Страница 22 из 139
- Зі мною буде міністр магії.
Патронус розчинився в повітрі, а рідні Флер і далі здивовано дивилися туди, де він щойно зник.
- Нас тут не повинно бути, - одразу сказав Люпин. - Гаррі... вибач... поясню іншим разом...
Він схопив Тонкс за руку й потяг за собою. Обоє підбігли до паркана, перелізли й зникли. Місіс Візлі стояла збентежена.
- Міністр... а чому?.. Нічого не розумію...
Та ніколи було обговорювати цю тему - за секунду прямо з повітря біля воріт виник містер Візлі в супроводі Руфуса Скрімджера - гриву сивого волосся легко було впізнати.
Новоприбулі попрямували через двір у садок, до освітленого ліхтарями стола, де всі сиділи мовчки, дивлячись, як вони наближаються. Коли Скрімджер зайшов у коло ліхтарного світла, Гаррі побачив, що за час від їхньої попередньої зустрічі він дуже постарів, страшенно схуд і змарнів.
- Вибачте, що потурбував, - сказав Скрімджер, дошкутильгавши до стола й зупинившись. - Тим паче, що я непроханий гість.
Якусь мить він дивився на велетенський торт у вигляді снича.
- Бажаю довгих років життя.
- Дякую, - відповів Гаррі.
- Мені треба поговорити з тобою наодинці, - сказав Скрімджер. - А також з містером Рональдом Візлі та міс Герміоною Ґрейнджер.
- З нами? - здивувався Рон. - А чому?
- Поясню, як будемо самі, - сказав Скрімджер. - Є тут де поговорити? - запитав він містера Візлі.
- Є, аякже, - відповів схвильований містер Візлі. - Є, е-е, у вітальні, підійде?
- Показуй дорогу, - звернувся Скрімджер до Рона. - Тобі, Артуре, нема потреби йти з нами.
Встаючи разом з Роном та Герміоною, Гаррі побачив, як містер Візлі стурбовано перезирнувся з місіс Візлі. Мовчки йдучи з гостем у будинок, Гаррі розумів, що друзі думають те саме, що й він: Скрімджер якимось чином довідався, що вони зібралися покинути Гоґвортс.
Скрімджер нічого не казав, поки вони проходили крізь захаращену кухню до вітальні. Хоч садок ще був оповитий м’яким золотавим вечірнім сяйвом, у будинку було вже темно. Зайшовши, Гаррі помахом чарівної палички запалив гасові лампи, і вони освітили вбогу, проте затишну вітальню. Скрімджер усівся в продавлене крісло, де зазвичай сидів містер Візлі, лишивши Гаррі, Ронові й Герміоні диванчик, на який вони ледве втислися. Щойно стихли пружини, Скрімджер заговорив.
- Я маю до вас кілька запитань, але, гадаю, краще поговорити віч-на-віч. Якщо ви, - показав він на Гаррі й Герміону, - не проти зачекати нагорі, я почну з Рональда.
- Нікуди ми не підемо, - заперечив Гаррі, а Герміона енергійно закивала. - Говоріть або з усіма разом, або ні з ким.
Скрімджер окинув Гаррі холодним, оцінюючим поглядом. У Гаррі було таке враження, ніби міністр думає, чи варто розкривати свою ворожість так рано.
- Що ж, нехай буде разом, - знизав він плечима. Прокашлявся. - Я тут, як ви, мабуть, здогадуєтеся, з приводу заповіту Албуса Дамблдора.
Гаррі, Рон і Герміона перезирнулися.
- Бачу, це для вас несподіванка! Ви що, не знали, що Дамблдор вам дещо залишив?
- Е-е... нам усім? - перепитав Рон. - Тобто й мені з Герміоною?
- Так, вам у...
Але Гаррі не дав йому договорити.
- Дамблдор загинув понад місяць тому. Чого ви так довго не віддавали те, що він нам залишив?
- Невже не зрозуміло? - озвалася Герміона, перш ніж Скрімджер устиг роззявити рота. - Хотіли перевірити, що він нам залишив. Ви не мали на це права! - вигукнула вона тремтячим голосом.
- Я мав повне право, - заперечив Скрімджер. - За Декретом про виправдану конфіскацію міністерство має повноваження конфіскувати об’єкти заповіту...
- Цей закон було ухвалено, щоб чаклуни не передавали в спадщину предмети, пов’язані з темними мистецтвами, - перебила Герміона, - і перш ніж вилучати майно покійного, міністерство має володіти неспростовними доказами, що ці предмети незаконні! Хочете сказати, що Дамблдор намагався передати нам щось закляте?
