Несподівана вакансія

— Останній раз її справу переглядали… — замислилася Алекс, наморщивши чоло, — здається, понад рік тому.

— І певно вирішили, що Роббі може лишатися з нею, — додала Кей, притискаючи вухом слухавку до плеча й намагаючись безуспішно знайти в розбухлій папці торішні записи.

— Тоді йшлося не про те, чи він може залишитися з нею, а про те, варто чи не варто йому повертатися до неї. Його віддали названій матері, бо якийсь Террін клієнт так її побив, що вона опинилася в лікарні. Коли її привели до людського вигляду й виписали, вона без Роббі не знаходила собі місця. Пройшла курс лікування в «Белчепелі», перестала займатися проституцією і ревно старалася вести нормальний спосіб життя. Мати обіцяла їй допомагати. Отож вона забрала малого додому, а через кілька місяців знову почала ширятися.

— Але ж Террі, здається, допомагає не її мати, — сказала Кей, у якої від страшенно нерозбірливого почерку Метті аж розболілася голова. — Це її бабуся, тобто прабабуся дітям. Террі мені сказала, що вона захворіла. Якщо Террі зосталася тепер єдиною опікункою…

— Доньці шістнадцять років, — урвала її У на. — Саме вона опікується Роббі.

— Ну, але робить це не найкращим чином, — зітхнула Кей. — Коли я прийшла до них зранку, він був не надто доглянутий.

Хоч вона бачила й гірше: шрами й виразки, опіки й порізи, ґулі й синці, коросту й воші. Бачила немовлят, які лежали на килимках, загиджених собачим послідом, малюків, що повзали серед уламків кісток, а одного разу (це їй і досі ще снилося) бачила дитину, яку на п’ять днів закрив у серванті психопат-вітчим. Про це тоді писали всі газети. Найбільшою загрозою для Роббі Відона був той стос важких коробок у вітальні його матері, на який він пробував видряпатися, коли побачив, що цим привертає до себе увагу Кей. Перед тим, як піти, Кей старанно попереставляла їх, зробивши з одного стоса два менших. Террі це не сподобалось, як і фраза Кей про те, що з Роббі треба зняти наскрізь промоклий підгузник. Власне, це доволі розлютило Террі, і хоч вона була ще не зовсім сфокусована, їй не забракло концентрації, щоб обматюкати Кей і вигнати її з хати.

Задзвонила мобілка, і Кей відізвалася. Це була Терріна лікарка з клініки.

— Я вже кілька днів не можу до вас додзвонитися, — сердито повідомила жінка.

Кей довелося довго розтлумачувати, що вона — не Метті, але це аж ніяк не зменшило ворожий настрій лікарки.

— Так, ми ще й досі нею займаємося, але минулого тижня її аналізи знову були позитивні. Якщо вона знову вживає наркотики, може сюди не вертатися. У нас є двадцять осіб, які готові зайняти її місце і яким наша програма може допомогти. Вона вже втретє проходить курс лікування.

Кей не сказала їй, що Террі зранку знову вкололася.

— Чи є в когось парацетамол? — спитала Кей в Уни й Алекс після того, як лікарка розповіла про відсутність у Террі будь-якого прогресу в лікуванні й поклала слухавку.

Кей запила знеболювальне вистиглим чаєм, не маючи сили встати й піти до кулера в коридорі. У офісі було задушливо. Надворі сутеніло, і денне світло над її столом заяскравило жовтаво-білим відтінком усі папери, на яких вишикувалися нескінченні шеренги чорних літер.

— Наркоклініку «Белчепел» збираються закрити, май на увазі, — повідомила Уна, сидячи спиною до Кей за своїм комп’ютером. — Зменшують видатки. Рада виділяє кошти лише на одного лікаря. Будівля належить Пеґфорду. Я чула, що її збираються підремонтувати, а тоді віддати в оренду якомусь грошовитішому клієнту. Вони вже роками хотіли позбутися цієї клініки.

Кей відчула, як на її скроні запульсувала жилка. Вона засмутилася, почувши назву містечка, в якому тепер мешкала. Не роздумуючи, зробила те, що пообіцяла самій собі не робити, коли він так і не подзвонив їй минулого вечора: схопила мобілку й набрала номер Ґевінового офісу.

— Едвард Коллінз і компанія, — пролунав після третього гудка жіночий голос. У приватному секторі, коли від дзвінка могли залежати фінансові питання, ніколи не бари-лися з відповіддю.

