Північне сяйво

Ліра сказала:

— Вибачте, ваша величносте, якщо ви пам’ятаєте, що я вам сказала раніше…

Її тремтячий голос прозвучав тоненько й слабко. Йофур Рекнісон відвернув свою величезну голову від мішені, яку він мав розрізати своїми чудовими пазурами і яку тримали перед ним три ведмеді.

— Так? Так?

— Пам’ятаєте, я сказала, що спершу мені необхідно поговорити з Йориком Бернісоном та удати…

Але перш ніж вона встигла договорити, почувся рик ведмедів зі сторожових веж. Всі знали, що це означає, і сприйняли з величезним захопленням. Вони побачили Йорика.

— Будь ласка, — просила Ліра наполегливо. — Я обдурю його, от побачите.

— Так. Так. Іди. Іди та підбурюй його!

Йофур Рекнісон ледве міг говорити від люті та збудження.

Ліра залишила його і пішла полем бою, порожнім і чистим, залишаючи свої маленькі сліди на снігу, ведмеді на іншому боці майданчика розступилися, щоб дати їй дорогу. Коли їхні величезні тіла відсунулися, відкрився горизонт — похмурий та блідий. Де Йорик Бернісон? Вона нічого не бачила, але зі своїх дуже високих сторожових веж охоронці бачили те, що було ще приховане від неї. Їй залишалося тільки піти назустріч.

Він побачив її першим. Стук та брязкання металу, вир снігу — і Йорик Бернісон став перед нею.

— О Йорику! Я зробила жахливу річ! Мій любий, тобі доведеться битися з Йофуром Рекнісоном, а ти неготовий — ти втомлений та голодний, і твої обладунки…

— Яку жахливу річ?

— Я сказала йому, що ти наближаєшся, тому що я взнала про це у читача символів, а він страшенно хоче бути людиною та мати деймона. Отже, я одурила його, сказавши, що я твій деймон, і збираюся покинути тебе, щоб бути з ним, але для цього він повинен битися з тобою. Інакше, Йорику, любий, вони б ніколи не дозволили б тобі битися з ним, вони б просто спалили тебе, не встиг би ти наблизитися…

— Ти одурила Йофура Рекнісона?

— Так. Я змусила його погодитися битися з тобою замість того, щоб вони вбили тебе як вигнанця. І переможець буде королем ведмедів. Мені довелося це зробити, тому що…

— Белаква? Ні. Ти — Ліра Красномовна, — сказав він. — Битися з ним — це все, чого я хочу. Пішли, маленький деймоне.

Вона поглянула на Йорика в його побитих обладунках, небагатих та грубих, і її серце затріпотіло від гордості.

Вони пішли разом до палацу-громадини Йофура, біля стін якого лежав плаский та відкритий майданчик для бою. Ведмеді скупчилися під стінами з бійницями. З усіх вікон визирали білі обличчя. Їхні важкі постаті нагадували білу туманну стіну з чорними плямами носів та очей. Ті, що стояли найближче, розступилися, ставши в дві шеренги і даючи дорогу Йорику Бернісону та його деймону. Всі ведмежачі очі зосередилися на них.

Йорик зупинився на полі бою навпроти Йофура Рекнісона. Король спустився з підвищення з утрамбованого снігу, і ведмеді стали один проти одного на відстані кількох ярдів.

Ліра стояла так близько до Йорика, що відчувала, як щось калатає у нього всередині, немов машина, яка виробляла могутню анібаричну потужність. Вона коротко торкнулася його шиї під шоломом і сказала:

— Бийся сильно, Йорику, мій любий. Ти — справжній король, а він — ні. Він — ніщо.

Тоді вона відступила.

— Ведмеді! — проричав Йорик Бернісон. Луна відбилася від стін палацу та здійняла птахів з їх гнізд. Він продовжував: — Умови цього бою такі. Якщо Йофур Рекнісон вб’є мене, він стане королем назавжди, без сумнівів та суперечок. Якщо я вб’ю Йофура Рекнісона, то я стану вашим королем. Моїм першим наказом всім вам буде зруйнувати цей палац, цей задушливий будинок-посміховисько з мішури, та скинути золото й мармур у море. Залізо — метал ведмедів. Золото — ні. Йофур Рекнісон забруднив Своль-бард. Я прийшов, щоб очистити його. Йофуре Рекнісон, я викликаю тебе на бій.

Тоді Йофур зробив крок чи два, ледве втримуючись на місці.

