Янтарне скло

— Ми все одно зачинимо їх, — відповів ангел, — тому що коли ви знатимете, що вони існують, ви витратите все своє життя на їх пошуки, інакше кажучи, змарнуєте відведений вам час. У ваших світах на вас чекають інші справи, набагато важливіші й корисніші. Відтепер подорожей між світами не буде.

— А які справи ви маєте на увазі? — спитав Віл, але сам же відразу продовжив: — Ні, я тут подумав, не треба мені цього казати. Я сам вирішу, що робити. Якщо ви скажете мені, що я маю бути воїном, цілителем, дослідником чи кимсь іще, я завжди пам'ятатиму про це, і коли я займатимуся справою, котра мені не подобається, то робитиму це лише тому, що в мене буцімто не буде вибору, а якщо я цього не робитиму, то відчуватиму провину. Хай там чим я займатимуся, я оберу це сам, без сторонньої допомоги.

— Тоді ти вже зробив перший крок до справжньої мудрості, — зауважила Ксафанія.

— Там, у морі, якесь світло, — помітила Ліра.

— Це корабель, що везе твоїх друзів, він відвезе вас додому. Вони прибудуть завтра.

Слово «завтра» чомусь ударило Ліру, наче батіг. Вона й не знала, що їй не схочеться бачити Фардера Корама, Джона Фаа та Серафіну Пеккала.

— Мені час летіти далі, — сказав ангел. — Я дізналася все, що хотіла.

Ксафанія одного за одним обійняла дітей майже невагомими прохолодними руками та поцілувала їх у чоло. Потім вона, нагнувшись, поцілувала деймонів, і ті перетворилися на птахів і разом із нею злетіли в повітря. За декілька секунд ангел зник у вишині.

Відразу після цього Ліра розчаровано зітхнула.

— Що таке? — поцікавився Віл.

— Я так і не спитала її про батька й матір, і тепер я не можу запитати алетіометр… Цікаво, чи я колись дізнаюся, що з ними?

Дівчина повільно опустилася на пісок, і Віл сів поруч із нею.

— О Віле, — вигукнула вона, — що ми можемо зробити? Я хочу завжди жити поруч із тобою, хочу цілувати тебе, засинати біля тебе та прокидатися пліч-о-пліч із тобою кожен день свого життя, до самої смерті! Мені не потрібні спогади, самі спогади…

— Так, спогади — це не те, що нам треба, — відповів хлопець. — Мені потрібні твоє реальне волосся та губи, твої руки й очі… Я не знав, що можу так кохати когось. О Ліро, я хотів би, щоб ця ніч ніколи не скінчилася! Якби тільки ми могли залишитися тут, світ припинив би обертатися, а все на світі поринуло б у сон…

— Усе, крім нас двох! Ми з тобою могли б завжди жити тут та кохати одне одного!

— Я й так завжди кохатиму тебе, хай там що з нами станеться. Я кохатиму тебе до смерті й після неї, а після того, як пройду крізь країну мертвих, я всіма своїми атомами шукатиму тебе, й коли відшукаю…

— Я теж шукатиму тебе, Віле, кожну мить вічності. А коли ми зустрінемося, то зіллємося так щільно, що ніхто й ніщо вже не відірве нас одне від одного. Ми сполучимося кожним атомом тебе й кожним атомом мене… Ми житимемо у птахах і бабках, соснах і хмарах, у тих крихітних порошинах, що плавають у сонячних променях… І коли наші атоми використовуватимуть, аби створити нове життя, вони не зможуть узяти одного з нас і змушені будуть брати обох — по одному атому тебе та мене, мене та тебе… Ми завжди будемо разом!

Вони лежали на спинах пліч-о-пліч і дивилися в небо.

— Ти пам'ятаєш, — прошепотіла Ліра, — як ти зайшов у те кафе в Ситагазі та як здивувався, вперше побачивши деймона?

— Я не міг зрозуміти, що він собою являє. Але коли я тебе побачив, ти мені відразу сподобалася, тому що ти була хороброю.

— Та ні, першим мені сподобався ти.

— Це не так! Ти напала на мене!

— Першим напав ти!

— Ні! Ти вискочила з-за дверей та накинулася на мене!

— Так, але я швидко зупинилася.

— «Так, але…», — м'яко передражнив її хлопець.

Він відчув, як дівчина затремтіла, а потім тонкі кістки її спини під його долонею почали підійматися й опускатися — вона тихо заплакала. Віл погладив її по теплому волоссю, по ніжних плечах, почав цілувати її обличчя, і врешті-решт вона зітхнула та застигла.