— Чи не могла б я поговорити з Ґевіном Х’юзом? — спитала Кей, дивлячись на досьє Террі.

— Ваше ім’я, будь ласка?

— Кей Баден, — представилася Кей.

Вона не підводила голови — не хотіла зустрітися поглядом з Алекс або Уною. Пауза здавалася нескінченною. (Вони познайомилися в Лондоні на дні народження Ґевінового брата. Кей не знала там нікого, крім подруги, що затягла її туди за компанію. Ґевін якраз розійшовся з Лайзою. Він був трохи підхмелений, але видавався пристойним, надійним і порядним, зовсім іншим, ніж ті чоловіки, з якими зазвичай зустрічалася Кей. Він вилив їй душу, розповівши про свій невдалий зв’язок, а тоді пішов до неї додому в її квартирку в Гекні. Він з ентузіазмом ставився до їхніх відносин, поки вони були не надто близькі, відвідував її на вихідні й регулярно надзвонював. Але коли вона якимось чудом отримала роботу з меншою зарплатою в Ярвілі й виставила свою квартиру в Гекні на продаж, він, здається, перелякався…)

— Він ще розмовляє, ви зачекаєте?

— Так, будь ласка, — ледь чутно промимрила Кей.

(Якщо в них з Ґевіном нічого не вийде… але в них повинно вийти. Вона заради нього переїхала сюди, змінила роботу, зірвала з насидженого місця доньку. Якби в нього не було серйозних намірів, хіба б він дозволив їй це робити? Він мав би передбачити, до яких наслідків це призвело б, якби вони розірвали стосунки: у такому маленькому містечку, як Пеґфорд, вони неминуче наштовхувалися б одне на одного, і ці зустрічі були б жахливо недоречні.)

— З’єдную вас, — повідомила секретарка, і в Кей знову заіскрилася надія.

— Привіт, — сказав Ґевін. — Як ся маєш?

— Добре, — збрехала Кей, бо Алекс і Уна нашорошили вуха. — Багато роботи?

— Дуже, — відповів Ґевін. — А в тебе?

— Теж.

Вона вичікувала, міцно притискаючи до вуха німу слухавку, і вдавала, ніби він щось їй говорить.

— Хочеш зустрітися сьогодні? — запитала вона врешті- решт, відчуваючи, як підступає до горла нудота.

— Е-е… не знаю, чи зможу, — завагався він.

«Як ти можеш не знати? Що тобі заважає?»

— Я мушу дещо зробити… для Мері. Дружини Баррі. Вона хоче, щоб я допоміг їй з похороном. Тому мушу… мені треба з’ясувати, що для цього потрібно й таке інше.

Коли вона в таких моментах просто замовкала, і в тиші ще дзвінкіше бриніло відлуння його недоладних виправдовувань, він іноді знічувався й давав задній хід.

— Хоч це, мабуть, не займе цілий вечір, — почав він. — Якщо хочеш, ми могли б зустрітися пізніше.

— Ну, то гаразд. Хочеш прийти до мене?

— Е-е… ага, добре.

— А коли? — запитала вона, бажаючи, щоб він сам прийняв бодай якесь рішення.

— Не знаю… десь близько дев’ятої?

Коли він повісив трубку, Кей ще якийсь час міцно притискала свою до вуха, а тоді сказала так, щоб почули Алекс і У на:

— І я тебе. До зустрічі, любий.

V

Працюючи вчителькою-консультантом, Тесса зрідка закінчувала робочий день разом з чоловіком. Зазвичай вона чекала останнього дзвінка, щоб завезти додому сина своїм «Ніссаном», тоді як Колін (Тесса ніколи не називала його Каббі, попри те, що так робили всі, включно з батьками, які підхопили цю звичку від своїх дітей) приїжджав на «Тойоті» годиною-двома пізніше. Але нині Колін зустрів Тессу на паркінгу о четвертій двадцять, коли школярі ще тільки юрмилися біля вхідних воріт, прямуючи хто до бать-ківських автомобілів, а хто до шкільних автобусів.

Небо було холодне й металево-сіре, неначе внутрішній бік бойового щита. Колючий вітер задирав подоли спідничок і шелестів молоденькими листочками дерев; пронизливий і холоднавий, він намагався добратися до найнезахищеніших місць, залазячи під комір і попід коліна, заважаючи людям поринути у мрії і хоч трохи втекти від буденщини.

Навіть зачинивши дверцята, Тесса відчувала себе якось непевно й розгублено, мовби хтось мало не збив її з ніг і навіть не вибачився.