значить, Валєра, а то, певно, Славік, а то — Рома) почав швидко ковтати салат (може, подавиться? — зрадів я) і розводити руками.</p>
<p>— Та все він розуміє, — втрутився волохатий тато, — просто корчить із себе дурника…</p>
<p>— Правильно, — затріщала турботлива мама, — корчить… Сєрьожа, — звернулася вона вже до мого дяді Сєрьожі, — не корч дурника. Скільки ти заробив?</p>
<p>— Ну, — делікатно промовив дядя Сєрьожа, — все, що я заробив — все моє. Розумієте, іноді я присилав вам певні суми грошей, але ж і мені треба на щось жити…</p>
<p>— Йому треба! — знову заквакала бабушка Неоніла. — Ви чуєте! Йому треба! А хто у тебе, крім нас, є?</p>
<p>— Вибачте, панянко, — ввічливо промовив дядя Сєрьожа, — я вас, чесно кажучи, бачу третій раз у житті і знаю, що ви є лише мамою мого шурина…</p>
<p>— Ви чули таке нахабство! Я є лише мамою його шурина. Та я, між іншим, інвалід праці.</p>
<p>— Це не робить у моїх очах вам честі.</p>
<p>— Так, давайте заспокоїмось, — знову завела моя турботлива мама. — Усі ми розуміємо, що Сєрьожа поступає досить нечемно, я б сказала, він просто-напросто нехтує нашою гостинністю, це не прикрашає його, і так згубленого численними подорожами характеру. Сєрьожа, зрозумій нас правильно, ми усі тебе сильно любимо (і це, як не парадоксально звучить, правда), ми усі ставимося до тебе, як до найближчої людини. Я — твоя сестра, і, думаю, маю право сказати, що ти просто зневажаєш нас як своїх родичів…</p>
<p>Мене мамині слова трохи пригнітили, тому що я до цього часу думав, що хоч мама буде на стороні дяді Сєрьожи, а виявляється, мені одному прийдеться захищати мого дядю Сєрьожу…</p>
<p>— Так скільки у тебе є?</p>
<p>Дядя Сєрьожа, тільки не здавайтеся, тільки не…</p>
<p>— Три тисячі долярів…</p>
<p>Ні, дядя Сєрьожа… ні…</p>
<p>— От бачиш, давай ділити. Навіщо тобі стільки? Ну скажи, навіщо? Ми тебе любимо, а за любов треба платити…</p>
<p>— Мені не потрібна ваша любов, якщо вона коштує три тисячі…</p>
<p>— Так ніхто не просить у тебе три тисячі. П’ятсот долярів можеш сміливо залишити собі, ми ж розуміємо, ти працював, та і дівчат любиш, ге ж, любиш?</p>
<p>І всі почали підморгувати дяді Сєрьожі, після чого зайнялись п’яним сміхом, мовляв, ми ж розуміємо, організм ще молодий, не виснажений, любить дівчат, з ким не буває…</p>
<p>— Може, ви відчепитесь від нього! — запротестував я.</p>
<p>— Мовчи там собі, — сказав один із дядь (я знову у них загубився), — їв собі, то й їж.</p>
<p>— А ти тут хто взагалі такий, — стартанув я, відчуваючи, що ненависть до дядьків, народжена в районі шиї, підступає до пупка…</p>
<p>— Ти шо, малий сцикун…</p>
<p>— Вали, — кричу я у напівмороку своєї розлюченої вкрай свідомості, — з моєї хати…</p>
<p>— Припини, — спокійно сказала турботлива мати, — вони не тільки у твоїй хаті, але й у моїй… і в татовій… до того ж вони твої дяді. Несправедливо. Ти дядю Сєрьожу любиш більше, ніж цих дядь, а вони якраз до тебе і ближчі…</p>
<p>— Та вони хоч знають, коли у мене день народження! Чи, взагалі, знають вони, як мене звати. Якщо я не знаю, хто з них хто, то вони тим більше…</p>
<p>— Це все вік, — виправдалася за мене моя турботлива мама перед свекрухою.</p>
<p>— Вік? — далі кричу я. — Коли мені було п’ять, ти казала, що це вік, коли було десять — теж вік, у чотирнадцять, тепер у двадцять! Може, годі свою моральну нікчемність зводити до мого віку?</p>
<p>— Припини.</p>
