Флешка-2GB

Набагато гостріше мене дратує її манера їсти. Їсть вона, що називається, голосно і неохайно, розкидаючи пластівці навсібіч. Тепер після сніданку мені доводиться прибирати ретельніше, ніж як звик до нашого знайомства. Добре, що вона принаймні не намагається розмовляти під час їжі.

Та, попри все, гріх не згадати й позитивних її рис. Скажімо, вона жодного разу, жодним чином не закцентувала свого ставлення до мене як до представника протилежної статі (що для її однолітків майже відрухове). Я дуже ціную таку поведінку, тим більше, що в неї є бойфренд (я не раз бачив їх на вулиці разом), про якого вона жодного разу не згадала, не кажучи вже про можливі спроби познайомити нас чи спробувати нагодувати халявним сніданком і його. Тобто між нами, між мною і нею дуже природно, без зайвих домовленостей виник своєрідний «кодекс честі», а це, погодьмося, не часто трапляється в стосунках.

Із мого боку подібний кодекс вмикається чомусь лише вночі. Я жодного разу не бачив її уві сні, але її присутність там відчував неодноразово. Так от це, замалим не Прохаськове відчуття присутності відігравало в моїх снах роль своєрідного морального імперативу, спрямовуючи дії, коригуючи вчинки тощо. Підозрюю, саме завдяки їй я навіть уві сні ніколи не зважився ані на вбивство, ані на самогубство.

Оце, мабуть, і все. Дивний приклад симбіозу двох повноцінних організмів. Хоча взаємовигідний симбіоз, як твердять зоологи, якраз і свідчить про бодай часткову неповноцінність, неспроможність без допомоги ззовні успішно функціонувати в соціумі (не кажучи вже, «в ноосфері»).

Не знаю, скільки це триватиме. Як гостро кожен із нас переживатиме втрату спільника — бо ж навряд чи ми помремо одночасно. Зрештою, для розлуки є багато інших, прозаїчніших причин. Набагато більше, ніж для вдалих зустрічей. Я, наприклад, часто мандрую. Щоправда, поки що мандри не шкодять: за час моєї відсутності сніданки їй готує дружина. Дружина вважає її горлицею, тому щоранку, виносячи порцію пластівців на балкон, кличе: «Гулі-гулі-гулі». На цей пароль, якщо вірити дружині, і справді прилітає горлиця. Зі мною все відбувається по-іншому. Мабуть, орнітолог із мене поганий. Звичайно, я не раз пробував, відчинивши вікно, промовляти щось на зразок «а гулі». Але жодного разу ніхто, ніде… Мабуть, уся справа в тому, що в складній резидентській грі під назвою «Життя» паролі, коди й імена унікальні для кожного і не повторюються ніколи. Навіть двічі.

Щоденна вежа

Приміська автостанція. Неділя. Людно. Святково вбрані городяни виїжджають до навколишніх сіл або повертаються до міста. Майже в центрі загальної декорації, під молодим кленом сидить навпочіпки пияк. Його обличчя мені не видно, та зрозуміло, що він добряче п'яний. Це та стадія, коли координація рухів іще чітка, майже прецизійна, проте прецизія тут означає ніщо інше, як напад delirium, чи, кажучи простіше, «білочки». Пияк жестикулює, розмовляє з невидимими співбесідниками, клінічна картина цілком стандартна, якби не одне «але»: він збудував із порожніх пивних пляшок вежу. П'ять пляшок поставлені одна на одну, конструкція майже нереальна навіть для тверезого, однак тут окремий випадок: іноді саме хвороба, наділяючи нас нелюдськими здібностями, допомагає перейти над прірвою до рятівного берега.

Усе б нічого, але пияк має ще одну пляшку — надпочату чвертку горілки — і, судячи з усього, збирається увінчати нею скляну вежу. Він виконує хореографічні паси руками, немов унаочнюючи силові лінії гравітації, що пронизують простір, він накреслює між ними всі можливі горизонталі й ту єдину вертикаль, яка дозволить успішно закінчити будову. Дивитися на це болісно, майже неможливо. Кожному очевидно, що чвертка впаде, вежа зруйнується, горілка розіллється. Більшість перехожих просто відвертається. Більшість вдає, що їх не цікавить вистава. Уважними глядачами залишається лише групка братів по крові, чи то пак по алкоголю: вони не лише спостерігають, але й коментують будівництво, підбадьорюючи самотнього архітектора. Та він уже не чує порад іззовні.

