Несподівана вакансія

Був імлистий ранок, що провіщав гарний сонячний день. Жалюзі у продуктовій крамничці були ще опущені, але, коли Ендрю натис на клямку, двері дзенькнули і піддалися.

— Не сюди! — крикнув Говард, прямуючи до нього. — Заходь з чорного входу! Велосипед можеш залишити там, біля контейнерів, забери його з-під вітрини!

Задній двір гастрономчика, куди можна було зайти вузеньким проходом, являв собою невеличкий і вогкий кам’янистий дворик, оточений високими мурами, де стояло кілька металевих контейнерів для сміття, а ще тут був люк, що вів стрімкими сходами у погріб.

— Можеш прив’язати його десь там збоку, — розпорядився Говард, з’явившись біля чорного ходу. Він хрипів, а з його обличчя стікав піт.

Доки Ендрю вовтузився із замком на ланцюзі, Говард промокнув лоба фартухом.

— Ну, що ж, почнімо з погреба, — сказав він, коли Ендрю прив’язав велосипед. Він показав на люк. — Лізь туди і все роздивися.

Говард нахилився над люком, проводжаючи поглядом Ендрю, який спускався сходами вниз. Він уже давно не міг залізти у власний погріб. Раніше Морін постійно дріботіла туди-сюди сходами по декілька разів на тиждень; але тепер, коли увесь погріб був завалений продуктами для кав’ярні, молодша пара ніг була незамінна.

— Добре все навколо роздивися! — крикнув Говард до Ендрю, який уже зник з виду. — Бачиш там ящики з печивом і булочками? І ще великі мішки з кавовими зернами й коробки з чаєм? А в кутку — туалетний папір і пакети для сміття, бачиш?

— Ага, — луною озвався голос Ендрю звідкись із глибини.

— Можеш називати мене містером Моллісоном, — із в’їдливою ноткою прохрипів Говард.

Ендрю не був певен, чи варто це робити відразу.

— Добре… містере Моллісоне…

Це прозвучало справді саркастично, але він швидко виправився ввічливим запитанням:

— А що в цих великих шафах?

— Подивися сам, — нетерпляче відрубав Говард. — Ти ж для цього й спустився туди. Щоб знати, куди що класти і звідки що брати.

Говард прислухався, як Ендрю відчиняв важкі двері, з надією, що хлопець не виявиться геть-таки недолугим і йому не треба буде багато пояснювати. Сьогодні Говардова астма якось особливо загострилася. Цього сезону було аж забагато пилку на рослинах, та ще й навалилося чимало додаткових турбот, хвилювань і дріб’язкових проблем, пов’язаних із відкриттям кав’ярні. Якщо він і далі буде пріти такими темпами, то доведеться дзвонити Шерлі, щоб принесла йому нову сорочку, перш ніж вони відчинять двері.

— Їде фургон! — вигукнув Говард, почувши з дороги гуркіт. — Піднімайся! Будеш зносити все в погріб і розкладати там, ясно? І принеси мені в кав’ярню пару літрів молока. Зрозумів?

— Ага… містере Моллісон, — почувся знизу голос Ендрю.

Говард почвалав назад у крамничку по інгалятор у куртці, яка висіла за прилавком у підсобці. Вдихнув кілька разів і йому стало набагато краще. Ще раз витер обличчя фартухом і вмостився в одному зі скрипучих крісел, щоб трохи перепочити.

Відколи Говард був на прийомі в доктора Джаванди з приводу висипки на шкірі, він постійно згадував, що вона казала про його зайву вагу: нібито саме це й було причиною усіх його негараздів зі здоров’ям.

Явна нісенітниця. Узяти хоча б сина Габбардів: тонкий, як тичка, а має страшну астму. Скільки Говард себе пам’ятає, він завжди був огрядний. На тих кількох фотографіях з батьком, що покинув сім’ю, коли Говардові було чотири чи п’ять років, Говард був ще просто щокатий. Коли ж батько від них пішов, мати садовила Говарда на чолі столу, поміж собою і бабусею, і ображалася, якщо він відмовлявся від добавки. Поступово він так роздався, що заповнював собою увесь простір між мамою і бабусею, а в дванадцять років важив уже так само, як і батько. Говард почав пов’язувати свій звірячий апетит із суто чоловічими якостями. Маса стала однією з його визначальних характеристик. Він став таким опасистим завдяки любові жінок, що вклали в нього свою душу, тож його анітрохи не здивувало, що Безнадійдер-Банда, ця занудна чоловіконенависниця, хотіла позбавити його цього скарбу.

