Страница 2 из 18
Відкривши двері та зайшовши до залу, я зрозуміла, що погляди всіх людей напрямлені на мене (до бібліотеки зараз мало хто ходив, тому у персоналу завжди така реакція). Та один погляд привернув мою увагу найбільше: навпроти бібліотекаря стояв хлопець близько мого віку і все не зводив із мене своїх блакитних очей (я завжди при зустрічі звертаю увагу саме на очі: як на мене по ним можна якнайкраще охарактеризувати людину).
«Кожен із нас колись бачив чоловіків на обкладинках модних журналів. Ну таких, світловолосих, блакитнооких, накачених…Так от, зараз переді мною стоїть саме такий красень із обкладинок.
Ох, здається, він починає мені подобатись. Тільки цього не вистачало…»
- Вибач, хлопче, та в нас вже не залишилось творів Коцюбинського. Ви, мабуть, зараз за шкільною програмою його проходите?
- Мабуть. Я лише нещодавно переїхав до міста;пішов до школи, і мені сказали, що треба прочитати декотрі з його творів.
«Який же в нього милий та приємний голос!»
- У мене є дві його книги з тими творами, що вивчається у школі.
«О, Боже! Що я роблю? Із глузду з’їхала чи що?»
- Могла б позичити одну на певний час.
«Що я тільки-но зробила?»
- Ось бачиш, хлопче, як тобі поталанило,що ти зустрівся з нашою Еммою. Вона дівчинка хороша, завжди людям прагне допомогти.
Цього моменту я глянула на хлопця з обкладинок журналів.
«Він посміхається мені! Посміхається! Ні,цього не може бути; я просто не можу в це повірити.»
- Ти будеш щось брати, Емма? – повернула мене на землю бібліотекарка від моїх думок.
- Ні, дякую, поки мені нічого не треба. До побачення.
Повернувшись до дверей, я зрозуміла, що хлопець із обкладинки зник.
«Так, мабуть, мені і справді треба трохи відпочивати від навчання, а то так скоро й зовсім із розуму з’їду.»
Та вийшовши на вулицю, я побачила, що хлопчина сидить на лавочці.
«Мені підходити до нього чи ні? Можливо він просто втік, щоб не спілкуватись зі мною?»
Переборовши свої терзання, я все ж вирішила підійти до цього незвичного хлопця. Коли я була за крок до нього, він підняв голову та, побачивши мене, запитав:
- Ти любиш морозиво?
«Що? Він запитав мене чи я люблю морозиво? Він що, хоче мене пригостити морозивом в знак подяки за книгу?»
- Так, звісно, проте, як на мене, зараз не зовсім вдала погода для морозива.
«Та звісно ж невдала: кінець осені все таки, зима скоро»
- А ти завжди дієш лише за правилами? – запитав у мене хлопчина зі своєю фірмовою чарівливою посмішкою.
«Так не чесно! Мало того, що він вирішив взяти мене на слабо, так ще й посміхається, як чортеня.»
- Ти ж розумієш, що я виберу найдорожче і змушу тебе за нього заплатити, – посміхаючись випалила я.
- Домовились, лише ти мене ведеш до якогось магазину: я ж не знаю, де у вас тут що.
- Добре, ходімо.
Я вирішила повести це чортеня до супермаркету, що знаходився неподалік. Між нами повисла тиша, тому я вирішила розпочати розмову першою:
- До речі, я досі не знаю, як тебе звуть.
- Антон, проте я не люблю своє ім’я. Краще називай мене Фелікс.
- Фелікс? Чому саме так?
- Це ім’я придумали мені друзі з минулого місця проживання.
- Зрозуміло.
«Блін, моє обличчя зараз, мабуть, сіяє від радості. Як добре, що я зустрілася з таким приємним хлопцем»
- А от і магазин, – вказала я на будівлю та направилась до неї.
Я поквапилась відкрити двері, проте хтось, взявши мене за талію (від чого я мимоволі здригнулася), відтягнув назад. Це був Фелікс.
- Що ти робиш? – не приховуючи свого здивування, запитала я .
- Не знаю. Захотілось доторкнутись до тебе, – відповів Антон, використовуючи посмішку чортеняти.
- Що? Ти божевільний.
