Страница 20 из 55
Гаррі замислився. Він уже теж почав здригатися, тільки-но хтось згадає Відомо-Кого. Мабуть, це все - результат знайомства з магічним світом, але він почувався набагато безтурботніше тоді, коли міг безжурно вимовляти «Волдеморт».
- Яка твоя команда з квідичу? - запитав Рон.
- Е-е... я не знаю жодної, - признався Гаррі.
- Отакої! - здивувався Рон. - Слухай, це ж найкраща в світі гра! - І він почав пояснювати все про чотири м'ячі й позиції семи гравців, розповідати про найцікавіші матчі, на яких він побував разом із братами, та про мітлу, яку хотів би придбати, якби мав гроші. Він саме знайомив Гаррі з тонкощами гри, як знову відчинилися двері купе, але цього разу це не був Невіл, що загубив жабку, і не Герміона Ґрейнджер.
Зайшло троє хлопців, і Гаррі відразу впізнав того, що стояв посередині: це був той блідий хлопчисько з салону мантій мадам Малкін. Цього разу він дивився на Гаррі зі значно більшою цікавістю, ніж на алеї Діаґон.
- Це правда? - запитав він. - Увесь поїзд говорить, що в цьому купе їде Гаррі Поттер. То це, мабуть, ти?
- Так, - відповів Гаррі і глянув на решту хлопців. Вони були кремезні й вельми непривітні і стояли обабіч блідого хлопця, мов охоронці.
- Це Креб, а це Ґойл, - недбало відрекомендував їх блідий хлопчисько, перехопивши погляд Гаррі. - А мене звати Мелфой, Драко Мелфой.
Рон ледь чутно кашлянув, можливо, щоб приховати хихикання.
Драко Мелфой зиркнув на нього.
- Що, тебе так насмішило моє ім'я? А хто ти, навіть питати не треба. Тато розповідав, що всі Візлі мають руде волосся, ластовиння й більше дітей, ніж можуть прогодувати.
Драко знову звернувся до Гаррі.
- Поттер, карочє, ти скоро побачиш, що деякі чаклунські родини набагато кращі від інших. Не варто заводити некльових друзів. Я б допоміг тобі розібратися в цьому.
Він подав Гаррі руку, але той її не потиснув.
- Дякую, я й сам знаю, хто кльовий, а хто ні, - холодно сказав Гаррі.
Хоча Драко Мелфой і не почервонів, на його блідих щоках проступив легенький рум'янець.
- На твоєму місці, Поттер, я б поводився обережніше, - протягнув він. - Якщо не станеш трохи ввічливішим, то скінчиш так само, як твої батьки. Вони також не знали, що для них краще. А коли злигаєшся з такими покидьками - тіпа Візлі або того Геґріда, тобі ж буде гірше.
Гаррі й Рон попідводились. Ронове обличчя палало, як і його волосся.
- Ану повтори! - насупився він.
- Ого, ти зібрався з нами битися? - глузливо вишкірився Мелфой.
- Якщо ви негайно не заберетесь! - пригрозив Гаррі хоробрішим тоном, ніж почувався насправді: адже Креб і Ґойл були набагато дебеліші від нього чи Рона.
- Але ми не хочемо йти - правда, пацани? Своє ми вже з'їли, а тут дещо лишилося.
Ґойл простяг руку за шоколадними жабками, що лежали біля Рона, Рон шарпнувся вперед, та не встиг доторкнутися до Ґойла, як той моторошно зойкнув.
З Ґойлової руки звисав пацюк Скеберс, гострі зубенята якого вп'ялися йому в палець. Креб та Мелфой відступили, а Ґойл, завиваючи, намагався скинути Скеберса. Коли нарешті Скеберс відлетів і гупнувся в шибку, вся трійця миттю зникла. Мабуть, вони подумали, що серед ласощів причаїлися й інші щури, або, можливо, почули кроки, бо за мить до купе увійшла Герміона Ґрейнджер.
- Що тут скоїлось? - здивувалася вона, поглядаючи на розкидані по підлозі ласощі й Рона, що тримав за хвіст пацюка.
- Він, мабуть, у нокауті, - пояснював Гаррі Рон, а тоді придивився до Скеберса. - Ні, я просто не вірю: він знову спить!
Пацюк і справді заснув.
- Ти що, колись уже бачив Мелфоя?
Гаррі розповів про зустріч на алеї Діаґон.
- Я чув про цю родину, - спохмурнів Рон. - Вони чи не перші повернулися до нас, коли пропав Відомо-Хто. Сказали, що були, мовляв, зачакловані. А мій тато не вірить. Каже, що батькові Мелфоя не варто виправдовуватись, чому він перейшов до темних сил. - Рон повернувся до Герміони: - Тобі щось потрібно?
