Страница 3 из 139
Регіт вибухнув новою хвилею. Драко Мелфой з жахом глипнув на батька, що уважно розглядав свої коліна, а тоді піймав материн погляд. Вона ледь помітно хитнула головою й знову незворушно втупилася у протилежну стіну.
- Годі, - звелів Волдеморт, погладжуючи сердиту змію. - Годі.
Регіт мов обірвало.
- Чимало наших найдревніших родинних дерев за цей час трохи попідгнивало, - сказав він, а Белатриса благально дивилася на нього, затамувавши подих. - Щоб їх оздоровити, треба їх попідрізати. Відтяти хворі гілки, щоб зберегти дерево.
- Так, володарю, - прошепотіла Белатриса, знову заливаючись слізьми вдячності. - І якнайскоріше!
- Так і буде, - пообіцяв Волдеморт. - Як у вашій родині, так і в цілому світі... ми позбудемося червоточин, які нас роз’їдають, аж доки залишаться тільки ті, в чиїх жилах тече справжня кров...
Волдеморт підняв чарівну паличку Луціуса Мелфоя, націлив на людину, що висіла над столом, і легенько махнув. Людина зі стогоном ожила й заборсалась у невидимих путах.
- Упізнаєш нашу гостю, Северусе? - запитав Волдеморт.
Снейп підняв очі на перевернуте обличчя. Смертежери теж придивилися до бранки, немов отримали дозвіл виявити цікавість. Коли її обернуло лицем до каміна, жінка промовила надтріснутим переляканим голосом:
- Северусе! Рятуй!
- Е-е, так, - сказав Снейп, коли полонянку знову розвернуло до нього спиною.
- А ти, Драко? - поцікавився Волдеморт, погладжуючи зміїну морду вільною рукою. Драко різко смикнув головою. Тепер, коли ця жінка отямилася, він уже не міг на неї дивитися.
- Але ж вона тебе не навчала, - сказав Волдеморт. - Для тих, хто не знає, скажу, що сьогодні до нас завітала Чаріті Бербидж, яка донедавна викладала в Гоґвортській школі чарів і чаклунства.
За столом почулося схвальне мугикання. Дебела горбата жінка з гострими зубами хихикнула.
- Отож... викладачка Бербидж розповідала дітям чаклунів і відьом про маґлів... про те, що вони не дуже й відрізняються від нас...
Якийсь смертежер плюнув на підлогу. Чаріті Бербидж знову розвернуло лицем до Снейпа.
- Северусе... будь ласка... благаю...
- Тиша, - звелів Волдеморт, ще раз махнувши Мелфоєвою паличкою, і Чаріті замовкла, наче їй заткнули рота кляпом. - Не вдовольнившись розбещенням і засміченням голів чаклунських дітей, на тому тижні викладачка Бербидж опублікувала в «Щоденному віщуні» полум’яну статтю на захист бруднокровців. Чаклуни, за її словами, мали б визнати цих крадіїв їхніх знань та чарів. Виродження чистокровних, на думку викладачки Бербидж, цілком бажане... вона б воліла, щоб ми всі парувалися з маґлами... або ж, зрозуміло, з вовкулаками...
Цього разу ніхто не засміявся: усі відчули у Волдемортовім голосі лють і презирство. Чаріті Бербидж уже втретє повернулася лицем до Снейпа. Сльози текли їй з очей і крапали на волосся. Снейп досить байдуже глянув, як її знову поволі розвертає від нього.
- Авада Кедавра.
Спалах зеленого світла осяяв кожнісінький закуток приміщення. Чаріті з розмаху гупнулася на стіл, аж той затрусився й заскрипів. Кілька смертежерів підскочили у кріслах. Драко аж упав на підлогу.
- Вечеря, Наджіні, - м’яко вимовив Волдеморт, і величезна змія, звиваючись, сповзла з його плечей на поліровану стільницю.
