Несподівана вакансія

Ендрю відвернувся. Хлопці не розмовляли, відколи Ендрю привів Тессу до «каббінки». Жирко вже два тижні не з’являвся в школі. Ендрю кілька разів надсилав йому есемески, але Жирко не відповідав. Його сторінка на «Фейсбуці» не оновлювалася ще з дня народження Говарда Моллісона.

Тиждень тому, без жодного попередження, Тесса зателефонувала Прайсам, розповіла, що Жирко зізнався, що це він писав усі повідомлення під псевдонімом «Привид_Баррі_Фербразера», і принесла свої щирі вибачення за все, що їм довелося пережити.

—  А звідки він знав, що в мене новий комп’ютер? — заревів Саймон, насуваючись на Ендрю. — Як той йохарний Жирко Вол знав, що я маю халтуру на типографії?

Єдиною розрадою було те, що батько не знав усієї правди, бо інакше він, незважаючи на заступництво Рут, відлупасив би Ендрю до непритомності.

Ендрю не розумів, чому Жирко вирішив удавати, що це він усе написав. Можливо, тут проявився його егоїзм і прагнення в усьому бути першим — найнебезпечнішим і найдеструктивнішим з-поміж усіх. А, може, він подумав, що вчинить шляхетно, взявши на себе провину за них обидвох. У всякому разі Жирко наробив більше лиха, ніж міг собі уявити. Маючи розсудливих і цивілізованих батьків, вільготно живучи в своїй мансарді, він і близько не розумів, що означає жити з таким батьком, як Саймон Прайс, — розмірковував Ендрю, чекаючи в коридорі.

Ендрю чув, як Жиркові батьки про щось перешіптувались на кухні, двері до якої були відчинені.

—  Нам треба виходити, зараз, — казала Тесса. — У нього є моральний обов’язок, він зобов’язаний піти.

—  Але він уже й так тяжко покараний, — долинув голос Каббі.

—  Я ж не прошу його піти як…

—  Не просиш? — різко перепитав Каббі. — Заради Бога, Тессо. Думаєш, хтось захоче його там бачити? Ти йди сама, а Стю може лишитися зі мною.

За хвилю Тесса вийшла з кухні, щільно причинивши за собою двері.

—  Стю не йде, Енді, — сказала вона, і він бачив, що це її страшенно розлютило. — Мені дуже прикро.

—  Та нічого, — промимрив Ендрю. Він був навіть радий. Не уявляв, про що б вони могли зараз говорити. До того ж тепер він зможе сісти біля Ґаї.

Трохи нижче, в Соборному провулку, Саманта Моллісон стояла біля вікна у вітальні, тримала в руці каву й дивилася, як люди в жалобі проходять повз її дім до церкви Архангела Михаїла і Всіх Святих. Побачивши Тессу Вол, а біля неї, як їй здалося, Жирка, вона стиха аж зойкнула.

—  О Боже, і він пішов! — вимовила вона вголос сама до себе.

Але тоді вона впізнала Ендрю, зашарілася і рвучко відійшла від вікна.

Саманта сьогодні повинна була займатися інтернет-продажем з дому. Її ввімкнений ноутбук лежав перед нею на дивані, але вона ще зранку одяглася в стару чорну сукню, хоч і досі не була певна, чи варто їй іти на похорон Кристал і Роббі Відонів. Залишалися буквально лічені хвилини, щоб прийняти остаточне рішення.

Вона жодного разу в житті не сказала бодай доброго слова про Кристал Відон, тож чи не буде явним лицемірством приходити на її похорон лише тому, що Саманта пустила сльозу, читаючи про її смерть у газетці «Ярвіл і околиця», а ще тому, що пухкеньке личко Кристал сяяло посмішкою зі всіх шкільних фотографій, які Лексі приносила додому зі школи Святого Томаса?

Саманта відставила каву, квапливо підійшла до телефону і подзвонила Майлзові на роботу.

—  Привіт, кицюню, — озвався він.

(Вона пригортала його, коли він полегшено схлипував коло лікарняного ліжка, на якому лежав Говард, під’єднаний до апаратів, але живий.)

—  Привіт, — відповіла вона. — Як ти?

—  Непогано. Купа роботи з самого ранку. Радий тебе чути, — сказав він. — У тебе все нормально?

(Минулої ночі вони займалися коханням, і вона не уявляла, що робить це з кимось іншим.)

—  Ось-ось почнеться похорон, — сказала Саманта. — Люди вже збираються…

Вона майже три тижні тамувала в собі те, що хотіла сказати, — трохи через те, що Говард лежав у лікарні, трохи через те, що не хотіла нагадувати Майлзові про їхню жахливу сварку, але більше стримуватися не могла.

