Діти капітана Гранта

– Скажіть, ви б дуже злякалися, якби раптом опинилися на безлюдному острові?

– Я? – вигукнув Паганель.

– Навіть не намагайтеся переконувати нас, що це ваша заповітна мрія, – сказав майор.

– А я й не збираюся нікого переконувати, – відповів географ, – але така пригода не злякала б мене, я почав би нове життя: полював би, ловив рибу, жив би взимку в печері, влітку – на дереві, як слід запасся б провіантом. Словом, колонізував би весь острів.

– Сам?

– Сам, якби так склалися обставини. Втім, хіба на цім світі можна залишитися самотою? Хіба не можна знайти собі друга серед тварин: приручити молоде козеня, балакучого папугу, кумедну мавпочку? А може й так статись, що доля вам пошле товариша, такого собі П’ятницю, годі уявити щось ліпше! Двоє друзів на безлюдному острові – ось вам і щастя. Лише уявіть: я і майор…

– О, красно дякую! – вигукнув Мак-Наббс, – роль Робінзона – не для мене, запевняю вас.

– Любий Паганелю, – втрутилася леді Гелена, – знову ваша бурхлива уява перенесла вас у світ фантазій. Та мені здається, що реалії дуже відрізняються від фантазій. Ви уявляєте вигаданих Робінзонів, яких доля передбачливо закидає на чудові острови, де природа леліє їх, немов розпещених дітей. Ви бачите тільки один бік медалі.

– Як! Ви не вірите, що можна бути щасливим на безлюдному острові?

– Ні, не вірю. Людина – істота соціальна, і жити самотою вона не здатна. На самоті її охопить відчай. Це лишень питання часу. Спершу її поглинуть повсякденні потреби й турботи, що відволікатимуть бідолаху від думок про самотнє майбутнє. Проте згодом, коли людина усвідомить свою самотність, коли зрозуміє, що люди далеко, що навряд чи вона побачить батьківщину… Що має відчувати ця людина? Її острівець – увесь світ для неї; все людство. І коли прийде смерть, страшна самотня смерть, то людина-робінзон почуватиметься останньою людиною в останній день існування світу. Повірте мені, пане Паганелю, краще не бути цією людиною.

Паганель із сумом мусив визнати резонність Гелениних аргументів, та розмова про переваги й недоліки самотності тривала, аж поки «Дункан» кинув якір за милю від острова Амстердам.

Самотній архіпелаг в Індійському океані складається з двох островів, розташованих приблизно за 33 милі один від одного, точно на Меридіані Індійського півострова. На півночі лежить острів Амстердам, або Сен-П’єр, на півдні – острів Сен-Поль. Проте географи і мореплавці часто їх плутають. Ці острови відкрив у грудні 1796 року голландець Фламінг, потім їх відвідав д’Антркасто – капітан кораблів «Есперанс» і «Решерш», що шукали зниклого Лаперуза. Відтоді й плутають острови. Мореплавець Берроу, Боуте-Бопре в атласі д’Антркасто, потім Горсбург, Пінкертон та інші географи острів Сен-П’єр називають островом Сен-Поль, і навпаки.

У 1859 році офіцери австрійського фрегата «Наварра» під час навколосвітнього плавання уникнули цієї помилки. Ну а наш Паганель будь-що прагнув її виправити.

Північніше острова Амстердам розташований крихітний острівець Сен-Поль, точніш, вершина конічної підводної гори, що колись була вулканом. А от острів Амстердам, до якого шлюпка підвезла пасажирів «Дункана», значно більший, 12 миль в окружності. Його населення – усього кілька добровільних вигнанців, які вже давно змирилися зі своїм одноманітним існуванням. Це вартові риболовецьких промислів. Як і сам острів, вони належать Отовану, комерсантові з острова Реюньйон. Володар отримує зі свого володіння до 80 тисяч франків на рік, і все завдяки вилову, засолюванню й вивозу тріски.

Цьому острову Амстердам судилося стати французьким. Спочатку він належав Каміні – судновласнику із Сен-Дені, який оселився на ньому першим. Згодом за якоюсь міжнародною угодою острів дістався полякові, який почав обробляти його за допомогою рабів-мадагаскарців. Ще пізніше острів потрапив до рук Отована і знову став французьким.