— Ведмеді! — заричав він у свою чергу. — Йорик Бернісон прийшов на моє запрошення. Я наказав йому прийти. Це я повинен встановлювати умови цієї бійки, і вони такі: якщо я вб’ю Йорика Бернісона, його тіло буде розірване на шматки і викинуте скельним примарам. Його голову буде виставлено над моїм палацом. Пам’ять про нього буде стерто. Згадувати його ім’я буде страшним злочином…

Він продовжував, а потім кожен із супротивників по черзі заговорив знову. Це був обряд, ритуалу якого точно дотримувались. Ліра дивилася на них обох, таких надзвичайно різних: Йофур — лискучий та могутній, безмірно сильний та здоровий, у розкішних обладунках, гордий та величний, і Йорик — менший, хоч вона ніколи б не сказала, що він виглядав маленьким, у злиденних обладунках, іржавих та пом’ятих. Але обладунки були його душею. Він зробив їх сам, і вони йому пасували. Разом вони були одним цілим. Йофур не був задоволений своїми обладунками — він хотів собі ще одну душу. Він не знав спокою, у той час як Йорик був непохитний.

Вона відчувала, що всі інші ведмеді також їх порівнюють. Але Йофур і Йорик були більше, ніж просто два ведмеді. Вони являли собою два устрої ведмежого життя, два майбуття, дві долі. Йофур почав вести їх в одному напрямі, а Йорик повів би в іншому, одне майбутнє ніколи б не здійснилося, в той час як інше пішло б своєю чергою.

Їх ритуальний бій наближався до другої фази, і вони почали невпинно зближатися, хитаючи головами. Всі глядачі не рухалися, але очі кожного вп’ялися в них.

Нарешті воїни зупинилися та завмерли, дивлячись один на одного з різних боків поля бою.

Потім з риком та бризками снігу з-під лап ведмеді водночас кинулися вперед. Ніби два величезних стрімчаки, які балансували на сусідніх скелях, здригнулися від землетрусу і покотилися гірськими схилами, набираючи швидкість, перестрибуючи міжгір’я та ламаючи дерева на тріски, поки не вдарилися один об одного так сильно, що розсипалися на порох і каскад каміння: так два ведмеді зійшлися разом. Дзвін від їх зіткнення луною відбився від стін палацу. Але вони не зламалися, як зламалася б скеля. Вони обидва впали по різні боки, першим підвівся Йорик. Він вигнувся у гнучкому стрибку та зчепився з Йофуром, чиї обладунки пошкодилися через зіткнення і який не міг підвести голову. Йорик одразу ж схопив його за незахищене місце на шиї. Він вчепився в білу шерсть і запустив пазурі під край шолома Йофура та смикнув його вперед.

Зачувши небезпеку, Йофур заричав та обтрусився, як це, колись бачила Ліра, робив Йорик біля води, розсипаючи град крапель. І Йорик впав на бік, а Йофур підвівся зі скреготом металу на дві лапи та розправив сталеві диски на його спині. Потім, немов лавина, він кинувся на Йорика, що намагався підвестися.

Ліра відчула, як у неї перехопило подих від сили того руйнівного удару. Земля задвигтіла під її ногами. Як Йо-рик міг винести таке? Він із зусиллям намагався перевернутися та знайти опору на землі, адже лежав горілиць, і Йофур вгризся йому десь біля шиї. Краплі гарячої крові бризнули в повітря — одна впала Лірі на шубу, і вона затулила її рукою на знак любові.

Потім Йорик пазурами задніх лап розітнув кольчугу Йофура і розірвав її донизу. У Йофура оголився весь перед, і він відскочив убік, щоб оглянути ушкодження, а Йорик знову спробував підвестися.

На мить два ведмеді розійшлися, віддихуючись. Тепер Йофуру заважала його кольчуга — від захисту вона обернулася на перешкоду: вона висіла знизу та плуталася в задніх лапах. Однак Йорик був у гіршому стані. Кров сильно струменіла з його рани на шиї, і він важко дихав.

Але він стрибнув на Йофура, перш ніж король встиг звільнитися від кольчуги, та перекинув його горілиць, а тоді кинувся до незахищеної частини шиї свого супротивника, де загиналися кінці шолома. Йофур скинув його, а потім обидва ведмеді знову зчепилися, розкидаючи на всі боки фонтани снігу так, що іноді не було видно, на чиєму боці перевага.

Ліра спостерігала, майже не дихаючи та стискаючи до болю свої руки. Їй здалося, що Йофур поранив Йорика у живіт, але це було не так, тому що за мить, після ще одного сніжного вибуху, обидва ведмеді стояли на задніх лапах, як боксери, і Йорик розтинав могутніми пазурами обличчя Йофура, в той час як Йофур відповідав не менш жорстокими ударами.