Страница 111 из 118
Вони припаркувалися біля дерев, де Ендрю зазвичай залишав велосипед Саймона. Тесса вийшла з машини і пішла за Ендрю аж до краю річки, приголомшена і налякана.
— Його тут немає, — сказала вона.
— Це он там, — сказав Ендрю і показав на пагорб Парджеттер, що стрімко здіймався над річкою, краєчком землі впираючись у бурхливу течію.
— Що ти маєш на увазі? — нажахано спитала Тесса.
Ендрю знав, що невеличкій, товстенькій Тессі туди не пробратись.
— Я піду гляну, — сказав він, — якщо ви почекаєте.
— Але ж це небезпечно! — закричала вона крізь шум бурхливої річки.
Не зважаючи на неї, він намацав руками і ногами вже знайомі виступи. Ендрю по міліметрах рухався з виступу на виступ, і враз і йому, і Тессі стрельнула однакова думка: Жирко міг зірватися чи зістрибнути в річку, що бушувала біля самих ніг Ендрю.
Тесса постояла біля води, доки Ендрю зник з очей, а тоді відвернулась, намагаючись не заплакати, якщо Стюарт таки знайдеться, щоб поговорити з ним без істерики. Вперше в житті їй не було байдуже, де зараз Кристал. Поліцейські нічого не сказали, а страх за Жирка затьмарив їй усе…
«Боже милосердний, поможи мені знайти Стюарта, — молилася вона. — Поможи мені знайти Стюарта, будь ласка, Боже».
Вона витягла з кишені кардиґана мобільний і набрала Кей Баден.
— Я не знаю, чи ви чули… — закричала вона, перекрикуючи шум води, і розповіла Кей про все, що сталося.
— Мене відсторонили, я вже не займаюся їхньою сім’єю, — відповіла Кей.
Подолавши двадцять футів, Ендрю нарешті доповз до «каббінки». Там було темно хоч в око стрель. Він ніколи не бував тут так пізно. Заскочив у печеру.
— Жирко?
В кутку щось заворушилося.
— Жирко? Ти тут?
— Маєш чим присвітити, Арф? — озвався чийсь непізнаваний голос. — Я загубив десь довбані сірники.
Ендрю вже хотів гукнути Тессі, але ж вона не знала, скільки часу він повз до печери. Хай ще трохи зачекає.
Він передав Жиркові запальничку. Мерехтливе світло вогника освітило обличчя Жирка. Таке ж незнайоме, як і голос: очі червоні, все обличчя спухле, як пампух.
Вогник згас. У пітьмі яскраво розгорівся Жирків недопалок.
— Він помер? Її брат?
Ендрю навіть не думав, що Жирко може ще не знати.
— Так, — відповів Ендрю, і додав: — Думаю, що так. Це те, що я… що я чув.
У мертвій тиші пролунав пронизливий, схожий на поросячий, писк.
— Місіс Вол! — закричав Ендрю, вистромивши голову з печери якнайдалі, щоб чути тільки ревіння води і не чути Жиркового плачу. — Місіс Вол, він тут!
II
Поліціянтка була привітна й лагідна; в захаращеному котеджику біля річки все — ковдри, оббиті ситцем крісла й потерті килими — буквально все просякло річковою сирістю. Старенька власниця котеджу принесла грілку й горнятко гарячого чаю, яке Суквіндер не могла втримати, бо дрижала, як дрель. Вона вивергала з себе уривки інформації — своє ім’я, ім’я Кристал, ім’я маленького мертвого хлопчика, тільце якого відвезла машина швидкої допомоги. Перехожий з собакою, який витягнув Суквіндер з річки, був, напевне, глухуватий: він давав свідчення в сусідній кімнаті і його гаркітливий рев дратував Суквіндер. Собака, прив’язаний до дерева за вікном, не переставав скавуліти.
Потім поліцейські викликали батьків Суквіндер. Парміндер, поспішаючи до неї з чистим сухим одягом у руках, перечепилася об стіл і розбила улюблену декоративну фігурку власниці.
У маленькій ванні глибока брудна рана на нозі Суквіндер забризкала пухнастий килимок багряними плямами; коли рану побачила Парміндер, вона одразу ж крикнула Вікрамові, який саме голосно дякував усім у коридорі, що Суквіндер треба везти до лікарні.
У машині вона вкотре виблювала, і мама, що сиділа на задньому сидінні, витерла їй рот. Цілу дорогу до лікарні Парміндер з Вікрамом голосно розмовляли: Вікрам постійно повторював, що «їй треба ввести знеболювальне» і «доведеться обов’язково накласти шви»; а Парміндер на задньому сидінні тримала доньку, яку не переставало нудити, і бурмотіла:
— Ти ж могла померти. Ти ж могла померти.
