Діти капітана Гранта

– Ще питання, шановний Паганелю, – сказав він, – і мені залишиться тільки схилити голову перед вашою проникливістю.

– Питайте, Гленарване!

– Як би ви розшифрували документ за нового тлумачення?

– Дуже просто. Ось документ, – відповів Паганель, указуючи на дорогоцінний папір, якого він днями сумлінно студіював.

Географ збирався з думками – запанувала тиша. Нарешті Паганель, водячи пальцем уривчастими рядками документа, почав читати, упевнено наголошуючи деякі слова:

– «7 червня 1862 року трищоглове судно «Британія», з порту Глазго, затонуло…» Тут можна вставити, якщо хочете: «двох днів», «трьох днів», або «довгої агонії», – все це дрібниці – «…біля берегів Австралії. «Прямуючи до берега, два матроси і капітан Грант спробують висадитися…» або «висадилися на континент, де вони потраплять…» або «потрапили в полон до жорстоких тубільців. Вони кинули цей документ…» і таке інше. Зрозуміло?

– Так, зрозуміло, якщо слово «континент» можна застосувати до Австралії, яка є лише островом.

– Та вгамуйтеся, дорогий Гленарване, знані географи дійшли висновку, що цей острів слід називати Австралійським континентом.

– Що ж, друзі мої, залишається сказати тільки одне: до Австралії! І нехай допоможе нам Бог! – вигукнув Гленарван.

– До Австралії! – пролунало у відповідь.

– А знаєте, Паганелю, – додав Гленарван, – ваша присутність на «Дункані» – просто якесь провидіння!

– Що ж, – відгукнувся географ. – припустімо, мене послано провидінням, і годі про це.

Так завершилася розмова, яка в майбутньому привела до таких важливих наслідків. Ці новини змінили настрій мандрівників на краще – вони наче вхопилися за дороговказну нитку, що мала вивести їх із лабіринту, з якого вони вже й не сподівалися вибратися. На їхніх обличчях знову запроменіла надія. Тепер загін міг сміливо полишати Американський континент. Та що там – подумки вони вже його полишили.

Із їхнім поверненням на «Дункан» леді Гелена і Мері Грант не заламуватимуть руки, оплакуючи загиблого капітана Гранта. У захваті від чудових новин вони геть забули, що нині самі перебувають у небезпеці, і шкодували лише про те, що не можуть негайно вирушити в путь.

Була четверта година по полудні. Вечеряти вирішили о шостій. Паганель хотів ознаменувати цей щасливий день помпезним бенкетом, та оскільки запаси їжі були мізерні, він запропонував Роберту пополювати з ним у «сусідньому лісі». Хлопчик заплескав од радості в долоні.

Узяли Талькавову порохівницю, вичистили револьвери, зарядили і рушили.

– Не заходьте надто далеко, – серйозно напучував мисливців майор.

Тим часом Гленарван і Мак-Наббс вирішили перевірити рівень води, а Вільсон і Мюльреді знову розпалили багаття.

Гленарван, спустившись до поверхні новоутвореного озера, не помітив жодних ознак спаду води. Однак її рівень, імовірно, досяг максимуму. Втім несамовита течія свідчила про те, що потоки аргентинські річок не вгамувалися. Вода спадатиме лише тоді, коли зникне течія.

У той час як Гленарван із майором вивчали бистрину, десь на омбу пролунали постріли, а за мить – радісні вигуки. Робертів дискант зливався з басом Паганеля. Хто з них був великою дитиною – годі вирішити. Усі зрозуміли, що полювання розпочалося вдало. Повернувшись до багаття, майор і Гленарван радісними вигуками схвалили Вільсонів винахід: той приєднав до мотузки шпильку і завзято рибалив. Кілька дюжин маленьких рибок мохорас, що смакували як корюшка, жваво тріпотіли на Вільсоновім пончо.

Тут нагодилися й мисливці з верхів’я омбу. Паганель обережно ніс яйця чорних ластівок і клунок горобців, яких надумав подати як дроздів. Роберт поцілив кілька пар ільгуерос, маленьких жовто-зелених пташок. Доволі смачні, вони були дуже популярними на ринку в Монтевідео. Паганелю, який знав безліч рецептів приготування яєць, цього разу довелося обмежитися звичайним їх запіканням у попелі. Обід видався вишуканим і різноманітним. Сушене м’ясо, яйця, смажені мохорас, горобці й ільгуерос – справді вишукана трапеза, що надовго закарбувалася в пам’яті кожного.