- Ну добре, не злись, я просто хотів бути милим – і притримати двері, доки ти ввійдеш.
«То ось воно що. Оу, це так мило.
Ну як я можу злитися на нього. Він зумів підняти мені настрій, і не давав можливості згадувати про вечірку. Блін, вечірка…»
- Ти образилась, так? – винувато запитав Антон.
- Ні, зовсім ні, просто…
«Казати йому про вечірку чи ні?»
- Просто?
- Про своє замислилась.
«Ні, я не хочу йому нічого розповідати»
- Знаєш, це може й не моє діло, проте якщо хочеш, ну, виплеснути емоції, переживання, я вислухаю, справді.
Я і не помітила, як ми за розмовами вже дійшли до відділу з морозивом.
- Так, добре, тільки, давай потім?
- Звісно.
«Ох, мабуть, Фелікс зрозумів, що я не хочу йому нічого розповідати»
- Я вже вибрала, – сказала я, взявши моє улюблене «шоколадне в шоколаді» морозиво.
- Добре, я теж визначився, – відповів Антон, узявши до рук ванільне морозиво.
Підійшовши до каси та ставши в чергу, я відділила наші з Феліксом морозива.
- Що ти робиш? – запитав Антон, гнівно глянувши на мене. – Ти хочеш, щоб кожен сам за себе заплатив?
- Так, я не люблю. Коли за мене платить хтось інший.
- Ну добре, тоді ставай у чергу перша.
«Я прямо здивована, що він не наполягає на тому, щоб заплатити за мене, проте це приємно, що не відбулося сварки через це (з Іванкою ми завжди сваримось, хто ж буде платити за солоденьке)»
Коли було пробито через касу моє морозиво, я протягнула 10 гривень та повернулася, дивлячись у вікно, доки чекала решту. За вікном синхронно злетіли близько пів сотні галок; я була просто заворожена, дивлячись на них.
Повернувшись до каси, я почула обривок фрази:
- … Моя дівчина не хоче, щоб я платив за неї, проте ви ж розумієте, що мені не зовсім комфортно.
«Дівчина? Що? Він назвав мене своєю дівчиною?»
- Так, звісно; я порахую загальну ціну двох морозив, – із щирою посмішкою, пролепотіла касирка.
- Дякую вам, – відповів Фелікс, забравши мої гроші та протягнувши касиру свої.
- Що ти робиш?
«Мені звісно ж приємно, що він платить за мене, проте я ж не можу зовсім спокійно на це відреагувати.»
- Я?
«Ну ось, знову він одягнув цю милу посмішку.»
- Так, ти.
«Як же важко намагатись відображати злість.»
- Я тільки-що нарвався на твою ненависть до мене, – відповів мені Антоша, повертаючи 10 гривень до мого карману куртки.
«Як же хочеться підколоти це чортеня.»
- Знову захотів доторкнутись до мене?
- Мені весь час хочеться торкатись до тебе.
«Блін, по всьому тілу проходить холодок, а обличчя просто палає від сорому.
Ем…Що це зараз таке було? Чому його голос звучить так заворожуюче? Чому він так близько нахилився до мене? Він серйозно чи просто знущається?»
Фелікс помітив мою збентеженість, тому перевів розмову на інше:
- То ти справді можеш дати мені книгу?
- Так, звісно. Ти, до речі, до якої школи ходиш?
- До №6. А що?
- Справді? Я теж там навчаюсь. То давай я тобі завтра в школі книгу і віддам.
- Ем…
«Ну і чому він так зам’явся?»
- Щось не так?
- Нам просто на завтрашній урок необхідно прочитати один із творів.
- Ну то чому ти відразу не сказав? Ходімо тоді скоріш до мене додому, – сказала я і прискорила свій рух.
- До тебе?
«Ну і чому він так здивувався?»
- Так, до мене; нам ще десь хвилин п’ять ходьби залишилось.
- Але ж…ну там…батьки.
«Він що боїться йти до мене додому?»
- Ти що, злякався гніву моїх батьків, що я привела додому хлопця?
- Ну, вони, мабуть, будуть не дуже раді мене бачити.
- Ні, ти не знаєш їх: вони зрадіють, що я привела додому ще когось окрім Іванки.
«Ну і чому він завмер і ображено дивиться на мене? Я сказала щось не так?»