Несподівана вакансія

— Це хтось такий, що знає і Прайсів, і Джаванд, — припустила Морін.

— Очевидно, — знову повторила Шерлі.

Говард нарешті закінчив телефонну розмову.

— Обрі погоджується, — сказав він жінкам, заходячи перевальцем у кав’ярню. В руці він стискав свіжий номер газети «Ярвіл і околиця». — Дуже слабенька стаття. Справді, дуже слабенька.

Жінки далеко не відразу пригадали, що їх мала б зацікавити посмертна публікація Баррі Фербразера у місцевій газетці. Його привид цікавив їх набагато більше.

— О, так, коли я її прочитала, відразу подумала, що стаття слабенька, — сказала Шерлі, намагаючись показати, що вона «в темі».

— Це інтерв’ю з Кристал Відон просто сміховинне, — реготнула Морін. — Каже, що цікавиться мистецтвом. Це вона, мабуть, розмальовування парт вважає мистецтвом.

Говард засміявся. Шерлі мовби ненароком відвернулася, і забрала з прилавка запасний «ЕпіПен», який Рут принесла зранку. Шерлі переглянула купу статей про «ЕпіПен» на її улюбленому медичному сайті, і тепер могла дохідливо пояснити, як саме діє адреналін. Ніхто в неї цього не питав, тож вона поклала білу трубочку зі шприцом у шафку і щосили гримнула дверцятами, намагаючись таким чином примусити замовкнути Морін з її кпинами.

У ручищі Говарда знову задзвонив телефон.

— Так, алло? А, Майлзе, так… так, ми вже про це знаємо… мама побачила зранку… — Він засміявся. — Так, уже видалила… я не знаю… думаю, ще вчора з’явилося… о, я б не сказав… ми вже роками знали все про Безнадійдер-Банду…

Але з кожним Майлзовим словом Говард ставав дедалі похмуріший. За якийсь час він сказав:

— А… так, зрозуміло. Так. Ні, я про це не подумав… можливо, треба знайти когось, щоб захистити сайт…

Гуркіт машини на потьмянілій площі не привернув нічиєї уваги в продуктовій крамниці, а от водій авта запримітив гігантську тінь Говарда Моллісона, що рухалася по той бік бежевих жалюзів. Ґевін натиснув на газ, прагнучи чимшвидше доїхати до Мері. Її голос по телефону звучав просто розпачливо.

— Хто це робить? Хто робить? Хто мене так ненавидить?

— Ніхто, — заспокійливо мовив він. — Хто б міг тебе ненавидіти? Зачекай мене… Я зараз буду.

Він запаркувався біля будинку й побіг стежкою до хати. Ще не встиг постукати, як вона відчинила двері. Її очі знову опухли від сліз, а довжелезний до п’ят вовняний халат робив її схожою на гнома. У цьому халаті, на відміну від яскраво-червоного кімоно Кей, не було ані краплі спокусливості, але його непоказна домашність і навіть занедбаність надавали халату особливої інтимності.

Четвірко дітей Мері сиділи у вітальні. Вона жестом запросила Ґевіна до кухні.

— Вони в курсі? — спитав він у неї.

— Ферґус знає. Йому сказав хтось у школі. Я його попросила не казати більше нікому. Щиро кажучи, Ґевіне… мені вже все воно сидить у печінках. Така озлобленість…

— Це ж неправда, — вигукнув він, але раптом йому самому стало цікаво, — чи, може?..

— Ні! — обурено скрикнула Мері. — Тобто… я не знаю… я й справді її не знаю. Але змусити його говорити таке… вкласти в його вуста такі слова… невже їм наплювати, що відчуваю я?

Вона знову розридалась. Він відчув, що не варто її обіймати в цьому домашньому халаті, і був радий, що не зробив цього, бо наступної миті до кухні зайшов вісімнадцятирічний Ферґус.

— Здоров, Ґеве.

Хлопець здавався втомленим і старшим за свій вік. Ґевін дивився, як він пригорнув Мері і як вона схилила голову йому на плече, витираючи по-дитячому сльози об мішкуватий рукав халата.

Ферґус одразу перейшов до справи:

— Я не думаю, що це та сама людина, — сказав він. — Я ще раз перечитав повідомлення. Там зовсім різний стиль.

Він почав зачитувати зі свого мобільного:

— «Член місцевої ради доктор Парміндер Джаванда, яка вдає, що дуже переймається знедоленими нашої округи, завжди керувалася таємною спонукою. Коли я ще був живий…»

— Ферґусе, не треба, — зупинила його Мері, похилившись на кухонний стіл. — Я цього не терплю. Справді не терплю. Як і ту статтю в сьогоднішній газеті.