- РОЗДІЛ ДРУГИЙ -
Світлої пам’яті
Гаррі стікав кров’ю. Стискаючи праву руку лівою й проклинаючи подумки все на світі, він штурхнув плечем двері своєї кімнати. Хруснула порцеляна: це він наступив на чашку з холодним чаєм, що стояла за дверима.
- Що за?..
Він роззирнувся. На сходовому майданчику будинку номер чотири на вулиці Прівіт-драйв нікого не було. Можливо, це Дадлі додумався влаштувати йому таку дурнувату пастку з чашкою. Піднявши закривавлену руку, Гаррі другою рукою позбирав черепки й кинув їх у переповнений бачок для сміття, що стояв у його кімнаті. Тоді пішов до ванни і підставив пальця під кран.
Страшенно дратувала безглуздість і недоречність того, що ще чотири дні йому не можна чарувати... хоча він мусив визнати, що рваний поріз на пальці дошкуляв би йому і з чарами. Він так і не навчився зцілювати рани, і тепер виявилося - особливо зважаючи на його найближчі плани - що це серйозна прогалина в його магічній освіті. Загадавши собі конче розпитати в Герміони, як це робиться, він узяв величезний клапоть туалетного паперу, спробував витерти розлитий чай, після чого повернувся в кімнату і з грюкотом зачинив за собою двері.
Цілісінький ранок Гаррі спорожняв свою шкільну валізу - вперше, відколи шість років тому її спакував. На початку кожного навчального року він просто вигрібав згори три чверті вмісту й накладав нові речі, лишаючи на дні купу мотлоху - старі пера, сушені очі жуків, розпаровані шкарпетки, що вже були йому малі. Кілька хвилин тому Гаррі запхав руку в цей непотріб і відчув різкий біль у підмізинному пальці правої руки, відсмикнув її й побачив, як з неї тече кров.
Далі він діяв обережніше. Знову ставши коло валізи навколішки, обмацав усе дно, видобув старий значок з ледь помітними переливами написів «Підтримуйте СЕДРИКА ДІҐОРІ» та «ПОТТЕР-СМЕРДОТТЕР», потрісканий і спрацьований стервоскоп та золотий медальйон із запискою всередині, підписаною «Р.А.Б.», і аж тоді, нарешті, виявив, що саме його поранило. Відразу впізнав. Це була п’ятисантиметрова скалка зачарованого дзеркальця, подарованого йому покійним хрещеним батьком Сіріусом. Гаррі її відклав і ще раз обережно обмацав валізу, шукаючи інших скалок, проте від останнього дарунка хрещеного не залишилося більше нічого, крім товченого скла, що ховалося в найглибших шарах мотлоху, мов жменька блискучого піску.
Гаррі сів і роздивився гострий уламок, об який порізався, однак не побачив там нічого, крім віддзеркалення власного зеленого ока. Тоді поклав уламок на ранкову газету «Щоденний віщун», що лежала непрочитана на ліжку, і, щоб притлумити раптовий потік гірких спогадів, жалів та сподівань, викликаних знахідкою розбитого дзеркальця, ще завзятіше накинувся на мотлох у валізі.
Минула ціла година, поки він остаточно її почистив, викидаючи непотріб, а решту речей розклав на стосики, залежно від того, чи пригодяться вони йому надалі. Склав у куточку шкільну та квідичну мантії, казанок, пергамент, пера й підручники, бо все це мало залишитися тут. Цікаво було, що зроблять з ними тітка й дядько; напевно, спалять уночі, мов свідчення якогось жахливого злочину. Свій маґлівський одяг, плащ-невидимку, набір для виготовлення настійок, деякі книжки, фотоальбом, подарований колись Геґрідом, пачку листів та чарівну паличку він склав у старий рюкзак. У передній кишені опинилися Карта Мародера та медальйон із запискою, підписаною «Р.А.Б.» Медальйон удостоївся такого почесного місця не через його цінність - він узагалі був нічого не вартий, - а через те, якою ціною він дістався.