—  … Майлзе, я бачила того хлопчика! Роббі Відона. Я бачила його, Майлзе! — панічно виправдовувалася Саманта. — Він був на футбольному полі Святого Томаса, а я пройшла повз нього.

—  На футбольному полі?

—  Він, мабуть, блукав собі довкола, поки вони… він був сам, — проказала вона, згадавши це брудне й занедбане дитя.

Саманту не полишала думка, чи вділила б вона йому уваги більше, якби він був чистішим; може, на якомусь підсвідомому рівні вона сприйняла того хлопчика як дитя вулиці, загартоване і стійке?

—  Я думала, що він прийшов туди погратися, але з ним нікого не було. Йому було всього три з половиною рочки, Майлзе. Чому я не спитала, з ким він прийшов?

—  Тихо, тихо, — рішуче мовив Майлз, беручи ситуацію під контроль, і Саманта полегшено зітхнула, а на очах у неї виступили вдячні сльози. — Твоєї вини тут немає. Ти не могла знати. Ти ж, мабуть, думала, що його мати десь поруч.

(Отже, він не зненавидів її, не вважав лихою. Останнім часом він просто зворушував її здатністю все пробачати.)

—  Я не впевнена в цьому, — кволо заперечила вона. — Майлзе, якби я поговорила з ним…

—  Коли ти його побачила, він же не був біля річки.

«Але був біля дороги», — подумала Саманта.

Упродовж останніх трьох тижнів у Саманти визрівала потреба розчинитися в чомусь більшому, ніж її власна персона. Щодня вона сподівалася, що цей незрозумілий порив просто зникне («Ось так люди вдаряються в релігію», — віджартовувалася вона подумки), але все натомість лише загострювалось.

—  Майлзе, — наважилась вона, — щодо місцевої ради… без твого тата… ну й Парміндер Джаванда теж іде… ти ж, мабуть, захочеш когось кооптувати на їхні місця, правда? — Вона знала всю термінологію, адже роками прислухалася до їхніх розмов. — Ти ж не захочеш нових виборів після цього всього?

—  О ні, не дай Боже.

—  Отже, одна вакансія може бути за Коліном Волом, — вела вона далі, — а я так собі думала, що в мене є час… адже бізнес тепер ведеться онлайн… то я могла би претендувати на другу вакан…

—  Ти?! — ошелешено перепитав Майлз.

—  Я б хотіла бути причетною, — сказала Саманта.

Кристал Відон померла в шістнадцять років, забарикадувавшись в убогій халупці на Фолей Роуд… Саманта за ці два тижні не випила жодного ковтка вина. Було б цікаво, подумала вона, вислухати всі аргументи щодо наркоклініки «Белчепел».

У будинку номер десять на вулиці Надії задзвонив телефон. Кей і Ґая вже й так запізнювались на похорон Кристал. Коли Ґая спитала, хто дзвонить, її миле личко спохмурніло, а вона сама немовби постаріла.

—  Це Ґевін, — сказала вона матері.

— Я не дзвонила йому! — прошепотіла Кей, мов перелякана школярка, і взяла слухавку.

—  Привіт, — сказав Ґевін. — Як ти?

— Іду на похорон, — сказала Кей, дивлячись на доньку. — Дітей Бідонів. Так що нічого доброго.

—  Ой, — розгубився Ґевін. — Боже мій, справді. Вибач. Я не подумав.

Побачивши знайоме прізвище в заголовку «Ярвіла і околиці» він зацікавився і чи не вперше купив цю газету. Ґевін пригадав, що ніби проходив неподалік від місця, де були ті підлітки й малий, але він зовсім не пам’ятав, чи бачив тоді Роббі Бідона.

Для Ґевіна це були неймовірно дивні два тижні. Йому страшенно бракувало Баррі. Він сам себе не розумів: замість того, щоб не знаходити собі місця й страждати, що його відшила Мері, його переслідувало тільки одне бажання — випити пива з чоловіком, чию дружину він сподівався забрати собі…

(Йдучи від її будинку, Ґевін промимрив собі під ніс: «Ось що стається, коли дружба з другом переходить в бажання одружитись», — і сам не помітив свого словоблудства.)

—  Слухай, — сказав він, — може, ми потім кудись підемо?

Кей мало не розреготалася.

—  Що, дістав гарбуза?

І простягла Ґаї слухавку, щоб та поклала її на місце. Вони квапливо вийшли з дому, майже бігом дісталися до кінця вулиці і перейшли Майдан. Проминаючи «Чорну гармату», Ґая взяла матір за руку.