Страница 84 из 103
Руками, що втратили будь-яку чутливість, вона знову натягнула гумку на ідентифікаційні картки, поклала їх до скриньки і засунула скриньку назад до сховку. Вона вже готова була зачинити його дверцята, а тоді почула власні промовлені вголос слова: «Ні, ні, ні, неправильно це. Цього не може бути».
Це прозвучав голос Розумненької чи Дурненької Дарсі? Важко було вирішити. Єдине, що вона розуміла напевне, це те, що скриньку відкрила саме Дурна Дарсі. І завдяки Дурній Дарсі вона пустила себе під укіс.
Знову дістає скриньку. Думає: «Це помилка, мусить бути помилка, ми в шлюбі вже більш як півжиття, я б знала, я б здогадалася». Відчиняє скриньку. Думає: «Та чи знає хтось хоч когось насправді?»
До сьогоднішнього вечора вона вважала, що беззаперечно так.
Водійська ліцензія Марджорі Дувалл тепер лежала зверху. До того ця картка була нижньою. Дарсі її переклала. Але котра з решти лежала зверху, Червоного Хреста чи бібліотечна? Це ж просто, це мусить бути просто, коли наявні тільки два варіанти, але вона була надто розстроєна, щоб пригадати. Поклала зверху бібліотечну картку й відразу ж зрозуміла, що схибила, бо першим, що вона побачила, відкривши скриньку, був зблиск червоного кольору, червоного, як кров, звичайно ж, донорська картка і мусить бути червоною, і саме вона лежала зверху.
Дарсі поклала її, де слід, а коли вкотре натягувала гумове колечко на колекцію пластикових прямокутників, почула, що знову почав дзвонити телефон. Це він. Це Боб, телефонує з Вермонту, і якби вона була зараз у кухні, почула б його бадьорий голос (голос, який вона знала незгірш за свій власний), котрий питається: «Агов, рідненька, як ти там?»
Пальці в неї смикнулись, і гумка бризнула вбік. Відлетіла геть, і Дарсі схлипнула, чи то від відчаю, чи від страху, вона сама не знала. Та годі, чого це вона мусить боятися? Двадцять сім років вони прожили разом, і він її рукою ні разу не торкнувся, окрім як із ласкою. Хіба що пару разів піднімав на неї голос.
Телефон задзвонив знову... і знову... а потім вимкнувся посеред дзвінка. Тепер він наговорює їй повідомлення.
«Знову тебе не застав! Чорт! Передзвони мені, щоб я не хвилювавсяу гаразд? Номер...»
Він також назве номер своєї кімнати. Він нічого не залишає: на волю випадку й нічого не вважає самоочевидним.
Те, що вона думає, абсолютно не може бути правдою. Це немов якась з отих монструозних маячних фантазій, що іноді зринають з багнюки, що лежить на самісінькому дні людського розуму й іскриться моторошною правдоподібністю: що напад розладу шлунка — це початок інфаркту, що головний біль — це пухлина мозку, а те, що Петра не подзвонила в неділю ввечері, означає, що вона потрапила в аварію і лежить десь у шпиталі, в коматозному стані. Але такі марення зазвичай зринають о четвертій ранку, коли тобою володіє безсоння. Не о восьмій же вечора... та де ж та клята гумка?
Врешті-решт вона її знайшла, розірвана, та лежала під картонною коробкою з каталогами, до якої їй ніколи вже не захочеться зазирати. Вона поклала її до кишені, почала підводитись, збираючись пошукати іншу, забувши, де вона сама зараз перебуває, і гупнулась головою об спід верстата. Дарсі почала плакати.
У жодній з шухляд верстата не було гумових петельок, і через це вона розридалася ще дужче. Пішла в дім галереєю, з жахливими, нез’ясовного походження ідентифікаційними картками в кишені халата, і знайшла гумку в кухонній шухляді, де тримала про всяк випадок різний мотлох: скріпки для паперу, дротяні зажими від хлібних пакетів, майже вже розмагнічені шильдики для холодильника. На одному з них був напис: ДАРСІ ПАНУЄ, це був подарунок від Боба, покладений ним у її різдвяну панчоху.
Згори на телефоні, що стояв на робочій стійці, безперервно блимав вогник, нагадуючи: «Повідомлення, повідомлення, повідомлення».
Вона поспішила назад у гараж, не притримуючи поли халата. Не відчувала більше зовнішнього холоду, бо той, що утворився всередині неї, був дужчим. А ще ж було те свинцеве ядро, що відтягувало донизу її нутрощі. Видовжувало їх. Вона, немов чиїмсь чужим розумом, усвідомлювала, що мусить випорожнитися, і то терміново.
