Страница 36 из 43
Однак попередні роздуми все ж не дають жодного «з'ясування» тексту (що, зрештою, не входило в мої наміри) — знову повертаємось до вихідного пункту, чи до питання: як розуміти випробовування «Ночі» і «Дня», якщо врешті з'ясовується, що вони тільки на вигляд суперечні, що «Ніч» виникає з «Дня», а «День» виникає з «Ночі», натомість мова, яка викликає в письменника відразу, стає в цьому випадку єдиним знаряддям комунікації? Черговий парадокс: формула хибного кола, неможливість виходу з глухого кута. В зв'язку з цим схоже, що все вищесказане не повинно було говоритися, схоже, що «Воццек» не потребує жодного коментаря, і замість займатись інтерпретацією, я воліла би обмежитись фіксацією вражень від читання, та зауважу, що найкращим коментарем будуть висловлювання самого автора, котрий, якщо захоче, може допустити нас всередину своєї лабораторії, про що нехай свідчить нижченаведена промова[119]:
Виправдання письма.
Існування мови є рудиментарним. Вона давно стратила всі свої звичні функції, понадто — комунікативні, а різке зростання семантичної ентропії сьогодні робить цю рудиментарність остаточною.
За дивним шаблоном підручника біології поруч з рудиментарністю з'являються й атавізми: повертаючись до власних першооснов, мова знову постає простою акустичною лінеарністю.
Тож неможливо уникнути докорів сумління, беручись за stilus, перо, авторучку, сідаючи за друкарську машинку чи — гірше того — за комп'ютер.
Будь-який текст виявляється палімпсестом.
Будь-який текст тяжіє до комплектної тавтологічності.
Найзмістовнішим видається найбезсенсовніше: «мова мовить про мову», «свобода свобідна висвободжуватися», «кожне суще є як суще в хотінні», «несправжність несправжнього несправджується».
A propos, ця несправжність дає мені шанси до виправдання. Адже текст — лише імітація мови, намарні спроби зафіксувати згадану вже лінеарність в графічних площинах.
Лінеарність тексту позірна — завжди можна повернутись до щойно прочитаного.
Текст належить візії.
Мова належить звучанню.
Звучання є прообразом ріки, в котру не ступиш двічі. А текст — лише зображення ріки. Його вода мертва. В таку воду можна вступати скільки завгодно, принаймні вдруге — напевно:
«Існування мови є рудиментарним». А отже, якщо вірити філософам, рудиментарним є і саме буття. Одначе яко ссавець, більше того, як ссавець віруючий, не можу соромитися буття — мушу приймати його з покорою. Соромлюся тільки мовлення, що, очевидно, не є логічним, та оскільки логіка — категорія щойно осоромленого, не прийматиму її до уваги.
Осоромлене соромиться сорому.
Осоромлене сонориться солоно.
Оскоромлене содомиться в середу.
Все ж таки: чи знайшов я виправдання — якщо не лінеарного, то бодай графічного? Не знаю.
Librs.net
Данная книга была скачана с сайта
Librs.net
.
notes
Примечания
1
Іздрик, Станіслав: Туга за несправжнім// Плерома. — 1997. — Ч. 1–2. — С. 21–33.
2
Четвер. — 1992. — Ч. 1(3). — С. 62–63.
3
Перша частина «Воццека» друкувалася в журналі «Четвер», ч.7 за 1996, яке рівночасно було ч.І за 1995 р. журналу «Перевал», стор. 124–152. Текст цитується за виданням: Іздрик, Воццек. — Івано-Франківськ: «Лілея-НВ», 1997.
4
Georg Büchner. Woyzeck. Ein Fragment. Leonce und Lena. Lustspiel. — Stuttgart: Reclam, 1973. — C. 9
5
Іздрик, Станіслав: Туга за несправжнім// Плерома. — 1996. — Ч. 1–2. — С. 21.
6
Martin Heidegger, Gesamtausgabe, Band 2, Sein und Zeit. — Frankfurt am Main: Klosterma
7
Буття й Ніщо. Цитовано за: John Macquarie, Existentialism. — London: Hutchinson, 1972. — С. 58.
8
Martin Buber, S and Thou. — New-York: Charles Scribner's Sons, 1958. — C. 4.
