Таємничий острів

– Якщо він не говорить, то, гадаю, лише тому, що муситиме поділитися надто тяжким зізнанням.

Колоністам довелося набратись терпіння і чекати.

Через кілька днів, 3 листопада, невідомий, що працював на плоскогір’ї, зупинився, як не раз бувало, випустив із рук лопату, і Сайрес Сміт, котрий неподалік спостерігав за ним, побачив, що в бідолахи знову течуть сльози.

– Друже, – промовив він.

Невідомий відвів очі, а коли інженер хотів узяти його за руку, різко відсахнувся.

– Друже, – твердішим тоном повторив Сайрес Сміт, – я хочу, щоб ви подивилися мені в очі.

Підкоряючись його волі, невідомий глянув інженерові в обличчя, мов загіпнотизований. Він хотів кинутись тікати. Але вираз його обличчя враз змінився. Його очі кресали блискавки. З горла намагалися вирватись якісь слова. Він уже не міг стримуватися!.. Нарешті, схрестивши руки на грудях, невідомий глухо пробелькотів:

– Хто ви?

– Ми так само зазнали аварії, як і ви, – відповів глибоко схвильований інженер. – Ми привезли вас сюди, в коло таких самих, як ви, людей.

– Таких самих людей, як я?.. Таких не буває!

– Ви серед друзів…

– Серед друзів?.. У мене – друзі?! – вигукнув невідомий, затуляючи обличчя руками. – Ні!.. Ніколи!.. Пустіть мене! Пустіть мене!

Він побіг на край плоскогір’я, що високо здіймалося над морем, і довго там стояв, немов закам’янілий.

Сайрес Сміт підійшов до друзів і розповів їм, що сталося.

– Так, у житті цього чоловіка є якась таємниця, – сказав Гедеон Спілет. – Мені здається, що саме муки сумління розбудили в ньому людину.

– Сам не знаю, кого ми сюди привезли! – скрушно мовив моряк. – Якісь дивні в нього таємниці…

– І все ж ми повинні їх поважати, – жваво підхопив Сайрес Сміт. – Навіть якщо в минулому він і скоїв гріх, то вже був жорстоко покараний і спокутував найтяжчий злочин.

Дві години незнайомий лишався сам-один на березі моря, поринувши в спогади про минуле… Напевне, дуже сумне минуле. Колоністи не спускали з нього очей, але уникали порушувати його самоту.

І ось після тривалих роздумів він нібито на щось відважився й підійшов до інженера. Очі невідомого почервоніли від сліз, але він уже не плакав. На його обличчі застигли скорбота і приниження. Здавалося, він був наляканий, присоромлений; йому хотілось скулитися, стати непомітним, очі його потупилися…

– Пане, – звернувся він, – ви і ваші приятелі – англійці?

– Ні, – відповів інженер. – Ми американці.

– Ага! – сказав невідомий і стиха додав: – Тим краще…

– А ви, друже? – запитав інженер.

– Англієць, – поквапливо відповів той.

І, ніби ці кілька слів коштували йому величезного напруження, він одійшов від берега, по якому, неймовірно схвильований, ходив то в той, то в другий бік від водоспаду до гирла річки Вдячності.

Через якийсь час, проходячи повз Герберта, він раптом зупинився й хрипко запитав:

– Який зараз місяць?

– Грудень, – відповів Герберт.

– А рік?

– Тисяча вісімсот шістдесят шостий.

– Дванадцять років! Дванадцять років!.. – закричав невідомий і знову заходив берегом.

Герберт розповів друзям про цю розмову.

– Той бідолаха, – зауважив журналіст, – загубив лік місяцям і рокам.

– Так, – погодився Герберт. – Очевидно, він просидів дванадцять років на острівці, коли ми його знайшли!

– Дванадцять років! – повторив Сайрес Сміт. – Дванадцять років цілковитої самотності, та ще й, можливо, із страшною плямою на совісті!.. При цьому затьмарився б і найясніший розум!

– Мені чогось здається, – додав Пенкроф, – що цей чоловік не зазнав корабельної аварії, його просто висадили на острівці Табор, щоб покарати за якийсь злочин.

– Напевне, ви не помиляєтесь, Пенкрофе, – відповів журналіст. – Але якщо це так, то люди, котрі покинули його на острові, якогось дня неодмінно припливуть по нього!

– І не знайдуть його, – додав Герберт.

