Страница 10 из 13
«Є», – тим часом чемно відповіла мені Наташа. «Показати? Навіть дві». Я так і знала. «Я піду, – сказала я. – Вибачте». В принципі, я не знала, за що я вибачалася, це була звичка, а не щирість. Манфред вважав мої постійні вибачення збоченням, що виплекані гарним вихованням. Дерек це знав, тому криво всміхнувся. «Давай-давай», – сказав він. «Якщо тобі потрібно буде щось перекласти, я допоможу», – сказала Наташа. Оскільки я мовчала, вона додала: «Я знаю українську та російську».
Наташа працювала фінансовим аналітиком. Окрім того, що вона редагувала певний фінансовий альманах, що випускався німецькою мовою, була ще й відповідальним редактором за такий самий альманах, що йшов на філіали компанії в Польщу, Україну та Росію.
«Дякую», – сказала я. Мені раптом схотілося кинутися у воду, але замість цього я мовчки зійшла на берег.
Телефонувала Агата. «Як ти, дівчисько? Затягла Дерека в ліжко?» Я зітхнула. Агата є Агатою. «Ти збираєшся до нас чи ні? Ми за тобою скучили». Я вжахнулася. За мною скучили люди, що святкують день народження Карлсона. Мені здається, це не зовсім адекватне середовище і я не зовсім адекватна. «Зараз перевдягнуся і буду рушати до вас», – відповіла я.
Раптом я подумала, що не дуже надійно сховала речі діда. Я уявила, як Троль дістався до них і вже з’їв капелюха з пейсами. І перетворився на черепаху, бо капелюх не бажав набувати форми шлунка Троля, а хотів, щоб весь Троль набув форми капелюха. Нещасний Троль, що перетворився на черепаху, відчуває, як його лоскочуть пейси, але не може почухатися, бо черепахи чухатися не здатні. «Ти – ненормальна», – сказала я собі вголос.
Троль спав у фотелі. Судячи з його тендітного тільця, а точніше з того, що він не намагався сховатися від мене під диван, пес нічого не з’їв. Хоча його тендітність – річ оманлива, вона не заважає Тролю бути ненажерливим. Більшість материних подруг заздрять здатності Троля змітати все їстівне, що йому дають або до чого він може дотягнутися, і не гладшати.
Він не дуже мені зрадів. Бо знав, що зараз я не буду з ним гуляти і не дам нічого смачненького. Тут він мав рацію. «Я йду на вечірку. День народження Карлсона, уяви собі», – сказала я Тролю. Він спробував уявити, вивернув свої вуха. «Це ж треба вдягнути якийсь костюм», – подумала я. «Господи, цього мені ще бракувало», – сказала вголос. Троль несміливо дзявкнув.
Може, перетворитися на Малюка? З моїм зростом це виглядатиме комічно. Або на його собаку? Вдягну шапку-вушанку, накриюся кудлатим пледом і буду гавкати задля переконливості образу. Або на мумію Мамочку? Її просто наслідувати – для цього потрібно кілька рушників та серветок, і Мамуся буде така, як вам треба. Ні, для цього я заслабка.
«Перетворюся на Бетан, це мене не обтяжить, і цілком у моїх силах», – вирішила я. Зрештою, вдягнула на себе спідницю-плісе, бежевий джемпер, світло-карамельні балетки; зав’язала кінського хвоста, здається, саме так виглядала Бетан на думку Астрід.
Я очікувала, що в клубі буде повно людей, якщо не з пропелерами за спиною, то хоча б в картатих комбінезонах та з дволітровими слоїками варення в руках. І, м’яко кажучи, була дуже здивована, роздивляючись гламурно вдягнену публіку, деяких представників якої я шокувала своїм прилизаним виглядом. «Я бачу, ти ще не в жалобі. Але виглядає це жалюгідно», – висловилася на адресу мого одягу невідома мені кістлява пані в брунатній комбінації. Судячи з того, що вона знала про жалобу, вона знала і мене.
Хтось повис на моїй руці. Я думала, що це – Агата, але помилилася. На мене дивилася дівчина з такими круглими рисами обличчя, наче хтось створив їх за допомогою циркуля. На ній була розкішна шкіряна сукня. Я трохи почекала, чи хоче вона мені щось сказати, наприклад, привітатися, але не дочекалася. Їй це явно було непотрібно.
«Агато-ооо», – жалібно покликала я. Я не здатна струшувати з себе незнайомих людей, які нахабно вішаються мені на шию. А конфеті з себе прибираю лише тоді, коли мене не може бачити той, хто їх на мене насипав. Краще – в жіночому туалеті. В окремій кабінці.