- Міс Грейнджер, ви збираєтесь присвятити свою кар’єру вивченню магічного права? - поцікавився Скрімджер.
- Не збираюся, - відрізала Герміона. - Я хочу приносити людям користь!
Рон засміявся. Скрімджерові очі метнулися на нього й знову назад, коли заговорив Гаррі.
- І чого ви вирішили віддати наші речі? Не вигадали зачіпки, щоб залишити їх собі?
- Ні, просто минув тридцять один день, - одразу пояснила Герміона. - Вони не мають права затримувати предмети на довше, хіба що доведуть їхню небезпечність. Правильно?
- Рональде, ти можеш сказати, що мав з Дамблдором близькі стосунки? - запитав Скрімджер, пускаючи повз вуха Герміонині слова. Рон розгубився.
- Я? Не... не дуже... це Гаррі завжди...
Рон глянув на Гаррі з Герміоною й побачив, що Герміона свердлить його поглядом «нічого-не-кажи!», проте шкоду вже було зроблено. Скрімджер був такий задоволений, ніби почув саме те, чого сподівався і що бажав почути. Як шуліка накинувся він на Ронову відповідь.
- Якщо ти не мав близьких стосунків з Дамблдором, то як ти поясниш той факт, що він тебе згадує у своєму заповіті? Він визначив усього кілька спадкоємців. Абсолютна більшість його майна - власна бібліотека, магічне знаряддя та інше особисте майно - перейшла у володіння Гоґвортсу. Чому ж він виділив саме тебе?
- Я... не знаю, - пробелькотів Рон. - Я... коли я казав, що ми не були близькі... я мав на увазі, що він до мене ставився приязно...
- Не будь такий скромний, Роне, - втрутилася Герміона. - Дамблдор дуже тебе любив.
Це було перебільшення. Як Гаррі знав, Рон і Дамблдор ні разу не розмовляли наодинці, і якихось прямих контактів між ними практично не було. Та Скрімджер, здається, їх не слухав. Він сягнув рукою під плащ і вийняв значно більшого капшука, ніж той, що Геґрід подарував Гаррі. Дістав з нього сувій пергаменту, розгорнув і прочитав уголос.
- «Остання воля й заповіт Албуса Персіваля Вульфрика Браяна Дамблдора»... ага, ось воно... «Рональду Біліусу Візлі я заповідаю свій світлогасник з надією, що він згадає мене, коли ним користуватиметься».
Скрімджер дістав з торбинки предмет, який Гаррі вже бачив: схожий на звичайну срібну запальничку, він, одначе, міг одним-єдиним клацанням висмоктати все світло з будь-якого місця, а потім повернути його назад. Скрімджер нахилився й передав світлогасник Ронові, який спантеличено покрутив його між пальців.
- Це дуже цінна річ, - сказав Скрімджер, спостерігаючи за Роном. - Можливо, навіть унікальна. Явно власна Дамблдорова розробка. І чого це він заповів тобі таку цінність?
Рон розгублено знизав плечима.
- Дамблдор навчав тисячі учнів, - не вгамовувався Скрімджер. - Однак у своєму заповіті він згадує тільки вас трьох. Чому це так? Візлі, як саме ти мав використовувати його світлогасник?
- Вимикати світло, мабуть, - промимрив Рон. - Що ще з ним робити?
Видно було, що Скрімджер і сам не має припущень. Якусь мить він пильно придивлявся до Рона, а тоді знову розгорнув Дамблдорів заповіт.
- «Міс Герміоні Джін Ґрейнджер я заповідаю свій примірник «Казок барда Бідла» з надією, що вони будуть для неї цікаві й повчальні».
Скрімджер дістав з торбинки невеличку книжечку, на вигляд таку саму древню, як і «Таємниці найтемнішого мистецтва» нагорі. Палітурка її була в плямах і місцями обдерта. Герміона мовчки взяла її в Скрімджера. Поклала книжку на коліна й дивилася на неї. Гаррі побачив, що назва написана рунами. Він так і не навчився їх читати. Поки він дивився, на тиснені символи впала сльоза.
- Як ти гадаєш, Ґрейнджер, чому Дамблдор залишив тобі цю книгу? - запитав Скрімджер.
- Він... він знав, як я люблю книжки, - хрипким голосом відповіла Герміона й витерла рукавом очі.
- Але чому саме цю книгу?
- Не знаю. Мабуть, думав, що вона мені сподобається.
- Чи ти коли-небудь говорила з Дамблдором про різні шифри чи інші способи передачі таємної інформації?
- Ні, не говорила, - знову витерла рукавом сльози Герміона. - І якщо в міністерстві за тридцять один день не знайшли в цій книзі таємних шифрів, то сумніваюся, що мені це вдасться.