Але іноді траплялися моменти слабкості, коли Говардові ставало тяжко дихати чи рухатися, і він відчував страх. Шерлі, звичайно, молодчинка, що вдає, ніби йому ніколи й ніщо не загрожувало, але він пам’ятав ті довгі ночі в лікарні після шунтування, коли не міг заснути, боячись, що зупиниться серце. Щоразу, коли Говард ловив на собі погляд Вікрама Джаванди, він згадував, що саме у Вікрамових довгих смаглявих пальцях тоді билося його живе оголене серце; добродушність, яка переповнювала його при кожній зустрічі з Вікрамом, була просто засобом позбутися цього примітивного тваринного жаху. У лікарні йому казали, що варто хоч трохи схуднути, але він і так змарнів там кілограмів на десять, бо мусив їсти ті огидні лікарняні харчі, тож після виписки Шерлі поставила собі за мету якнайшвидше його відгодувати…

Говард посидів ще кілька секунд, насолоджуючись легкістю, з якою дихав, скориставшись інгалятором. Цей день дуже багато для нього означав. Тридцять п’ять років тому він познайомив Пеґфорд з вишуканими делікатесами, неначе той шукач пригод з шістнадцятого століття, що вертається додому із заморськими марципанами. Пеґфордці спочатку остерігалися цих дивовиж, але потроху почали обережно й зацікавлено зазирати в його полістиролові банячки. Він із сумом пригадав свою покійну матір, яка б так пишалася ним і його успішним бізнесом. Він би так хотів, щоб вона побачила кав’ярню. Говард підвівся, зняв з гачка свого мисливського капелюха й урочисто надів його на голову, мов королівську корону.

Нові офіціантки приїхали разом о пів на дев’яту. Для них він приготував несподіванку.

— Ось маєте, — сказав він, простягаючи їм однакове вбрання: чорні платтячка і білі мереживні фартушки, саме такі, які він собі уявляв. — Повинні вам підійти. Морін казала, що знає ваші розміри. Вона теж у такому.

Ґая ледве не розреготалася, коли усміхнена Морін зайшла в крамничку з кав’ярні. Вона була в чорних панчохах і сандалях. З-під її занадто короткої сукні стирчали зморшкуваті коліна.

— Дівчата, можете переодягтися в підсобці, — мовила вона, показуючи туди, звідки щойно вийшов Говард.

Ґая вже скидала джинси біля туалету для персоналу, коли раптом помітила вираз обличчя Суквіндер.

— Шо сталося, Суксі? — спитала вона.

Нове прізвисько додало Суквіндер відваги озвучити те, про що б вона за інших обставин змовчала.

— Я не можу це носити, — прошепотіла вона.

— Чому? — спитала Ґая. — Воно тобі пасуватиме.

Але чорне платтячко було з короткими рукавами.

— Я не можу.

— Але ж… о Боже! — зойкнула Ґая.

Суквіндер закотила рукави джемпера. Її руки були вкриті потворними перехресними шрамами, а від зап’ястка до передпліччя тяглися свіжі роз’ятрені порізи.

— Суксі… — прошепотіла Ґая. — Що це за штучки, мала?

Суквіндер захитала головою, а на очах у неї виступили сльози.

Ґая трохи подумала й сказала:

— Я знаю… ходи сюди.

Вона почала знімати з себе футболку з довгими рукавами.

Погано замкнені двері струсилися від сильного удару й розчинилися навстіж. Спітнілий Ендрю однією ногою вже ступив досередини, тримаючи в руках дві великі пачки туалетного паперу, але тут його спинив напівдорозі сердитий вереск Ґаї. Він позадкував і наштовхнувся на Морін.

— Вони тут перевдягаються, — осудливо мовила вона.

— Містер Моллісон звелів мені занести це в убиральню.

Бляха-муха, бляха-муха. Вона роздяглася до ліфчика і трусиків. Він бачив майже все.

— Вибачте! — крикнув Ендрю крізь зачинені двері. Він так засоромився, що йому аж засіпалося обличчя.

— Ідіот! — буркнула Ґая у відповідь. Вона простягла Суквіндер футболку. — Одягни під плаття.

— Я матиму смішний вигляд.

— Не страшно. На другий тиждень одягнеш чорну, і буде здаватися, ніби в тебе просто довгі рукави. А йому ми щось наплетемо…

— У неї екзема, — пояснила Ґая, коли вони з Суквіндер вийшли з підсобки в сукенках і фартушках. — Трохи пошрамована.