<p>Я замовк, заспокоївся й з’їв маринованого шампіньйона… Стало набагато краще… Дядя Сєрьожа продовжував сидіти без задньої думки, насолоджуючись, певно, своєю духовною та душевною причетністю до Майка Йогансена (1895—1937, хто не знає)… Я спочатку не міг зметикувати, як дядя Сєрьожа може спокійно сприймати такі речі, такі наїзди, але потім згадав, що він найліпший і першокласний, що йому допомагає залишатися спокійним у таких ситуаціях його дзен-буддизм, його Рікша, Рекша та матмахум разом узяті, його Симорон та просто глузд, який при будьяких обставинах залишається здоровим…</p>
<p>— То, Сєрьожа, ти не відповів, — затягла знову стара курва, моя бабушка, — коли ми будемо деребанити твої гроші…</p>
<p>— Ой, мадам, боюсь, що ніколи…</p>
<p>— Дядя, — знову не витерпів я, — і ти будеш надалі терпіти це знущання!</p>
<p>— А я не терплю, — спокійно відповів дядя Сєрьожа, і перехилив чарку з горілкою. Він має право випити, тому що вона, горілка, була куплена на його гроші.</p>
<p>Я не витримав і, сказавши, що срав я на вас усіх, вибіг надвір.</p>
<empty-line/>
<p>Я блукав садами та покинутими будівлями, я прогулювався, насолоджуючись вересневим сонечком, яке під вечір усе ж таки показало свої масні промені. Проходячи старим єврейським кладовищем, я побачив купку готиків-ідіотиків, які готичним фотоапаратом готично фотографували себе готичних. Я повертів указівним пальцем біля скроні, на що у мене полетіли скручені долоні з висунутими на перший план готичними середніми пальцями…</p>
<p>Я сидів на пагорбі, який штучно розташувався ще за радянських часів за кладовищем. Він був насипаний спеціально, щоб вода, що стікала з кладовища, своїми сіоністськими сумішами не отруювала людей, що мешкали внизу, над річкою. Я сидів на тому пагорбі й міркував, що я, певно, вдався у дядю Сєрьожу, а не в турботливу маму чи волохатого тата, я внутрішнім зором дивився на прості речі своїми непростими внутрішніми очима, я розмальовував чорно-білі заходи сонця і траву, у яку занурив стомлені ноги. Мене щось кликало, щось штовхало уперед, до неосяжних країв, де, мабуть, був і дядя Сєрьожа, і я зрозумів, що маю бігти — вперед, кудись, моя душа має вирватись назовні, поблукати тими світами і повернутися назад, до тіла… Я ступив один крок у безодню і покотився пагорбом донизу, набиваючи синці об пеньки та поливальні трубки…</p>
<empty-line/>
<p>Додому я прийшов уже майже затемна.</p>
<p>На веранді стояла засмучена турботлива мама і дивилась на мене сумними очима.</p>
<p>— Що… що трапилось, — занервував я.</p>
<p>— Твій дядя виявився таким негідником! Ми усі дуже любили його, а він просто наплював у наші серця…</p>
<p>Я забіг у хату, зафутболив ногою якогось (точно не нашого) кота й залетів до вітальні. Один із дядь бив ногами мого (мого!) дядю Сєрьожу, а двоє інших разом із моїм волохатим татом рились у дядьовій дорожній сумці. Бабушка Неоніла мовчки сиділа за столом і жувала торт…</p>
<p>Підлетівши до одного з дядь, який бив МОГО, з криками «наволоч», я з усієї сили копитнув його у поперек, з чого той невиразно охнув і сів на софу… Розуміючи, що він мене не вдарить, жбурнув у нього невеличку гантель, яка поцілила йому прямісінько у голову. Виступила кров, прямуючи невеличкою цівкою у напрямку ока. Бабушка від того ледь не подавилась. Я підбіг до синіючого від побиття дяді Сєрьожі й кинувся його обіймати…</p>