Несподівана вакансія

Говард вигадав собі костюм, у якому виходив на роботу: біла сорочка, темно-зелений полотняний фартух, вельветові штани й мисливський капелюх, у який він застромив кілька рибальських наживок. Колись цей капелюх був об’єктом глузувань, але ті часи давно минули. Щоранку, прийшовши на роботу, він без тіні посмішки ретельно прилаштовував його на своїх густих посивілих кучерях, дивлячись у маленьке туалетне дзеркальце.

Говард страшенно любив процедуру ранкового відкриття крамнички. Йому подобалося бути там, коли ще нічого не було чутно, крім м’якого гудіння холодильників. Він отримував задоволення, коли завдяки йому все навкруги оживало — ось він вмикає світло, піднімає жалюзі, відсуває заслінки, виявляючи приховані скарби на охолоджених прилавках: блідо-зелені артишоки, чорнющі оливки, сушені помідори, що скрутилися в поцяткованій прянощами олії, неначе рубінові морські коники.

Та цього ранку до його радості додалося нетерпіння. Його напарниця Морін запізнювалася, тож Говард, як і Майлз перед цим, боявся, що хтось випередить його з сенсаційною новиною, адже в Морін не було мобілки.

Він затримався біля недавно прорубаної арки в стіні поміж гастрономом і старою взуттєвою крамницею, що невдовзі мала стати найновішою в Пеґфорді кав’ярнею, і перевірив на міцність пластик, що захищав гастроном від пороху. Вони мали намір відкрити кав’ярню перед Великоднем, коли сюди з’їжджаються туристи, для яких Говард щороку виставляв у вітринах місцевий сидр, сир і солом’яні лялечки.

За спиною Говарда дзенькнув дзвіночок, його латане и відновлене серце загупало від збудження і він озирнувся.

Морін, ця худорлява й сутула 62-річна жіночка, була вдовою колишнього Говардового напарника. Через свою сутулість вона здавалася старшою за свої роки, хоча й намагалась усіма можливими засобами втримати відблиски молодості: фарбувала начорно волосся, яскраво одягалася й ходила, похитуючись, на недоречно високих підборах, лише в крамничці перевзуваючись у сандалі.

— Доброго ранку, Мо, — привітав її Говард.

Він не хотів занадто квапитися з новиною, щоб не зіпсувати собі насолоди, але невдовзі вже могли з’явитися покупці, а йому треба було багато чого розказати.

— Чула новину?

Вона здивовано глянула на нього.

— Помер Баррі Фербразер.

Вона аж роззявила рота.

— Ні! Як?

Говард поплескав себе по голові.

— Щось тріснуло. Ось тут. Там був Майлз, він усе бачив. На паркінгу в гольф-клубі.

— Ні! — повторила вона.

— Мертвий у дошку, — сказав Говард, немовби існували різні ступені мертвості, і та, яку підхопив Баррі Фербразер, була особливо мерзенна.

Морін перехрестилася, а її вуста з яскравою помадою так і зосталися напівроззявлені. Її католицизм завжди додавав колоритних штрихів до таких моментів.

— Там був Майлз? — прохрипіла вона, і в її низькому голосі колишнього курця він почув благання розповісти кожну найменшу деталь.

— Може, постав на вогонь чайник, Мо?

Він міг принаймні кілька хвилин натішитися її агонією. Вона так поспішала, що хляпнула собі на руку гарячим чаєм. Вони повсідалися за прилавком на високих дерев’яних ослінчиках, і Морін приставила до обпеченої руки лід, що охолоджував оливки. Тоді вони обсмоктали всі загальноприйняті для таких трагедій теми: вдову («вона буде в розпачі, адже жила тільки заради Баррі»); дітей («троє підлітків; який тягар без батька»); відносну молодість покійного («він же був не набагато старший за Майлза?»); аж ось нарешті вони досягли справжньої вершини, бо все, що було перед цим, не мало великого значення.

— І що ж тепер? — нетерпляче спитала Морін.

— А-а… — протягнув Говард. — Ну, що тепер. Хороше запитання. Ми отримали несподівану вакансію, а це вже зовсім інша справа.

— Отримали що? — перепитала Морін, злякавшись, що випустила з уваги щось надважливе.

— Несподівану вакансію, — повторив Говард. — Коли посада члена ради стає вакантною у зв’язку з його смертю. Так це називається, — сказав він повчальним тоном.