«Не звертай уваги. Потерпи. Прикинься, ніби ти мчиш по трасі, а наступний відпочинковий майданчик за двадцять миль попереду. Спершу зроби це. Поклади все там , як воно було лежало. А тоді вже зможеш...»
Зможе вона що? Забути про це?
Та де там в ката!
Вона обплела ідентифікаційні картки гумкою, помітила, що водійська ліцензія якимсь незбагненним чином опинилася замість низу згори, й обізвала себе тупою курвою... Образливі слова, за які Боб отримав би від неї ляпаса, якби наважився прикласти їх до неї. Це не означало, що він хоч раз на таке наважувався.
— Тупа, зате не бондажна курва, — бурмотіла вона, а спазми, мов ножем, краяли їй живіт. Вона впала на коліна і так завмерла, перечікуючи, поки це минеться. Якби тут був туалет, вона б мерщій кинулася до нього, але туалету тут не було. Коли спазми відступилися — неохоче — вона перетасувала картки в тому порядку, який вважала майже напевне правильним (донорська, бібліотечна, водійська ліцензія), і врешті поклала їх назад до скриньки з різьбленим написом ЗАПОНКИ. Скриньку назад до сховку. Щільно притулила обертові дверцята. Картонку з каталогами на те місце, де вона стояла, коли Дарсі об неї перечепилася: трішечки визирає. Він нізащо не помітить різниці.
Але чи певна вона цього? Якщо він той, ким вона його вважає, — жах уже те, що така думка може міститися в її голові, коли єдиним, чим вона переймалася всього лиш якусь годину тому, були свіжі батарейки для того клятого телевізійного пульта, — якщо він ним і є, він ще довго мусить поводитися обережно. А він таки обережний, акуратний, він зроду був і завжди є хлопчиком-чистьохою, всього біля себе упорядником, але якщо він той, на кого вказують ці кляті (ні, ці богом прокляті) картки, він тепер буде надприродно обережним.
Надприродно обачним. Хитрим.
Це було визначення, яке до сьогоднішнього вечора їй ніколи не могло зринути в голові стосовно Боба.
— Ні, — оголосила вона гаражу. З неї лився піт, волосся прилипало до обличчя бридким волоттям, її мучили спазми, а руки трусилися, як у людини з хворобою Паркінсона, але голос її звучав ненормально спокійно, дивовижно безжурно. — Ні, це не він. Це помилка. Мій чоловік ніякий не Беде.
Дарсі пішла назад у дім.
— 5 —
Вона вирішила заварити чай. Чай заспокоює. Наливаючи в чайник воду, вона почула, як знову задзвонив телефон. Впустила чайник до мийки — прозвучало брязк, від якого вона стиха зойкнула, — а тоді вже, витираючи вологі долоні об халат, пішла до телефону.
«Спокійно, спокійно, — наказувала вона собі. — Якщо він уміє тримати таємницю, то й я також. Пам’ятай, що є якесь логічне пояснення цьому всьому...»
Ой, справді?
«...просто я поки що його не знаю. Мені потрібен часу щоби все обміркувати, от і все. Отже, спокійно».
Вона взяла слухавку і життєрадісно промовила:
— Якщо це ти, красунчику, приїзди мерщій. Мій чоловік цієї ночі поза містом.
Боб розсміявся.
— Агов, сонечко, як ти там?
— На задніх лапах і нюхаю повітря. А ти?
Запала довга тиша. Тобто відчувалася вона, як довга, хоча протривала не більше від кількох секунд. У ній чулося невідомо чому лячне гудіння холодильника, крапання води з крана в чайник, який вона впустила до мийки, стук її власного серця — цей, останній звук, здавалося, надходить не з її грудей, а радше з горла і вух. Вони так довго прожили в шлюбі, що були майже ідеально налаштовані одне на одного. Чи так само в кожного подружжя? Цього вона не знала. Вона знала лише власне. Хоча тепер їй випало загадуватися, а чи дійсно вона його насправді знала.
— Якось дивно ти говориш, — промовив він. — Захриплість якась у голосі. У тебе все гаразд, любонько?
Вона мусила б відчути зворушення. Натомість вона перелякалася. Марджорі Дувалл: це ім’я не лише майоріло в неї перед очима, здавалося, воно блимає, вмикаючись і вимикаючись, як неонова вивіска якогось бару. На мить вона втратила мову і, на її жах, кухня, яку вона так добре знала, замерехтіла перед нею, дедалі дужче сльози застилали їй очі. І та судомна важкість також знову повернулася до її нутра.