Янтарне скло

Ангел мовчки спостерігав за ним, усім своїм виглядом виражаючи нудьгу та терплячість.

Коли вогонь розгорівся, Віл з'їв два вівсяних печива, шматок сушеного м'яса та м'ятне тістечко, запивши все це холодною водою зі струмка. Балтамос, як і раніше, сидів мовчки поруч, і нарешті Віл не витримав:

— Ти що, весь час дивитимешся на мене? Я нікуди не збираюся.

— Я чекаю на Баруга. Незабаром він прийде, й тоді я не звертатиму на тебе уваги, якщо бажаєш.

— Хочеш що-небудь з'їсти?

Балтамос ворухнувся — мабуть, пропозиція була для нього спокусливою.

— Я маю на увазі, мені невідомо, чи ангели взагалі їдять щось, — сказав хлопець, — але коли бажаєш, будь ласка.

— Що це таке? — з огидою спитав ангел, показуючи на м'ятне тістечко.

— Здається, переважно цукор і м'ята. Тримай.

Віл відламав шматок і протягнув його ангелу. Балтамос нахилив голову та фиркнув, але потім узяв тістечко. Віл відчув на долоні ледь чутний прохолодний дотик його пальців.

— Гадаю, це нагодує мене, — промовив ангел. — Одного шматка цілком досить, дякую тобі.

Він усівся та почав тихо кусати тістечко. Тим часом Віл з'ясував, що коли дивитися на вогонь та тримати ангела на периферії зору, його видно значно краще.

— А де Баруг? — спитав хлопець. — Він може спілкуватися з тобою?

— Я відчуваю, що десь близько. Дуже швидко він з'явиться тут. Коли повернеться, ми поговоримо. Говорити — це завжди краще, ніж мовчати.

За десять хвилин вони відчути тихий шум крил, і Балтамос жваво підвівся. Двоє ангелів обійнялися, і Віл побачив, що їх поєднує міцна приязнь. Навіть більше: вони палко любили один одного.

Баруг сів поруч із товаришем. Віл поворушив багаття, і в повітря здійнялася хмара диму, котра огорнула їхні тіла — так, що хлопець уперше дістав можливість роздивитися їх як слід. Балтамос був худорлявим, його вузькі крила були елегантно складені за плечима, а на його обличчі Віл побачив суміш зарозумілої зневаги та ніжної, палкої симпатії — здавалося, він любив би всі створіння, якби його натура дозволила йому забути про їхні вади. Але в Баругові він не бачив жодного недоліку, це було очевидно. Баруг, як і казав Балтамос, здавався молодшим і був кремезнішим від товариша. Судячи з усього, його вдача була простішою: він дивився на Балтамоса як на джерело всеосяжного знання та радощів. Віл відчув, що їхня взаємна любов інтригує та зворушує його.

— Ти з'ясував, де зараз Ліра? — спитав він, не маючи сили чекати.

— Так, — відповів Баруг. — Дуже високо в горах, у гімалайській полонині біля льодовика, там, де лід перетворює світло на райдуги. Я намалюю на землі карту для тебе, тож ти не заблукаєш, коли шукатимеш її. Дівчинка спить у печері між деревами, та жінка не дозволяє їй прокинутися.

— Спить? І жінка там сама? Поруч із нею немає ніяких солдатів?

— Так, сама. Вона ховається.

— Із Лірою все гаразд?

— Так. Вона спить і бачить сни. Я покажу тобі, де вони.

Своїм блідим пальцем Баруг намалював на оголеній землі поруч із багаттям мапу. Віл узяв записник та достеменно скопіював малюнок. Баруг зобразив льодовик дивовижної змієподібної форми, розташований між трьома майже однаковими гірськими вершинами.

— Тепер збільшимо масштаб, — сказав ангел. — Долина із печерою пролягає ліворуч від льодовика, і вздовж нього біжить потік талої води. Долина починається ось тут.

Ангел накреслив ще одну мапу, і Віл її також змалював. Потім Баруг зобразив місцевість ще детальніше, і нарешті у хлопця з'явилося відчуття, що він знає це місце як свої п'ять пальців — щоправда, щоб досягти його, йому довелося б подолати п'ять тисяч кілометрів між тундрою та горами. Ніж добре розрізав межу між світами, але подолати відстань у них він був неспроможний.

— Біля льодовика стоїть храм, увішаний розідраними вітром шовковими прапорами, — вів далі Баруг. — їжу до печери приносить маленька дівчинка. Місцеві селяни вважають, що ця жінка свята, й якщо вони задовольнятимуть її потреби, вона обдарує їх благословенням.