- Краще мерщій одягніть мантії, бо я щойно була в машиніста, і він сказав, що ми майже доїхали. Ви часом не билися, га? Ще не приїхали, а вже шукаєте клопоту!
- Це Скеберс бився, а не ми, - сердито зиркнув на неї Рон. - Може, ти вийдеш, поки ми переодягнемось?
- Гаразд, я зайшла тільки тому, що всюди страшний рух - всі поводяться як діти, і гасають коридорами, - фиркнула Герміона. - А в тебе, до речі, бруд на носі, ти знаєш?
Рон люто подивився їй услід. Гаррі визирнув з вікна, надворі вже сутеніло. Під пурпуровим небом видніли ліси та гори. Поїзд і справді їхав трохи повільніше.
Гаррі й Рон поскидали куртки й накинули довгі чорні мантії. Ронова мантія була йому трохи закоротка, і з-під неї визирали кросівки.
У поїзді пролунало оголошення: «За п'ять хвилин прибуваємо до Гоґвортсу. Просимо залишити багаж у вагонах, його доставлять до школи окремо».
Гаррі від хвилювання забило дух, а Ронове обличчя під веснянками стало блідим як полотно. Вони позапихали до кишень рештки ласощів і приєдналися до учнів, що збилися в коридорі.
Поїзд уповільнив рух і зрештою зупинився. Всі ринули до дверей, виходячи на маленьку темну платформу. Гаррі здригнувся від холодного нічного повітря. Аж ось над головами застрибало світло ліхтаря, і Гаррі почув знайомий голос:
- Перші кляси! Перші кляси! Сюди! Гаррі, всьо файно?
Над морем голів променилося радістю велике заросле обличчя Геґріда.
- За мною! За мною! Ще є перші кляси? Кожен нехай си дивит під ноги! Перші кляси, за мною!
Ковзаючись і спотикаючись, учні вслід за Геґрідом спускалися крутою і вузькою стежиною. Обабіч стежки залягала така пітьма, що Гаррі здавалося, ніби там ростуть густі дерева. Майже ніхто не розмовляв. Невіл, що постійно губив свою жабку, кілька разів шморгнув носом.
- Зараз си вперше побачите Гоґвортс, - гукнув через плече Геґрід, - осьо за цим рогом.
Пролунало голосне «О-о-о-о!..»
Вузенька стежка раптово вивела їх на берег широкого чорного озера. На тому боці озера на верхівці високої гори здіймався, виблискуючи вікнами на тлі зоряного неба, великий замок з численними вежами й башточками.
- Не більше чотирьох на човен! - вигукнув Геґрід, показуючи на цілу флотилію човників, що стояли біля берега.
Гаррі й Рон сіли до одного човна разом з Невілом і Герміоною.
- Усі си вмістили? - крикнув Геґрід, сівши в човен сам-один. - Ну, то ВПЕРЕД!
Уся флотилія човників одночасно зрушила з місця, перетинаючи гладеньке, наче скло, озеро. Кожен учень мовчки поглядав на величний замок угорі. Човни підпливали дедалі ближче до скелі, на якій він стояв, і замок, здається, височів просто над головою.
- Пригніться! - крикнув Геґрід, коли перші човники дісталися скелі.
Всі посхиляли голови, й човники прослизнули попід завісою з плюща, яка ховала широкий отвір У скелі. Далі пливли вздовж темного тунелю, що, здавалося, йшов під самим замком, аж доки прибули до начебто підземної гавані, де учні повиходили на гальку і каміння.
- Агов! Ти тут? Чи се не твоя жаба? - запитав Геґрід, стежачи, як діти вибираються з човнів.
- Тревор! - радісно вигукнув Невіл, простягаючи руки.
Потім услід за Геґрідовим ліхтарем усі дерлися прорубаним у скелі переходом і зрештою опинилися на вогкій гладенькій травичці в затінку замку. Піднялися кам'яними сходами і збилися докупи навпроти величезних дубових дверей.
- Усі тут? А ти ще си не загубив жабку? Геґрід підняв свій велетенський кулак і тричі гупнув у двері.
- РОЗДІЛ СЬОМИЙ -
Сортувальний капелюх
Тієї ж миті двері прочинилася. У дверях стояла висока чорна чарівниця, вбрана у смарагдові шати, її обличчя було дуже суворе, й Гаррі одразу подумав, що з такою краще не сперечатися.
- Перші кляси, професорко Макґонеґел, - доповів Геґрід.
- Дякую, Геґріде. Я поведу їх далі.