Коли 6 грудня 1864 року «Дункан» кинув якір поблизу острова, його населяли лиш троє людей: один француз і два мулати – всі служили комерсантові-власнику Отовану. Отже, Паганель міг потиснути руку співвітчизнику, поважному панові Віо, людині дуже поважного віку. Цей «мудрий старий» надзвичайно привітно прийняв мандрівників. День, коли йому довелося вітати люб’язних і вельми культурних європейців, став для нього чи не найщасливішим. Острів Сен-П’єр зазвичай відвідують лише мисливці на тюленів, ще рідше китобої – люди грубі й неотесані.

Він представив гостям своїх підлеглих – двох мулатів. Троє цих людей, стадо диких кабанів і юрми простакуватих пінгвінів – таким було населення острова. Будиночок, у якому жили троє острів’ян, розташований у південно-західній частині, у глибині природної затоки, що утворилася внаслідок обвалу гори. Ще задовго до «царювання» Отована I острів Сен-П’єр служив прихистком для кораблів, що потерпіли од негоди. Паганель доволі захопливо розповів про це своїм слухачам, давши назву своїй першій розповіді: «Історія двох шотландців, покинутих на острові Амстердам».

– Це сталося 1827 року. На англійському кораблі «Пальміра», який проминав острів, помітили димок. Капітан наблизився до берега і незабаром побачив двох чоловіків, які подавали тривожні сигнали. Невдовзі шлюпка доправила на корабель Жака Пена, двадцятидворічного хлопця, і Роберта Прудфута, чоловіка сорока восьми років. Ці двоє небораків майже втратили людську подобу. Вони проживотіли на острові півтора року, адже там було обмаль прісної води. Харчувались черепашками, інколи їм щастило впіймати на гачок із зігнутого цвяха рибу або забити кабана, та були часи, коли вони по три доби й ріски в роті не мали. Єдиною надією на порятунок для них було вогнище. Вони охороняли його, як святиню, не давали йому згаснути й на мить. Вирушаючи на полювання, брали з собою жаринку як найбільшу коштовність у світі.

Так у стражданнях вони й жили цей час. Пена і Прудфута висадили на острів зі шхуни, що полювала на тюленів. Такий уже був у рибалок звичай: висаджувати на острові людей, які мали топити тюленячу ворвань і вичиняти шкури, поки шхуна полювала.

Однак шхуна по них так і не повернулася. П’ять місяців потому до острова пристало англійське судно «Гойє», що прямувало у Ван-Дімен. Капітан з невідомої жорстокої примхи відмовився прийняти шотландців на своє судно. Він навіть не залишив їм сухаря та кресала. Ясна річ, незабаром двоє нещасних загинули б, якби їх не помітили на «Пальмірі».

Друга пригода, записана в історії острова Амстердам, – це пригода французького капітана Перона. Однак його перебування на острові ознаменувалося ще й кривавою драмою, доволі схожою на ті події, які пережив герой роману Даніеля Дефо.

Капітан Перон наказав висадити себе на острові з чотирма матросами – двома англійцями і двома французами. Він мав намір полювати протягом п’ятнадцяти місяців на морських левів. Полювання було неймовірно вдалим, та п’ятнадцять місяців збігли, а судно не повернулося. Харчі згодом скінчилися, між остров’янами спалахнула національна ворожнеча. Двоє англійців здійняли бунт проти капітана Перона, і він неминуче загинув би, якби матроси-співвітчизники не приспіли на допомогу. Відтоді обидва ворожі табори день і ніч пильнували один одного. Зрештою, одна партія прикінчила б іншу, якби якесь англійське судно не підібрало і не доправило на батьківщину цих невдах, яких на острові серед Індійського океану розділила нікчемна національна ворожнеча.

Ось такі пригоди. Двічі острів Амстердам давав прихисток морякам, двічі провидіння рятувало людей від мук і голодної смерті. Відтоді, на щастя, жодне судно не зазнало катастрофи поблизу цих берегів.

Старигань, що багато років жив на острові, не мав нагоди прихистити моряків, що зазнали аварії. Про «Британію» і капітана Гранта, звісно, він нічого не знав. Очевидно, ця катастрофа сталася не поблизу острова Амстердам, куди інколи навідуються рибалки й китолови.

Гленарвана не здивувала і не засмутила ця відповідь. Він і його супутники лише прагнули переконатися, що на цих пунктах тридцять сьомої паралелі немає Гаррі Гранта. Відплиття «Дункана» було призначено на наступний день.