Суквіндер почувалася так, ніби вона й досі під водою.
Щось не давало їй дихати. Вона намагалася перекричати це щось, хотіла, щоб її почули.
— Кристал знає, що він мертвий? — спитала вона, цокочучи зубами, і Парміндер, не розчувши, попросила її повторити запитання.
— Я не впевнена, — врешті відповіла вона. — Ти ж могла померти, Веселушко.
У лікарні Суквіндер знову змусили роздягтися, але цього разу з нею за ширмою була мама, і Суквіндер занадто пізно зрозуміла свою помилку, коли побачила нажаханий вираз обличчя Парміндер.
— Боже мій! — скрикнула вона, вхопивши Суквіндер за лікоть. — Боже мій, що ти з собою зробила?!
Суквіндер не могла говорити, вона знову залилася слізьми і затряслася. Вікрам цитьнув на всіх, включно з Парміндер, щоб дали дівчині спокій і, чорт забирай, поквапились, бо їй треба промити рану, накласти шви, дати знеболювальне і зробити рентген…
Трохи згодом її вклали на ліжко, з обох боків якого сиділи батьки і погладжували їй руки. Вона зігрілася і більше не дрижала, а нога вже не боліла. Небо за вікнами зовсім стемніло.
— У Говарда Моллісона знову інфаркт, — почула вона слова матері, що розмовляла з батьком. — Майлз вимагав, щоб я їхала до них.
— От нахаба! Посоромився б, — відповів Вікрам.
На подив сонної Суквіндер вони більше не розмовляли про Говарда Моллісона, а просто мовчки гладили їй руки, аж доки вона заснула.
В іншому краю лікарняного корпусу, в пошарпаній блакитній кімнатчині з пластиковими стільцями і акваріумом в кутку, по обидва боки від Шерлі сиділи Майлз із Самантою і чекали новин з операційної. Майлз і досі був у капцях.
— Не можу повірити, що Парміндер Джаванда до нього не прийшла, — вкотре повторював він надірваним голосом.
Саманта встала, пройшлася повз Шерлі, обняла Майлза і поцілувала його у вкрите сивиною волосся, вдихаючи добре знайомий запах.
Скрипучим здушеним голосом Шерлі промовила:
— А я й не дивуюся, що вона не прийшла. Я не дивуюся. Жахіття.
Від колишнього життя, від колишньої впевненості їй залишилось тільки одне — цілитись по завчених мішенях. Шок витіснив з неї майже все: вона вже не знала у що вірити, ба навіть — на що сподіватися. Їй здавалося, що той чоловік в операційній — зовсім не той, за кого вона колись вийшла заміж. Якби ж то можна повернутися у ті щасливі, упевнені дні, доки вона не прочитала того жахливого повідомлення…
Може, треба почистити увесь сайт. Цілком прибрати форум. Вона боялася, що Привид знову повернеться, щоб повторити ті гидомирні речі…
Їй захотілося негайно бігти додому і заблокувати сайт, а тоді раз і назавжди знищити «ЕпіПен»…
«Він бачив… Я знаю, що він бачив…
Але я б ніколи такого не зробила, справді. Я б на таке не пішла. Я просто була в шоці. Я б такого ніколи не зробила…»
А що, як Говард виживе і його перші слова будуть: «Побачивши мене, вона вибігла з кімнати. Вона не зразу викликала швидку. Вона тримала великий шприц…»
«Тоді я скажу, що йому пошкодило мозок», — виклично подумала Шерлі.
А якщо він помре…
Поруч з нею Саманта обіймала Майлза. Шерлі це не подобалось: це вона має бути в центрі уваги, це її чоловік лежить поверхом вище і бореться зі смертю. Вона хотіла бути, як Мері Фербразер, щоб нею захоплювались, хотіла стати трагічною героїнею. Ой не так вона все уявляла…
— Шерлі?
Рут Прайс у сестринській одежі квапливо увійшла до їхньої палати.
— Я щойно почула… — зі щирим співчуттям промовила вона. — Не могла не прийти… Шерлі, який жах, мені так шкода…
— Рут, люба, — промовила Шерлі, встаючи і дозволяючи себе обійняти. — Ти така добра. Це так зворушливо.
Шерлі було приємно знайомити свою подругу-лікарку з Майлзом і Самантою і на їхніх очах отримувати від неї співчуття і жалість. Це був наче маленький ковток її уявного вдівства…