На столі біля полярної сови Гедвіґи залишився чималий стос газет: по одній на кожен день, проведений Гаррі цього літа на Прівіт-драйв.
Він підвівся з підлоги, потягся й підійшов до письмового столу. Гедвіґа й не поворухнулася, коли він почав гортати газети, кидаючи їх одну по одній на купу сміття. Сова спала чи вдавала, що спить; вона сердилася на Гаррі, бо він останнім часом досить рідко дозволяв їй вилітати з клітки.
Коли на столі майже не лишилося газет, Гаррі почав переглядати їх уважніше, шукаючи той випуск, що прийшов незабаром після його приїзду на Прівіт-драйв на літо. Він пригадав, що на першій шпальті була невеличка згадка про відставку Чаріті Бербидж, викладачки маґлознавства в Гоґвортсі. Нарешті він знайшов цю газету. Розгорнувши її на десятій сторінці, сів у крісло коло стола й перечитав усю статтю.
Ельфаєс Додж. ЗГАДУЮЧИ АЛБУСА ДАМБЛДОРА
Я зустрів Албуса Дамблдора, коли мені було одинадцять років, у наш перший день у Гоґвортсі. Ми відчували взаємну близькість, бо обох нас ровесники не приймали до гурту. Незадовго до вступу в школу я перехворів на драконячу вітрянку, і хоч був уже незаразний, однак багатьох відштовхувало моє подзьобане зеленкувате обличчя. Ну, а Албус прибув у Гоґвортс з тягарем недоброї слави. Не минуло ще й року, відколи його батька Персіваля визнали винним у брутальному й скандальному нападі на трьох молодих маґлів.
Албус не заперечував, що його батько (котрий так і помер у Азкабані) скоїв цей злочин; навпаки, коли я набрався відваги його про це запитати, він мене запевнив, що не сумнівається в батьковій вині. Та поза тим Дамблдор ніколи не обговорював цієї прикрої справи, хоч його не раз до цього підштовхували. Дехто навіть схвалював батьків учинок, припускаючи, що Албус теж маґлоненависник. Усі вони помилялися, бо ж кожен, близький до Албуса, підтвердив би, що він ніколи не виявляв ані найменших антимаґлівських тенденцій. Ба більше, саме завдяки своєму рішучому захистові прав маґлів він у наступні роки здобув собі чимало ворогів.
Однак усього за кілька місяців власна Албусова слава затьмарила лихі поголоски, пов’язані з його батьком. Наприкінці першого навчального року вже ніхто й не згадував про нього як про сина маґлоненависника, натомість усі відзначали, що в школі ще не було такого здібного учня. Ті з нас, кому випала честь бути його друзями, мали з цього значну користь, не кажучи вже про допомогу й підтримку, якими він завжди щедро ділився. Уже в поважному віці він мені зізнався, що ще тоді знав, що найбільшу втіху відчуватиме, навчаючи інших.
Він здобував усі можливі шкільні відзнаки й нагороди, регулярно листувався з такими видатними чарівниками того часу, як славетний алхімік Ніколас Фламель, відомий історик Батільда Беґшот та теоретик магії Адальберт Вофлінґ. Деякі його праці було опубліковано в таких поважних наукових виданнях: «Трансфіґурація сьогодні», «Проблеми замовлянь» і «Практичне зіллєваріння». Перед Дамблдором відкривалася блискуча кар’єра, єдине питання було - коли саме він стане міністром магії. І хоч у наступні роки ходили чутки, ніби він претендує на цю посаду, та насправді він не прагнув працювати в міністерстві.