Говард був головою місцевої ради і почесним громадянином Пеґфорда. Ознакою цієї посади був позолочений і прикрашений емаллю ланцюг, який тепер лежав у невеличкому сейфі, вмонтованому Говардом і Шерлі в нижню частину їхньої шафи. Якби Пеґфорд був удостоєний права називатися містом, Говард міг би величати себе мером, хоч він фактично ним і був. Шерлі максимально чітко зазначила це на головній веб-сторінці сайту місцевої ради, де під фотографією усміхненого й рум’яного Говарда з ланцюгом почесного громадянина на шиї було підписано, що він радо приймає запрошення на відвідини місцевих громадських і бізнесових структур. Ось і кілька тижнів тому він вручав посвідчення про право їзди на велосипеді учням місцевої початкової школи.

Говард сьорбнув чаю й усміхнувся, щоб підсолодити полин:

— Між іншим, Мо, Фербразер був мудаком. Справжнім мудаком.

— Та я знаю, — підтвердила вона. — Знаю.

— Якби він не вмер, я б вивів його на чисту воду. Запитай Шерлі. Підступний мудак.

— Я знаю.

— Ну, але побачимо. Побачимо. На цьому треба ставити крапку. Я, звісно, не хотів перемагати саме так, — додав він зітхнувши, — але якщо вже казати про благо для Пеґфорда… для всієї громади… то це не так уже й погано…

Говард зиркнув на годинник.

— Мо, вже майже пів на десяту.

Вони завжди відкривали й закривали крамничку вчасно. Це був сакральний ритуал, що відбувався з незмінною регулярністю.

Морін пішла відчиняти двері й піднімати жалюзі. За вікном тепер можна було побачити Майдан — мальовничий і охайний, великою мірою завдяки дбайливим зусиллям власників довколишніх закладів. Скрізь були вазони, горщики й висячі кошики з рослинами та квітами, кольори яких щороку узгоджувалися перед тим, як їх саджати. З другого боку Майдану, якраз навпроти їхньої крамнички «Моллісон і Лоу», розташувався один із найдавніших у Англії пабів «Чорна гармата».

Говард почав носити з бічної кімнатки довгі прямокутні посудини зі свіжим паштетом, оздобленим іскристими шматочками цитрини та ягодами, і виставляти їх під склом на прилавку. Відхекуючись від напруження, яке неабияк підсилила довга ранкова розмова, Говард поставив на місце останню порцію паштету і на мить завмер на місці, дивлячись на військовий меморіал посеред Майдану.

Пеґфорд цього ранку, як завжди, мав принадний вигляд. Говардові була знайома ця мить піднесення й екзальтованої радості від того, що на світі існує не тільки він, Говард, а й це містечко, у якому, на його думку, він був пульсуючим серцем. Говард стояв і впивався усім цим — лискучими чорними лавками, червоними і фіолетовими квітами, сонячним світлом, що золотило верхівку кам’яного хреста… і тим, що відійшов Баррі Фербразер. Важко було не відчути якийсь верховний задум у цій несподіваній трансформації усього того, що уявлялося Говарду полем битви, на якому вони з Баррі так довго протистояли один одному.

— Говарде, — зненацька покликала його Морін. — Говарде.

Майдан перетинала жінка. Худорлява, чорноволоса, темношкіра жінка в пальто військового покрою, яка насуплено дивилася собі під ноги.

— Думаєш, вона… Вона вже чула? — прошепотіла Морін.

— Не знаю, — відповів Говард.

Морін, яка так і не встигла перевзутися в сандалі, мало не скрутила собі щиколотку, поспіхом метнувшись від вікна до прилавка. Говард попрямував до каси неквапливо й величаво, неначе стрілець, що займає свою позицію.

Теленькнув дзвіночок, і двері до крамнички прочинила все ще насуплена доктор Парміндер Джаванда. Не звертаючи уваги на Говарда чи Морін, вона попрямувала до полички з оліями. Морін провела її пильним і незмигним поглядом, паче яструб, що стежить за польовою мишкою.

— Доброго ранку, — привітався Говард, коли Парміндер підійшла до прилавка з пляшчинкою в руці.

— Доброго.

Доктор Джаванда майже ніколи не дивилася йому в очі — ні на зборах місцевої ради, ні під час зустрічей у парафіяльній залі. Говарда незмінно тішила її нездатність приховати свою антипатію. Від цього він робився веселий, надзвичайно галантний і люб’язний.