– Тоді, – мовив Пенкроф, – треба повернутися і…

– Друзі, – урвав його інженер, – не варто обговорювати це питання, поки не дізнаємося, в чому річ. Я впевнений, що бідолаха дуже багато вистраждав, що він зазнав страшної кари за свої гріхи, хоч би які вони були, і сам знемагав від бажання покаятися в них. Не квапте його! Не сьогодні-завтра він, безумовно, сам усе розкаже, і тоді побачимо, як бути далі. Тільки він може сказати, чи мав надію коли-небудь повернутися на батьківщину, хоча особисто я і сумніваюся в цьому!

– Чому? – запитав журналіст.

– Бо якби він мав певність, що настане день, коли вийде термін його покарання і по нього приїдуть, то терпляче чекав би і не кидав би записок у море. Ні, я схильний думати, що він був приречений померти в самотині на тому острівці, не бачачи людей!

– І все ж таки, – зауважив моряк, – є тут одна обставина, яка чогось не вкладається мені в голову.

– А саме?

– Якщо той чоловік цілих дванадцять років сам сидів на острові, він точно вже не один рік, як здичавів.

– Можливо, – погодився Сайрес Сміт.

– Отже, він написав записку кілька років тому!

– Безумовно… проте з усього видно, що її було написано недавно!..

– А крім того, як пляшка могла пливти кілька років від острова Табор до острова Лінкольна?

– Це не можна вважати чимось зовсім неможливим, – відповів інженер. – Хіба не могла вона давно прибитися до берега?

– Ні, – переконано сказав Пенкроф. – Бо вона плавала. Не можна припустити, що її викидало на берег, а потім знову підбирало море. Південний берег, поблизу якого ми знайшли пляшку, скелястий, і вона неминуче мусила розбитися…

– Слушно, – задумливо промовив інженер.

– Крім того, – додав моряк, – якби покладена в пляшку записка пробула кілька років у морі, її поїла б волога. А з нею цього не сталося, вона збереглася цілою і незіпсованою.

Морякові зауваження здавалися незаперечними: було щось незбагненне в тому, що знайдена в пляшці записка мала вигляд щойно написаної. Крім того, в ній так точно вказувалися широта і довгота острова Табор, що її автор безумовно, мусив краще знати гідрографію, ніж рядовий матрос.

– Ваша правда, друзі, тут знову щось незрозуміле, – повторив інженер. – І все ж таки не треба викликати на відвертість нашого нового приятеля. Коли він захоче, сам усе розповість.

Минуло ще кілька днів; невідомий не вимовив ані слова і жодного разу не вийшов за частокіл, що огороджував плоскогір’я. Він працював на городі від зорі до зорі, не спочиваючи й хвилини, але уникав людей, тримався від них чимдалі. Коли друзі йшли їсти, він не піднімався разом з ними у Гранітний Палац, а вдовольнявся сирими овочами, хоча його щоразу кликали до спільного столу. З настанням ночі він не повертався до відведеної йому кімнати, а спав під деревами, у негоду ж ховався серед диких скель; одне слово, він тепер жив так само, як на острові Табор, коли його єдиним прихистком був густий ліс, і марно колоністи умовляли невідомого змінити спосіб життя; отож їм довелося набратися терпіння й ні на чому не наполягати. Та ось нарешті в ньому заговорило сумління, і, ніби під тиском нездоланної сили, з його уст зірвалися жахливі зізнання.

Десятого листопада, близько восьмої вечора, коли в сутінках колоністи сиділи під дашком, повитим зеленим листям, перед ними несподівано виріс невідомий. Його очі дивно блищали, і в усій постаті, в обличчі знову з’явилося щось дике, як у перші дні перебування на острові.

Сайрес Сміт і його приятелі аж злякалися, побачивши, що він увесь тремтить від страшного збудження, а зуби клацають, наче від лихоманки. Що з ним? Може, він ненавидить їх? Чи йому набридло жити серед чесних, працьовитих людей? А може, в ньому знов заговорили кровожерні інстинкти? Колоністи так і подумали, почувши його белькотіння:

– Чого я тут?.. Хто дав вам право силоміць забрати мене з острова?.. Що між нами спільного?.. Ви знаєте, хто я такий? Знаєте, що я скоїв?.. Чому я був там… один?.. Звідки ви знаєте, чи не навмисно мене там покинули?.. Може, мене прирекли на смерть?.. Ви знаєте моє минуле?.. Ви впевнені, що я не крав, не вбивав… не був вигнанцем… що я не проклятий… і можу жити тільки як дикий звір… далеко од людей?.. Кажіть… ви про це знаєте?..