9
«Біль повернувся вночі» — саме так починався варіант «Воццека-85». Вже на початку роману ми натрапляємо на ремінісценцію перших слів преамбули трактату Бенедіто Оссекуса «In silentio et spe» (1623 р.): «Мій біль, укоханий Хімічною Зіркою, повертається щоночі». Отже, вже перший деміургійний знак «Воццека» дає нам можливість запідозрити його внутрішню текстову енциклопедію у причетності до містерійного корпусу пізніх розенкрейцерів. Одночасно виникає алюзія із початком апокрифічного кастанедівського тексту «Площі Ікстлану» (російський переклад В. Пєлєвіна): «Боль, что всегда возвращается…»
10
«Ви почуватимете себе зручно навіть у критичні дні! Мете себе! Як птахи небесні!» — не останній приклад того, з якою деконструктивною іронією ставиться автор не лише до власного письма, але й до мови як такої. Алітерації, фонетичні неоковирності, графічні особливості слів і словосполучень, ритміка фрази цікавлять Іздрика чи не більше, ніж побудова наративного простору. Звідси здебільшого й походить специфіка таких розділів, як «Про мудаків», «Молитви», «Вороги та колаборанти», «І Бойль і Маріотт». Втім, здається, Іздрик дивиться навіть на власну іронічність як на «іроніку-в-собі»: «Як птахи небесні» означає тут не євангельську метафору, але, швидше, ремікс гемінґвеївського «Втішаймося ж дарами благословенними! Споживаймо птахів небесних!» («І сонце сходить. Фієста», книга друга, розділ дванадцятий).
11
«моя фазендочка» — слово «фазенда» міцно ввійшло в український лексикон після демонстрації серіалу «Рабиня Ізаура», яким, власне кажучи, й була започаткована ера серіалів на національному телебаченні. Механізм проникнення окремих слів і понять на чужі ментальні території, подальшого їхнього життя там, трансформацій і вмирання є доволі загадковим, — згадаймо, як після загибелі принцеси Діани пішло гуляти світом слово «папараці». Саме ця загадковість і перетинається, на нашу думку, із сферою фонетично-ритмічних зацікавлень Іздрика.
12
«Дитя, сестро моя, поїдемо в краї, де ми з тобою нерозлучні будем» — перший рядок із відомого вірша Шарля Бодлера «Запрошення до подорожі». Певні особливості перекладу дозволяють припустити, що це калька з російського варіанту, який, найімовірніше, відомий Іздрику із культового диска Давида Тухманова «По волне моей памяти». Зайвий приклад того, що цитування у «Воццеку» здебільшого виявляється рефлексією на вторинні феномени текстового простору, формалізовані пізньоімперським маскультом.
13
«Там все не є. Там навіть смерть не є» — спроба вдатися до діалекту Срібної Землі, на що й спрямовує наступна фраза: «Це недалеко, десь тут за Карпатами». Цей же прийом, — хоч мотиви його не зовсім зрозумілі, — використовується в розділі «Казочка». Втім рівень володіння русинерією вказує на те, що Іздрикова компетенція в даному питанні не йде далі Мідянкових «Фараметликів».
14
«Завжди залишається класифікація» — ця фраза, як і весь наступний розділ, свідчить про незаперечний зв'язок «внутрішньої енциклопедії» Іздрикової прози із перманентними спробами подолання т.зв. «syndromus debile encyclopaedianae» — синдрому енциклопедійної кволості. Цей інформативно-герменевтичний парадокс пов'язаний із специфікою енциклопедійної форми розміщення певних знань. Виходячи з того, що будь-яка енциклопедія базована на умовній (домовленість в межах епістеміологічного дискурсу) класифікації, можна припустити пряму залежність будь-якого впорядкованого корпусу знаків від коректності класифікації. Цей парадокс перфектно проілюстрований Х.-Л. Боргесом в оповіданні «Аналітична мова Джона Вілкінза», де описане апофатичне подолання синдрому енциклопедійної кволості шляхом межово некоректної класифікації: «(…) Приблизні та невдалі визначення нагадують класифікацію, яку доктор Франц Кун відносить до однієї китайської енциклопедії під назвою «Небесна імперія добродійних знань». На її древніх сторінках вказано, що тварини поділяються на: а) тих, що належать Імператору, б) набальзамованих, в) свійських, г) сисунців, д) сирен, е) казкових, ж) окремих псів, з) наявних у цій класифікації, і) тих, що бігають, як навіжені, к) незчисленних, л) намальованих найтоншим пензликом із верблюжого смуху, м) інших, н) тих, що розбили вазу для квітів, о) подібних здалеку на мух (…)»