Страница 93 из 103
— 10 —
Він вимкнувся мало не вмент, щойно його голова торкнулася подушки, але ще довго після того, як він почав стиха, делікатно хропти, лежала без сну Дарсі і думала, що ось дозволить вона собі задрімати, а прокинутися може, відчувши його пальці в себе на горлі. Вона ж, врешті-решт, лежить у ліжку поряд з божевільним. Якщо він додасть її до свого рахунку, буде рівно дюжина.
«Але він пообіцяв, — подумала вона. Це було якраз в той час, коли небо почало світлішати на сході. — Він сказав, що кохає мене, і це звучало цілком щиро. А коли я сказала, що триматиму його таємницю — бо саме про це і йдеться, тримати його таємницю, — він мені повірив. А чом би й ні? Я сама себе майже переконала».
Є надія, що він дотримуватиметься своєї обіцянки? Не всі наркомани після очищення зриваються, кінець-кінцем. І тоді як вона нізащо не змогла б зберігати його таємницю заради себе, хіба вона не зможе цього робити заради дітей?
«Не зможу я. Й не буду. Але що я мушу робити? Який збіса я маю вибір?»
Обмірковуючи це питання, її втомлений, збентежений розум нарешті здався й відплив. Їй снилося, як вона входить до їхньої їдальні і бачить там жінку, прив’язану ланцюгами до довгого стола «Ітан Еллен»[292]. Жінка лежить гола, тільки чорний каптур прикриває їй верхню половину обличчя. «Я не знаю цю жінку, ця жінка мені не знайома», — подумала вона уві сні, а потім з-під каптура озвалася Петра: «Мамо, це ти?».
Дарсі хотіла закричати, але інколи, всередині кошмару, це неможлива дія.
— 11 —
Коли вона нарешті виборсалася зі сну — з болящою головою, з похмільним відчуттям, нещасна — інша половина ліжка була вже порожньою. Боб знову повернув сюди циферблатом будильник, тож вона побачила, що зараз уже чверть по десятій. За всі ці роки Дарсі ще ніколи не прокидалася так пізно, та звісно ж, вона не могла заснути аж до перших променів світанку, а ще й той сон, у який вона врешті провалилася, був населений жахами.
Вона сходила в туалет, стягнула халат з гачка на внутрішньому боці дверей ванної, потім почала чистити зуби — у роті було гидотно. «Мов на дні пташиної клітки», — звичайно казав Боб рідкими ранками після тих вечорів, коли він було випивав зайвий келих вина за вечерею або другу пляшку пива, дивлячись бейсбольний матч. Вона виплюнула, вже збиралася повернути щітку на належне їй місце, до склянки, але застигла, задивившись на відображення в дзеркалі. Цього ранку вона побачила там жінку не середнього віку, а стару на вигляд: бліда шкіра, рот в оточенні глибоких зморщок, пурпурові плями під очима, дико переплутане волосся, «постільна зачіска», якої можна досягти тільки вертячись і борсаючись в ліжку. Але все це вона зауважила лише побіжно; власний вигляд становив для неї найменший інтерес. Дивлячись понад плечем власного віддзеркалення, крізь прочинені двері ванної вона вглядалася у їхню спальню. Хоча там була не їхня, там була Потойбічна Спальня. Вона бачила його капці, тільки то були не його капці. Вони були вочевидь занадто великими для Боба, майже велетенськими капцями. Вони належали Потойбічному Чоловіку. А двоспальне ліжко із зіжмаканими простирадлами, незастелене покривалом? То Потойбічне Ліжко. Вона знову перевела погляд на жінку зі скуйовдженим волоссям і почервонілими, наляканими очима: Потойбічна Дружина у всій своїй виснаженій красі. На ім’я Дарсі, але з прізвищем не Андерсон. Ця Потойбічна Дружина має офіційний статус місіс Браян Делаганті.
Дарсі похилилася вперед, поки її ніс не торкнувся дзеркала. Вона затримала дихання і затулила по боках обличчя долонями, як робила це колись, коли була дівчинкою у вимазаних в трав’яну зелень шортах і сповзаючих білих гольфах. Так вона дивилася, аж допоки їй вистачило затриманого повітря, а потім видихнула, затуманивши дзеркало. Витерши його начисто рушником, вона пішла на перший поверх розпочинати свій перший день дружини монстра.
Він залишив для неї записку під цукерницею.
«Дарс...
я подбаю про ті документи, як ти й просила. Я кохаю тебе, серденько.
Своє ім’я він обрисував маленьким сердечком, чого не робив уже довгі роки. У ній промайнуло почуття любові до нього, густе й нудке, як запах в’янучих квітів. Їй схотілося завити, немов якійсь жінці зі Старого Заповіту, вона придушила звук салфеткою. Ввімкнувся холодильник, завівши своє безсердечне дзижчання. Вода крапала в мийку, відцокуючи секунди об порцеляну. Язик її був кислою губкою, запханою їй до рота. Вона відчувала, як час — весь прийдешній час із нею в ролі господині у цьому домі — тисне на неї з усіх боків, немов гамівна сорочка. Або як труна. Це той світ, у який вона вірила дитиною. Він був тут весь цей час. Чекав на неї.
Холодильник дзижчав, вода крапала в мийку, і минали сирі секунди. Це було Потойбічне Життя, де всяку правду записано задом наперед.