Згори злетіли деймони, і діти побачили, що вони змінили форму та пішли до них по м'якому піску. Ліра сіла, щоб привітати їх, а Віл із подивом подумав, що хоч якого вигляду набувають деймони, він завжди знає, де чий є. Пантелеймон став твариною, ім'я котрої хлопець не міг згадати: якимось величезним та могутнім тхором рудо-золотавого кольору, гнучким та граціозним. Кіржава знову була кішкою, але кішкою надзвичайного розміру, із блискучим та рясним смухом, що переливався тисячами відтінків чорнильно-чорного, димчастого та синього кольорів… Віл подумав, що аби зрозуміти значення слова «невловимий», досить було глянути на шерсть його деймона.

— Куниця, — нарешті згадав він, як називають звіра, яким став Пантелеймон.

— Пантелеймоне, — промовила Ліра, коли звір перетік їй на коліна, — ти ж більше не змінюватимешся суттєво, так?

— Так, — відповів деймон.

— Дивно, — сказала дівчина, — колись, коли ми були меншими, я не хотіла, щоб ти припиняв змінюватися… Але тепер я не заперечувала б проти того, щоб ти залишався таким, яким ти є.

Віл відчув, що його настрій змінився — тепер він почував рішучість і спокій. Достеменно знаючи, що він робить і що це означає, хлопець забрав руку із зап'ястя Ліри та погладив рудий смух її деймона.

Ліра різко видихнула й завмерла, проте її здивування було змішане із задоволенням, що піднялося в ній, наче приплив, і дуже походило на те почуття, котре охопило її, коли вона поклала маленький червоний фрукт Вілові до рота. Її серце шалено калатало, й вона відповіла хлопцеві тим самим: поклала долоню на шовковисту теплу шию його деймона та занурила пальці у смух, розуміючи, що Віл відчуває точнісінько те саме, що вона.

Й обоє вони знали, що відтепер, відчувши на собі рідну руку, жоден деймон вже не зміниться — їхня форма на все життя залишиться постійною.

Вони відкинулися на пісок та, дивлячись у небо, на місяць і зірки, ще довго лежали й думали, чи які-небудь закохані до них робили це чудове відкриття.

38

Ботанічний сад

Цигани прибули наступного дня після полудня. Звичайно, ніякої гавані на узбережжі не було, тож їм довелося поставити корабель на якір на деякій відстані від берега, і Джон Фаа, Фардер Корам, капітан судна та Серафіна Пеккала як проводир досягли суші на моторному човні.

Мері розповіла мулефа все, що знала сама, і коли цигани ступили на широкий пляж, на них уже чекала купа зацікавлених колісних людей. Певна річ, циган також надзвичайно здивувала зовнішність мулефа, однак за своє тривале життя Джон Фаа навчився ввічливості та терплячості, і він вирішив, що ці найдивовижніші з бачених ним розумних істот не дочекаються від Владаря західних циганів нічого, крім чемності та приязного ставлення.

Тож він стояв на гарячому сонці та слухав вітальну промову старого заліфа Сатамакса і переклад Мері. Потім він виступив із промовою-відповіддю, передавши мулефа вітання від своєї батьківщини.

Коли всі вони вирушили через солончаки до селища, мулефа побачили, як важко Фардерові Кораму йти пішки, та відразу запропонували повезти його на собі. Він зі вдячністю погодився, і саме його першого побачили Віл і Ліра, котрі чекали на гостей на майданчику для нарад.

Скільки часу минуло відтоді, коли Ліра востаннє бачила цих дорогих для неї людей! Останнім разом вони розмовляли ще на засніжених теренах Арктики, коли йшли визволяти дітей від гоблінів. Відчуваючи деяку зніяковілість, дівчина невпевнено простягла руку, але Джон Фаа підхопив її у свої обійми та розцілував у обидві щоки, й те саме зробив Фардер Корам, перед тим окинувши її уважним поглядом.

— Вона стала дорослою, Джоне, — промовив він. — Пам'ятаєш ту маленьку дівчинку, котру ми взяли з собою на північ? А якою вона стала тепер! Ліро, люба, навіть якби в мене був язик ангела, я все одно не зміг би передати тобі, який я радий тебе бачити!

Але старий циган помітив, що вона виглядає надзвичайно кволою та нерадісною. І, певна річ, й він, і Джон Фаа звернули увагу на те, що вона трималася поруч із хлопцем із прямими чорними бровами й що Віл не зводить із неї очей, хай там що вона робить.