Страница 74 из 103
— А що ж тоді, Родді?
— Бластоми на вигляд поменшали, і легені в тебе виглядають чистими. Я ніколи не бачив таких результатів, і ті обидва лікарі, котрих я запросив подивитися зображення, теж з таким не стикалися. Більше того — але це суто між нами — технік МРТ також нічого подібного не бачив, а він з тих хлопців, котрим я насправді вірю. Він гадає, що це, либонь, якийсь збій комп’ютера в самій машині.
— А проте сам я почуваюся добре, — сказав Стрітер, — тому-то й домагався цього обстеження. Це теж якийсь збій?
— Ти блюєш?
— Було пару разів, — визнав Стрітер, — проте я гадаю, це від хімії. Я хочу припинити цю терапію, до речі.
Родді Гендерсон насупився.
— Це вельми нерозумно з твого боку.
— Нерозумно мені було розпочинати, якщо на те пішло, друже мій. Ти кажеш мені: «Вибач, Дейве, дев’яносто відсотків шансів вказують на те, що ти помреш раніше, ніж привітаєш когось із настанням Дня Святого Валентина, тому ми погноїмо час, який тобі залишився, накачуючи тебе отрутою. Гірше ти міг би почуватися, хіба що якби я колов тобі відстій зі звалища Тома Ґудх’ю, а можливо, й ні». А я, як сущий дурень, погоджуюся.
Гендерсон явно образився.
— Хіміотерапія — це найкраще, що існує з останніх надій для...
— Не бреши підбріхувачу, — перебив його Стрітер з добродушною посмішкою. Він зробив глибокий вдих, що заповнив повітрям весь простір його легень, аж до самісінького дна. Відчуття було фантастично чудовим! — При агресивному раку хімія робиться не для пацієнта. Це просто додатковий податок на агонію, який сплачує пацієнт, щоб, коли він помре, лікарі й родичі могли обійнятися над труною і сказати: «Ми робили все, що могли».
— Це брутально, — промовив доктор Гендерсон. — Ти сам розумієш, що ремісія може в будь-який момент припинитися, розумієш же, так?
— Розкажи про це бластомам, — відповів Стрітер. — Тим, яких там більше немає.
Гендерсон подивився на зображення Найтемніших Стрітерових Глибин, котрі все ще блимали з інтервалом двадцять секунд на моніторі консультаційного кабінету, і зітхнув. Картинки були гарними, навіть Стрітеру це було зрозуміло, але їх вигляд вочевидь не радував лікаря.
— Розслабся, Родді, — Стрітер заговорив делікатно, тим тоном, яким, мабуть, заспокоював колись Мей або Джастіна, коли губилася або ламалася їхня улюблена іграшка. — Лайно трапляється; чудо також трапляється, вряди-годи. Я читав про це в «Рідерз Дайджест».
— У моєму досвіді його ніколи не траплялося в трубі МРТ, — Гендерсон узяв авторучку й постукав нею по медичній картці Стрітера, котра значно розпухла за останні три місяці.
— Все коли-небудь трапляється вперше, — промовив Стрітер.
Вечір четверга в Деррі; сутінки літнього надвечір’я. Призахідне сонце відкидає свої червоні, мрійливі промені на три сплановані відповідно до рельєфу й ідеально підстрижені та зволожені акри того, що Том Ґудх’ю має нахабство називати своїм «заднім двориком». Стрітер сидить у шезлонгу серед патіо, прислухаючись до брязкоту тарілок і сміху Дженет із Нормою, котрі завантажують посудомийну машину.
«Дворик? Який це дворик, це образ раю для фанатів «шопінг-каналів».
Тут був навіть фонтан із мармуровим хлопчиком. Чомусь цей голозадий херувим (звісно ж, пісяючий) дратував Стрітера найбільше. Він майже не сумнівався, що це ідея Норми — вона була якось знову повернулася до коледжу, аби отримати диплом з мистецтвознавства, тож тепер мала голозаді претензії на класицизм, — але все одно, бачити цю річ тут, посеред згасаючого сяйва перфектного мейнського вечора, і знати, що це — результат сміттєвої монополії Тома...
Ну, й варто було лишень згадати про диявола (або Лядвио, якщо тобі так більше подобається, подумав Стрітер), як у патіо з’явився особисто Сміттєвий Король з затиснутими між пальцями лівої руки шийками запотілих пляшок мікроброварної «Старої рябенької курочки». Виразно стрункий у своїй простій сорочці й линялих джинсах, з ефектно підсвіченим призахідним сонцем обличчям, Том Ґудх’ю мав вигляд фотомоделі з журнальної реклами пива. Стрітер навіть уявив собі гасло: «Живи гарним життям, тримайся “Рябенької курочки”».