Поки Мері тихенько схлипувала, затуливши обличчя руками, Ґевін зауважив на столі газетку «Ярвіл і околиця». Він ніколи її не читав. Без зайвих слів він підійшов до шафки, щоб налити їй щось випити.

— Дякую, Ґеве, — ледь чутно вимовила вона, коли він подав їй склянку.

— Можливо, це Говард Моллісон, — припустив Ґевін, сідаючи біля неї. — Судячи з того, що говорив про нього Баррі.

— Не думаю, — сказала Мері, витираючи очі. — Це надто грубо. Він ніколи не робив подібних речей, коли Баррі був… — Мері несподівано гикнула: — …живий. — І раптом крикнула синові: — Викинь ту газету, Ферґусе!

Це збентежило хлопця й зачепило його за живе.

— Але ж там татова…

— Викинь її геть! — істерично верескнула Мері. — Я прочитаю статтю з комп’ютера, якщо захочу, він цілий день її строчив… на нашу річницю!

Ферґус забрав газету зі столу і якусь мить стояв, дивлячись на матір, яка знову затулила обличчя руками. А тоді, зиркнувши на Ґевіна, вийшов з кімнати з газетою в руках.

За хвилю, коли Ґевін зрозумів, що Ферґус не повернеться, він заспокійливо взяв Мері за руку. Так вони трохи посиділи в тиші, і Ґевін почувався набагато щасливішим, що на столі вже не було газети.

II

Наступного ранку Парміндер не виходила на роботу, але їй було призначено зустріч у Ярвілі. Коли діти пішли до школи, вона почала неспішно ходити по хаті, перевіряючи, чи приготувала все необхідне, та коли задзвонив телефон, аж підстрибнула, випустивши з рук сумку.

— Так? — скрикнула перелякано Парміндер.

Тессу, що дзвонила їй, це трохи спантеличило.

— Міндо, це ж я! З тобою все гаразд?

— Так… так… я просто не сподівалася дзвінка, — відповіла Парміндер, дивлячись на підлогу кухні, всіяну ключами, паперами, монетками і тампонами. — Що таке?

— Нічого особливого, — відповіла Тесса. — Я просто хотіла поговорити. Спитати, як справи.

Тема анонімного допису повисла між ними, наче якась глузлива потвора, що гойдалася собі на телефонному дроті. Парміндер ще вчора урвала Тессу на півслові, коли та згадала про це по телефону. Вона тоді крикнула: — Це брехня, брудний наклеп, і не кажи мені, що Говард Моллісон тут ні до чого!

Тесса не насмілилася продовжувати тему.

— Я не маю часу на розмову, — відрізала Парміндер. — У мене зустріч у Ярвілі. Перегляд справи щодо хлопчика з групи ризику.

— А, зрозуміло. Вибач. Подзвонити пізніше?

— Так, — відповіла Парміндер. — Чудово. Бувай.

Вона поскидала в сумочку все, що лежало на підлозі, й вибігла з хати, але потім повернулася, щоб перевірити, чи добре замкнула двері.

Останнім часом, їдучи кудись машиною, Парміндер ловила себе на думці, що зовсім не пам’ятає, як проїхала останній кілометр, і завжди в таку мить наказувала сама собі сконцентруватися на дорозі. Але зараз вона знову і знову подумки верталася до того лиховісного анонімного повідомлення. Вона вже знала його напам’ять.

Член місцевої ради, доктор Парміндер Джаванда, яка вдає, що дуже переймається знедоленими нашої округи, завжди керувалася таємною спонукою. Як я був ще живий, вона закохалася в мене, і щоразу, коли мене бачила, майже не приховувала цього. На кожному засіданні ради вона голосувала так, як казав їй я.

Тепер, коли мене немає, з неї не буде ніякої користі, бо власний розум вона давно вже втратила.

Уперше вона побачила це повідомлення вчора, коли відкрила сайт ради, щоб перевірити протокол минулого засідання. Шок від побаченого відчувався майже фізично: вона почала прискорено й уривчасто дихати, наче під час найболісніших моментів пологів, коли намагалася пересилити жахливий біль і звільнитися від нестерпного тягаря.

Тепер усі про це знатимуть. Від цього не сховатися.

У її голові роїлися найдивніші думки. Наприклад, що б сказала її бабуся, якби дізналася, що Парміндер прилюдно звинуватили в тому, що вона закохалася в жонатого чоловіка, та ще й у ґора, білого. Їй ввижалося, як бебе затуляє обличчя подолом сарі, хитає головою й погойдується взад-уперед, як вона завжди робила, коли важко кривдили її родину.