Через три роки навчання у Гоґвортсі до школи вступив Албусів брат Еберфорс. Вони дуже різнилися. Еберфорса анітрохи не приваблювали книжки, і він, на відміну від Албуса, полюбляв вирішувати суперечки двобоями, а не в розважливих дискусіях. Та не варто повторювати помилку тих, хто вважав, ніби брати не приятелювали. Попри те, що вони були дуже різні, хлопці легко знаходили спільну мову. Треба віддати належне Еберфорсу, адже постійно перебувати в тіні Албуса було не вельми затишно. Від цього потерпали всі його друзі, і це, безумовно, позначалося й на їхніх братерських стосунках.
Коли ми з Албусом закінчили Гоґвортс, то вирішили, перш ніж братися до праці, здійснити разом традиційну навколосвітню подорож, щоб поспілкуватися із закордонними чарівниками. Та на заваді нам стала трагічна подія. Перед самою подорожжю померла Албусова мати Кендра, і Албус лишився єдиним годувальником у сім’ї. Я відклав подорож, щоб віддати шану Кендрі на її похороні, а тоді вирушив у мандрівку сам. Албус мусив тепер дбати про менших брата й сестру, грошей у них було мало, тому питання про нашу спільну подорож відпало само собою.
У цей період нашого життя ми контактували дуже мало. Я писав Албусові, описуючи, можливо, трохи нетактовно, свої враження від подорожі, починаючи з того, як ледве уник зіткнення з химерами в Греції, й закінчуючи експериментами з єгипетськими алхіміками. З його листів важко було щось дізнатися про його побут - либонь, страшенно одноманітний для такого блискучого чаклуна. Захоплений власними пригодами, я аж через рік, наприкінці подорожі, з жахом довідався про ще одну трагедію, що спіткала Дамблдорів: смерть його сестри Аріани.
Хоч Аріана хворіла вже давно, однак ця втрата, ще й одразу після смерті матері, стала для братів страшним ударом. Албусові близькі - а я зараховую себе до цих обраних - погоджуються, що Аріанина смерть і почуття своєї провини за неї (хоч насправді її, звісно, не було) залишили в серці Албуса невигойну рану.
Повернувшись додому, я побачив молодого чоловіка, що зазнав таких страждань, ніби прожив цілий вік. Албус став значно стриманіший, втратив колишню безтурботність. На додачу до всіх нещасть його стосунки з братом після втрати Аріани не тільки не поліпшились, а навпаки, погіршилися. (З часом усе владналося - в похилому віці їх пов’язували взаємини якщо не близькі, то принаймні доброзичливі). Албус рідко заводив розмову про батьків чи Аріану, і його друзі теж уникали згадок про них.
Хтось іще опише його перемоги. Численні Дамблдорові внески в скарбницю чаклунських знань, зокрема відкриття дванадцяти способів використання драконячої крові, служитимуть багатьом наступним поколінням. Це також стосується мудрості, яку він виявив, приймаючи рішення на посаді головного мага Чарверсуду. Ще й досі подейкують, що жодна дуель між чаклунами не може зрівнятися з битвою між Дамблдором та Ґріндельвальдом, що відбулася 1945 року. Її свідки описують, з яким жахом і захопленням вони спостерігали за двобоєм двох видатних чаклунів. Дамблдорову перемогу та її наслідки для всього чаклунського світу вважають поворотним моментом магічної історії, з яким можна порівняти хіба що запровадження Міжнародного статуту про секретність або падіння Того-Кого-не-Можна-Називати.
Албус Дамблдор ніколи не був пихатий чи зарозумілий. Він умів розгледіти щось цінне в будь-якій, здавалося б, упослідженій і жалюгідній особі, а те, що він так рано зазнав утрат, наділило його, на мою думку, великою людяністю і вмінням співчувати. Мені страшенно бракуватиме дружніх стосунків з ним, проте мою втрату годі й порівнювати з утратою, якої зазнав увесь чаклунський світ. Поза сумнівом, це він був найяскравіший і найулюбленіший гоґвортський директор. Він помер, як і жив - прагнучи добра всім і до останньої хвилини готовий простягти руку допомоги навіть малому хлопчикові з драконячою вітрянкою, як у той день, коли ми з ним познайомились.