Дивитися на це справді болісно. Болісніше, ніж на канатохідця під куполом цирку. І справа не в тому, що вартість недопитої горілки — це підтвердить будь-який нарколог — тепер співрозмірна з ціною людського життя. Просто нестерпним є сам стан нестійкої рівноваги. Коли і зайвий поштовх серця здатен зруйнувати все.

Все-все. Бог не був заздрісним (усупереч свідченням богознавців) щодо будівників Вавилонської вежі. Просто Він, як ніхто, знав і знає, що життя — крихка річ. Для його тривання необхідне дотримання сотень, тисяч, мільярдів тонко нюансованих умов. Припинити ж його може будь-що: тупе лезо, гостре слово, крапля, подих, звук. Кому, як не Богові, знати про це. Знає про це й пияк. Але хвороба каже йому будувати далі. Хворобі завжди йдеться про те, аби дійти якнайдалі. Однак архітектор хитрує. Він оглядає почату чвертку, немов обраховуючи оптимальні параметри балансу. Приглядається. Прицінюється, приміряється і… прикладається до горлечка. Пияки-побратими аплодують. Такі закони їхнього жанру. Горілка йде пиякові вкрай важко. За найвищим рахунком, зараз вона йому не потрібна — він потребуватиме її значно пізніше, коли на зміну delirium прийде абстинентний синдром. Але наразі йдеться про те, щоб обхитрувати — силу тяжіння, магнітне поле, всю решту сил природи, цілу окуповану хворобою світобудову. Обхитрувати власну неспроможність. Обійти заборони. Піднятися вище. Досягти небес. Це не виклик Богові й не суперництво. Просто якщо вже ціною Створення світу є вся його архітектоніка як така: з верхом і низом, зі стартом і фінішем, із життям і смертю, — то чому б не спробувати рухатися не до кінця, а навспак, до початку. Себто — вгору.

Пияк блазнює. Здатність блазнювати залишається в людині чи ж не найдовше. Він майстерно розігрує драматичні паузи, театрально розводить руками, кланяється, заглядає в горлечко пляшки. Потім стає навколішки і на якийсь час завмирає. Тепер усі погляди прикуті до нього. Дивляться навіть ті, чий автобус уже подає сигнал відправлення. Дивляться діти, птахи і звірята. До скляної вежі підбігає безтурботний кудлатий пес і, здивований, марно намагається поєднати в логічну картину довершену архітектоніку споруди, нестравний алкогольний дух і дивну вкляклу постать. Глядацький загал тамує подих: присутність тварини, яка не усвідомлює важливості моменту, викликає саспенс, вартий Гічкока. Як поведеться головний герой драми? Чи вдасться йому врятувати себе і світ?

Герой примружує очі. Повільно, дуже повільно піднімає майже порожню чвертку. Вона шоста за рахунком, а отже, остання. Дихання затримано. Двигуни заглушено. Тіла спаралізовано. Вітер вимкнуто. Стоп-кадр. Ось-ось скляна посудина стане верхівкою нового Вавилону. Невже це справді станеться? Ось тут, на провінційній автостанції, просто посеред весняного пополудня? Невже Історію завершить будівельний ентузіазм випадкового пияка?

Звісно, ні. Історія не закінчується. Щоразу, обіцяючи фінал, вона лише повторюється з божевільною впертістю. Ось і зараз. Чвертка лиш на долю миті втримується вгорі, чи то пак — у грі. А далі вся конструкція розпадається. Пляшки котяться бруківкою, нахабно дзеленькаючи. Дідько тішиться. Містерію знову зведено до побутового непорозуміння. Слідом за вежею падає і її будівничий. Він валиться набік і відразу засинає. А я раптом розумію, що всі мої вавилонські метафори сміховинні. Ні про що таке не йшлося. Майструючи вежу з пляшок, пияк просто вибудовував власну рівновагу. По суті, це те, чим кожен із нас займається щодня. Звісно, кожен — у свій особливий спосіб. Але всім ідеться лише про те, аби втриматися на двох. Адже кожен із нас — вежа. Кожен — вертикаль. І кожне життя — стан нестійкої рівноваги. І цей мій текст — лише чергова спроба вистояти, встояти, втриматися. І втримати баланс у пам'яті про безіменного будівничого.

Фісташки безсмертя