«Привіт, а що на тобі було, коли ти вирішила перевдягнутися перед тим, як сюди прийти?» Агата приділяла одягу забагато уваги. На ній була коктейльна сукня у складних волошково-пурпурових хвилях. Коротка, пікантна і модна. Агата тицьнула мені келих, там причаївся явно скажений напій, бо не може бути нічого нормального такого малинового кольору. Тим часом Агата шикнула на круглорису дівчину, котра нарешті відвалилася від мене і впала на підлогу, як кліщ, що досхочу насмоктався крові.
«Ну, як ти?» – запитала Агата, вмостивши нас на низенький диванчик серед зручних подушок зі східними візерунками. Мені, як усім високим людям з довгими ногами, незручно на таких диванах. Таке враження, що твої коліна зараз заїдуть у твої власні вуха. В Агати, хоча вона невисока, коротка спина, натяк на талію, вузькі стегна і дуже довгі ноги як на її зріст.
«Думаю про діда і про те, що батько наважився мені брехати». – «Олаф сказав, що ти збираєшся припхатися на кремацію, навіщо це тобі?» – «З ним має попрощатися хтось із рідних, а більше нікого немає». – «У тебе зараз такий вираз обличчя, наче тобі видалили матку. А це не матка, а дід. Про якого ти і гадки не мала. Дівчинко, діди не впливають на репродуктивну функцію жінки та на статеве життя. Особливо мертві», – зауважила Агата. Вона ніколи не вдавала з себе делікатну. «Чого ти собі дозволяєш так на це реагувати? Померла стара і хвора людина. Алілуя. Мені здається, що краще вмерти від кулі на війні, ніж від раку хребта. Це – природно вмирати на війні, де ж ще вмирати? Тобі так не здається?»
«Агато, я в жалобі. І не хочу жартувати на цю тему». – «Добре, давай повернемося до теми жалоби. В тебе є пристойна чорна сукня? Ти ж не любиш чорного кольору». Як добре людям, які зводять стан жалоби до питання вибору відповідних суконь, чи не так? «В мене є сукня-футляр, колись подарував Манфред, я її жодного разу не вдягнула». – «Дід буде втішений. Це ж треба. Нова сукня задля нього! Нарешті я зрозуміла, для яких чоловіків ти погоджуєшся мати відносно привабливий та сексуальний вигляд. Для мертвих», – хихикнула невгамовна Агата.
«Слухай, давай змінимо тему. Я не хочу обговорювати мою сексуальність. Повернемося від смерті до життя».
«Добре, – швидко погодилася Агата. – Як у тебе з сексом?» Я захлинулася малиновою гидотою, це був невідомо чим зафарбований, трішки розведений водою спирт. «Яка ти вразлива, – пирхнула Агата. – Ну? Відповідай. Я чекаю».
«Ніяк. З сексом у мене ніяк. Ти ж знаєш, що Дерек мене кинув». – «Дерек? Це той, про кого я знаю, чи інший Дерек, про якого я не знаю?» – «А-га-то-оооо». – «Якщо це той, про якого я знаю, то він тебе кинув дуже давно. Ти ж не хочеш мені сказати, що з того часу ти не мала жодного сексуального контакту?» Я зітхаю. «Годі зітхати. Мене просто бісить твій інфантильний ідеалізм. Шукаєш ідеального чоловіка?» Я кажу, що з задоволенням би з ним познайомилася, але не впевнена в тому, що такий чоловік існує. «Крім Дерека», – подумки додаю я.
«Дівчинко, слухай мене. Слухай уважно, дурненька. Не буває ідеальних чоловіків, їх фізично не може бути! Це – ілюзія. Жодний чоловік не може зрозуміти жінку, крім, можливо, гомосексуалістів та онкохворих». – «Що ти верзеш?» – «Нас здатні розуміти тільки ті з них, які усвідомлюють, що ти відчуваєш, коли хтось оселяється у тобі, тобто розуміють стан вагітності, слабке уявлення про це мають хворі на рак. Звичайно, в них не такий емоційний стан, як у вагітних. Не думаю, що вони тішаться з появи пухлини, хоча, погодься, появі дітей вони також не дуже радіють.
Ну, і також ті, хто розуміє, як це буває, коли хтось до тебе вдирається, зрозуміла? Таке розуміють тільки геї. Тут важливо, що вони добре обізнані з процесом, місце вторгнення в даному випадку не є надто важливим. Ти розумієш, про що я?» В мене закочуються очі. «Довго ти протягнеш з геєм? Не думаю. А онкохворий взагалі не може довго протягнути. З тобою чи без».
Від Агати може збентежитися хто завгодно. Не кажучи вже про мене. «Слухай, я піду додому. Завтра кремація, треба готуватися». – «До чого готуватися, дівчинко? Це не весілля, а похорон! Крім того, це ж навіть не тебе кремують!» – обурено вигукує мені в спину Агата. Я встигла поцілувати її і втекла додому.