— Наївні, — вимовив Віл. — Кажеш, вона ховається? Цього я не розумію. Може, вона ховається від Церкви?

— Здається, так.

Віл обережно згорнув мапи. На камені у вогні стояв жерстяний кухлик із водою, і, побачивши, що вода закипає, хлопець насипав у неї меленої кави, помішав напій паличкою, потім огорнув руку носовою хусткою та взяв кухлик.

У вогні потріскували дрова, й чути було крики якоїсь нічної пташинки.

Раптом, із незрозумілої для Віла причини, обидва ангели підвели голови та подивилися в одному напрямку. Він теж глянув туди, але нічого не побачив. Колись він уже спостерігав за схожою поведінкою своєї кішки: вона дрімала, коли раптом прокинулася та деякий час спостерігала, як хтось чи щось невидиме пройшло кімнатою. Тоді волосся в нього на голові стало дибки, й те саме сталося тепер.

— Погаси вогонь, — прошепотів Балтамос.

Здоровою рукою Віл нашкрябав трохи землі та збив полум'я. По його кістках відразу вдарив холод, і він почав тремтіти. Загорнувшись у плащ, він знову підвів очі.

І цього разу дещо побачив — над хмарами світився якийсь предмет, і це був не місяць. Хлопець почув бурмотіння Баруга:

— Фаетон? Чи це можливо?

— Що це? — прошепотів Віл.

Баруг нахилився над його вухом та зашепотів у відповідь:

— Вони знають, що ми тут. Вони нас відшукали. Віле, бери ніж та…

Завершити фразу він не встиг: щось злетіло з неба та врізалося в Балтамоса. За частку секунди Баруг стрибнув на прибульця, а Балтамос тим часом намагався звільнити крила. Три істоти почали мовчки боротися, в напівмороці схожі на величезних ос, що потрапили до павутиння могутнього павука: Вілові було чути лише хрускіт гілок і шелестіння листя.

Він не міг скористатися ножем: істоти рухалися надто швидко. Тоді хлопець дістав із рюкзака електричний ліхтарик та ввімкнув його.

Ніхто з них цього не очікував: нападник скинув крила, Балтамос прикрив очі долонею, і лише Баругу вистачило самовладання витримати світло. Але тепер Віл бачив, хто накинувся на них у темряві: це був інший ангел, значно більший і сильніший від його супутників. Рука Баруга була притиснута до його рота.

— Віле! — крикнув Балтамос. — Бери ніж та прорізай… Але цієї миті нападник вирвався з рук Баруга та заволав:

— Лорде Регент! Я знайшов їх!

Від його голосу Вілова голова задзвеніла: хлопцеві ніколи ще не доводилося чути такий крик. За мить ангел напевно злетів би в повітря, але Віл кинув ліхтарик та вистрибнув уперед. За декілька днів до того він убив крилате чудовисько, але використати ніж проти такого створіння було набагато важче. Однак йому вдалося охопити руками величезні крила, що били по повітрю, і він почав батувати пір'я ножем. Декілька секунд потому в повітрі закружляли білі пластівці. Але навіть у вирі несамовитих відчуттів він чомусь пам'ятав слова Балтамоса: «У тебе є справжня плоть, а в нас немає». Дійсно-бо, люди сильніші від ангелів: він таки спромігся завалити одного з них на землю!

Але той усе ще кричав: «Лорде Регент! До мене, до мене!» — і цей крик роздирав Вілові вуха.

Хлопцеві вдалося підвести очі, й він побачив, що хмари крутяться у вирі, щосекунди сяючи дедалі яскравіше, наче їх починає переповнювати якась нечувана внутрішня енергія.

Цієї миті він почув голос Балтамоса:

— Віле, відходь та роби прохід, доки він не прийшов…

Але ангел, що лежав на землі, й досі щосили борсався, і ось йому таки вдалося звільнити одне крило. Він відразу злетів у повітря, тож Вілові довелося вчепитися в нього — інакше ангел за мить утік би. Баруг кинувся слідом, щоб допомогти хлопцеві, і якомога сильніше потягнув голову прибульця назад і донизу — до крил.

— Ні! — знову заволав Балтамос. — Ні! Ні!

Він за мить опинився поруч із Вілом і почав трусити його праву руку, долоню та плече. Нападник знову спробував закричати, але рука Барута вже затуляла йому рота. І тут весь світ потужно завібрував, ніби запрацювала величезна динамо-машина — її ревіння було таким низьким, що його майже не було чути, але цей голос затрусив кожен атом повітря, і Віл відчув, як всі його кістки стиснула невидима рука.