— 12 —
Її чоловік тренував «Малу лігу» (також разом із Вінні Ешлером, майстерним оповідачем анекдотів про поляків, любителем всеохоплююче міцно обіймати своїх друзів) у ті роки, коли Донні грав стопером між другою й третьою базами за команду «Кавендишські металовироби»[293], і Дарсі досі пам’ятала, що Боб тоді сказав хлопчикам — чимало з них рюмсали, — коли вони програли фінальний матч в турнірі 19-го Регіону. Давно, у 1997 році це було, либонь, за якийсь місяць перед тим, як Боб убив Стейсі Мур і запроторив її головою в рундук з кукурудзою. Промова, яку він тоді проголосив перед зграйкою похнюплених, зарюмсаних хлопчаків, була короткою, мудрою (так вона вважала тоді і не перестала так вважати й тепер, через тринадцять років) і неймовірно доброю.
«Я знаю, як вам зараз погано, хлопці, але сонце знову світитиме завтра. І коли воно завтра зійде, вам покращає. А коли сонце зійде післязавтра, вам покращає ще трохи. Це була всього лише частка вашого життя, і вона вже минулася. Виграти було б, беззаперечно краще, але в будь-якому випадку все минається. Життя продовжується».
Як от її життя, воно теж продовжується після її зловісної прогулянки до гаража по батарейки. Коли Боб повернувся з роботи після її першого довгого дня вдома (Дарсі нестерпна була сама думка вийти кудись, вона боялася, що її нові знання будуть написані в неї на обличчі великими літерами), він почав:
— Серденько, щодо минулої ночі...
— Нічого не було минулої ночі. Ти раніше повернувся додому, от і все.
Він похилив голову на той свій хлоп’ячий манер, а коли знову її підвів, на його обличчі світилася велика вдячна усмішка.
— От і чудесно тоді, — промовив він. — Справу закрито?
— І запечатано.
Він розкрив обійми.
— Давай поцілуємось, красуню моя.
Вона поцілувалася з ним, загадуючись, чи цілував він їх.
«Попрацюй гарненько своїм тренованим язичком, тоді я тебе не поріжу, — уявила вона, як він каже. — Вкладай у це діло усю свою душу, задавако».
Він відсторонив її, залишивши долоні в неї на плечах.
— Ми друзі так само, як раніше?
— Так само.
— Точно?
— Так. Я нічого не готувала, і виходити десь не хочеться. Чом би тобі не перевдягтися у щось непарадне та з’їздити нам по піцу?
— Гаразд.
— І не забудь прийняти свій прилосек[294].
Він послав їй ласкаву усмішку.
— Обов’язково.
Вона дивилася йому вслід, як він вистрибом долає сходинки, подумала, чи не гукнути: «Не скачи так, не випробовуй своє серце».
Та ні ж.
Ні.
Хай випробовує, скільки йому заманеться.
— 13 —
Сонце зійшло наступного дня. І наступного. Минув тиждень, потім два, потім місяць. Вони продовжили своє життя на старий лад, дотримуючись звичок багаторічного шлюбу. Вона чистила зуби, коли він перебував у душі (зазвичай наспівую чи якийсь хіт з вісімдесятих голосом, що потрапляв на правильні ноти, але не був надто мелодійним), проте ніколи більше вона не робила це голою, готова сама зайняти місце в душі, щойно він його звільнить; тепер вона милася вже після того, як він від’їжджав до «ББ&А». Якщо він і помітив такі дрібні переміни у її манері поведінки, то вголос про це не зауважував. Вона відновила свою участь у читацькому клубі, пояснивши іншим членам — кільком дамам і двом джентльменам на пенсії, — що негарно почувалася і не хотіла приносити до них вірус разом зі своєю думкою про нову річ Барбари Кінгсловер[295], і всі на це ввічливо засміялися. Через тиждень після цього вона відновила відвідини в’язального товариства «Франтихи плетива». Іноді вона ловила себе на тому, що, їдучи додому з пошти або бакалійної крамниці, підспівує радіо. Вечорами вона дивилася разом з Бобом телевізор — завжди комедії й ніколи передачі на кримінальну тематику. Він тепер повертався додому рано; після Монпельє поїздок у нього не було. Він установив на своєму комп’ютері якусь річ під назвою «Скайп»[296], пояснивши, що за його допомогою може роздивлятися на колекції монет так само легко, до того ж це дає економію пального. Він не сказав, що це також допомагає уникати спокус, але й не мусив. Вона переглядала газети, щоб дізнатися, чи не виринуть десь ідентифікаційні картки Марджорі Дувалл, розуміючи, що якщо він збрехав щодо цього, то й усі інші його обіцянки — брехня. Але картки не з’являлися. Раз на тиждень вони виїжджали в Ярмут повечеряти в якомусь із тамтешніх двох недорогих ресторанів. Він замовляв собі стейк, а вона рибу. Він пив чай з льодом, а вона фруктовий коктейль із журавлиною. Старим звичкам помирати важко. Часто, думалось їй, вони помирають не раніше за нас самих.
292
«Ethan Allen» — заснована 1932 року меблева компанія, названа на честь героя Американської революції й війни за незалежність (1775-1783), одного з засновників штату Вермонт.
293
Дитячі команди часто мають назви їхнього спонсора; Cavendish — засіюване 1769 року містечко (1,5 тис. мешканців) у штаті Вермонт, де зокрема у 1976-1994 рр. жив емігрантом російський письменник Олександр Солженіцин.
294
Omeprazole — ліки проти виразки шлунка.
295
Barbara Kingsolver (нар. 1955 р.) — есеїстка і романістка, в чиїй творчості домінують соціально-екологічні теми, володарка багатьох літературних премій; починаючи зі «Свиней в раю» (1993), усі її романи потрапляють до списку бестселерів «Нью-Йорк Таймс».
296
«Skype» — розроблена 2003 року естонськими програмістами Ахті Хейнла, Пріітом Касесалу та Яаном Таллінном програма, що забезпечує, безкоштовний голосовий і відеозв’язок між власниками комп’ютерів, на яких вона встановлена; сьогодні в світі зареєстровано близько 700 мільйонів користувачів «Скайпом».