— Я собі так подумав, що ти, либонь, захочеш освіжитися, оскільки твоя красуня-дружина сказала, що за кермо сяде вона.
— Дякую, — Стрітер взяв одну із пляшок, підніс до рота і почав пити. Претензійне чи ні, але пиво таки було добрим.
Ґудх’ю всівся, а надвір тепер з блюдом сиру й крекерів вийшов футболіст Джейкоб. Гарний, широкоплечий, яким був колись у ті, давні часи і сам Том. «Мабуть, чірлідерки навкруг нього так і повзають, — подумав Стрітер. — Мабуть, стільки їх, що він києм відбивається».
— Мама сказала, що вам, либонь, оце смакуватиме, — сказав Джейкоб.
— Дякую, Джейку. Ти кудись збираєшся?
— Ненадовго. Просто покидаю фрізбі з хлопцями на Пустовщині[209], поки зовсім не стемніє, а потім уроки вчити.
— Залишайтеся на ближньому боці. Відтоді, як все те лайно знову заросло, там тепер багато отруйного плюща.
— Йо, ми знаємо. Денні був обпікся у восьмому класі, та так зле, що аж його мати злякалася, подумала, що в нього рак.
— Овва! — не втримався Стрітер.
— Вертатимешся додому, кермуй обережно, синку. Без усяких там трюків.
— Авжеж.
Хлопець однією рукою обняв батька й поцілував у щоку, абсолютно невимушено, і через це Стрітер відчув себе пригніченим. Том не лише сповнений здоров’я й має все ще вродливу дружину та ідіотського пісяючого херувима; він має також вродливого вісімнадцятирічного сина, котрий усе ще здатен без усяких комплексів поцілувати на прощання батька, перед тим як самому поїхати гуляти з друзями.
— Він хороший хлопець, — промовив Ґудх’ю ніжно, дивлячись услід Джейкобу, котрий піднявся сходами і зник у будинку. — Наполегливо вчиться, оцінки має добрі, несхоже на його старого. На моє щастя, в мене був ти.
— На обопільне нам з тобою щастя, — усміхнувся Стрітер, кладучи шматочок сиру брі на крекер «Трисквіт»[210]. І відправив їжу собі до рота.
— Мені так приємно бачити, друже, що ти їси, — сказав Ґудх’ю. — Ми з Нормою вже було почали непокоїтися, чи з тобою все гаразд.
— Якнайкраще, — запевнив його Стрітер і ще випив смачного (й безсумнівно дорогого) пива, — хоча от трохи почав лисіти спереду. Джен каже, що я їй через це здаюся стрункішим.
— Це та річ, щодо якої дамам не варто турбуватися, — зауважив Ґудх’ю і провів долонею по власній чуприні, так само густій і пишній, як і в його вісімнадцять років. До того ж ще ані сліду сивини. Дженет Стрітер могла здатися сорокарічною гарного дня, але в червоному світлі вечірнього сонця сам Сміттєвий Король виглядав на тридцять п’ять. Він не палив, не пив надмірно, він тренувався в оздоровчому клубі, що обслуговувався в банку Стрітера, але відвідувати який не міг дозволити собі Стрітер. Його середня дитина, Карл, подорожував зараз Європою з Джастіном Стрітером, обидва поїхали коштом Карла. Що, звісно, насправді означало — коштом Сміттєвого Короля.
«О чоловіче, котрий має все, ім.’я твоє Ґудх’ю», — подумав Стрітер і посміхнувся до свого старого друга.
Старий друг посміхнувся йому навзаєм і торкнувся горлом своєї пляшки горла пляшки Стрітера.
— Життя чудове, як ти вважаєш?
— Вельми чудове, — погодився Стрітер. — Довгих нам днів і приємних ночей.
Ґудх’ю звів угору брови:
— Де це ти підчепив таку фразу?
— Щойно придумав, гадаю[211], — відповів Стрітер, — а хіба вона не правдива?
— Якщо так, то своїми приємними ночами я великою мірою завдячую тобі, — промовив Ґудх’ю. — Мені оце зринуло на думці, добрий мій друже, що я завдячую тобі всім моїм життям. — Він підняв пляшку вгору, немов салютуючи своєму безглуздому подвір’ю. — Принаймні найапетитнішою його складовою.
209
Пустовщина — одна з місцин, де розгортаються головні жахливі події роману Кінга «Воно».
210
«Triscuit» — запатентовані 1902 року вафельні крекери з цілого зерна.
211
«Довгих днів і приємних ночей» — традиційне вітання стрільців в епопеї С. Кінга «Темна вежа».