Усі весело гомоніли. Паганеля пошанували як мисливця і кухаря. Той вислуховував дифірамби на свою честь із властивою йому скромністю. Перегодя він став доволі захопливо розповідати про дерево, що дало їм прихисток, дивовижний омбу, коріння якого, на думку Паганеля, сягало дуже глибоко в землю.

– Під час полювання нам з Робертом здавалося, що ми в справжньому лісі, – розповідав він. – Була мить, коли мені привиділося, що ми заблукали: я ніяк не міг знайти дорогу назад! Сонце вже схилялося до заходу, тож я марно шукав сліди наших ніг. Ми потерпали від голоду. З темної гущавини долинало гарчання диких звірів… Перепрошую! Я помилився… Там не було диких звірів… А шкода!

– Як, – запитав Гленарван, – ви шкодуєте, що тут бракує диких звірів?

– Ясна річ!

– Вони ж люті!..

– З наукової точки зору, люті не існує, – заперечив учений.

– Наперед даруйте, Паганелю! – втрутився майор. – Та ви ніколи не змусите мене повірити, що дикі звірі корисні. Яка з них користь?

– Яка користь? – вигукнув Паганель. – Та хоч би й для класифікації: види, роди, родини, ряди…

– Теж мені велика користь! – пирхнув Мак-Наббс. – Якби я був Ноєм у ковчегу під час усесвітнього потопу, то не дозволив би цьому нерозсудливому патріархові взяти на облавок пари левів, тигрів, пантер, ведмедів та решту шкідливих і непотрібних звірів.

– Із зоологічного погляду ви не мали б рації.

– А з погляду людського мав би, – відповів Мак-Наббс.

– Це обурливо! – вигукнув учений. – А я змусив би Ноя взяти до ковчега і мегатеріїв, і птеродактилів, і всіх допотопних тварин, які, на жаль, тепер вивелися…

– А я вам кажу, – заперечив Мак-Наббс, – що правильно вчинив Ной, залишивши їх напризволяще, якщо, звісно, вони справді існували за його часів.

– А я вам кажу, – упирався Паганель, – що Ной вчинив украй нерозсудливо і заслужив на довічний осуд учених.

Решта мандрівників у цей час надривали животи від сміху. Досі майор ніколи не вступав у суперечку. Та попри його принципи, він щодня сперечався з Паганелем. Вочевидь, учений мав особливу здатність виводити майора з рівноваги.

Гленарван за своїм звичаєм втрутився в суперечку.

– Звісно, це сумно і з наукового, і з людського погляду, – сказав він, – та нам таки доведеться змиритися з відсутністю диких звірів. До речі, Паганелю, ви ж не сподівалися зустріти їх у цьому повітряному лісі?

– Чом би й ні? – відгукнувся учений.

– Дикі звірі на дереві? – здивувався Том Остін.

– Звичайно! Ягуар рятується від мисливців лише на деревах. Одна з таких тварин могла, як і ми, рятуватися від повені між гілками омбу.

– Сподіваюся, вам не трапився ягуар? – запитав майор.

– На жаль, ні, хоча ми обійшли весь «ліс». А шкода! Було б неймовірне полювання. Ягуар – лютий хижак. Одним ударом лапи він коневі зверне в’язи. Варто хоч раз йому скуштувати людського м’яса, і він прагне його знову. Понад усе йому до вподоби ласувати м’ясом індіанців, потім негрів, потім мулатів і, нарешті, білошкірих.

– Особисто мене вельми тішить четверта позиція, – відповів Мак-Наббс.

– Он воно як? А мені здається, що це є свідченням браку смаку з вашого боку, – презирливо кинув Паганель.

– Я вельми втішений, що позбавлений смаку, – швидко заперечив майор.

– Але це принизливо! – вигукнув невблаганний Паганель. – Адже білі проголошують себе вищою расою, але, мабуть, ягуари зовсім не дотримуються тієї ж думки!

– Хай там що, друже Паганель, – мовив Гленарван, – а оскільки серед нас немає ні індіанців, ні негрів, ні мулатів, то я дуже задоволений, що тут немає ваших любих ягуарів. Не таке вже й приємне наше становище…

– Не таке вже й приємне? – вигукнув Паганель. Здається, суперечка набувала нових обертів. – Ви скаржитеся на свою долю, Гленарване?

– Ясна річ, – відповів Гленарван. – Хіба вам зручно на цих гілках?

– Я ніколи не почувався зручніше навіть у власному кабінеті! Ми живемо, як птахи! Щодалі я більше переконуюсь: людям призначено жити на деревах.