Янтарне скло

— Подивися на дерево, під яким сплять наші діти.

Серафіна так і зробила та знову зачаровано замовкла.

— Так це вони все це зробили? — спитала вона.

— Сьогодні — або радше вчора, адже, мабуть, уже настав новий день — сталося щось неймовірне, — промовила Мері та промовчала, подумки добираючи слова, за допомогою яких можна було описати нещодавні події. — Щось невелике за масштабом, але надзвичайно важливе. Якби ти бажала спрямувати могутню річку в інший бік і в тебе був лише крихітний камінець, ти все одно могла б це зробити — треба лише покласти камінь у слушне місце та зробити так, щоб перша цівка води змінила напрямок свого руху. Так ось, щось схоже сталося вчора. Я не знаю, в чому річ — може, вони побачили одне одного в іншому світлі, а може, причина була іншою… До того все йшло як ішло, але потім вони раптом почали сприймати одне одного інакше. І тоді весь Пил почав притягатися до них, і напрям його потоку змінився.

— Ось як воно мало статися… — задумливо промовила Серафіна. — І тепер Пилу нічого не загрожує — чи, може, небезпека минеться, коли ангели закриють величезне провалля в підземному світі.

Відьма повідомила Мері про прірву, а потім почала розповідь про те, як вона її знайшла.

— Я летіла високо в небі та шукала, куди мені сісти, коли зустріла ангела. Ангела-жінку. Вона виглядала дуже незвичайно — здавалася водночас старою й молодою, — промовила Серафіна, забувши про те, що саме таке враження вона справила на Мері. — Її звали Ксафанія, і я дізналася від неї багато такого, про що й гадки не мала… Вона розповіла мені, що вся історія людства являє собою боротьбу між мудрістю та дурістю. Вона та повсталі ангели, оборонці мудрості, завжди намагалися розширювати людям світогляд, а Господь та його церкви, навпаки, бажали, щоб людство ниділо в неуцтві. На підтримку своєї думки вона навела багато прикладів із життя мого світу.

— Гадаю, в моєму таких прикладів можна відшукати аж ніяк не менше.

— Так от, мудрість майже завжди змушена була діяти потайки, шепотіти свої слова на вухо людям, наче шпигун, пересуватися в затінку та бачити, що суди та палаци пере бувають під владою її ворогів.

— Це дійсно так, — погодилася Мері.

— І ця боротьба поки що не завершена, хоча сили небесного царства нарешті зустріли гідний опір. Вони відновлять сили, зберуться під прапорами іншого командира та знову підуть у наступ, і ми маємо бути готові зустріти їх у всеозброєнні.

— А що наразі робить лорд Ізраель? — поцікавилася Мері.

— Він бився з Регентом небесного царства, ангелом Метатроном, і зіштовхнув його у прірву, про яку я розповідала. Тож Метатрона більше немає, але разом із ним загинув і лорд Ізраель.

Мері затамувала подих.

— А пані Кольтер? — спитала вона.

Перед тим, як відповісти, відьма дуже довго розглядала свій сагайдак, обираючи там найкращу стрілу, і нарешті дістала її — найпрямішу, найкраще збалансовану…

І зламала її надвоє.

— Колись у своєму світі я побачила, як ця жінка катує відьму, то поклялася, що поцілю цією стрілою їй у горлянку, — промовила вона. — Проте мені вже не доведеться цього зробити. Пані Кольтер пожертвувала своїм життям, аби допомогти лордові Ізраелю здолати ангела та зробити всесвіт безпечним для Ліри. Поодинці вони цього не зробили б, але, об'єднавши свої зусилля, вони таки вбили Метатрона.

Вражена Мері промовила:

— Як ми скажемо це Лірі?

— Почекай, поки вона сама не запитає, — відповіла Серафіна. — І це, може, ніколи й не станеться. Хай там як, у неї є той прилад, і він повідомить їй усе, що вона схоче дізнатися.

Деякий час вони сиділи мовчки, спостерігаючи, як зірки повільно описують у небі коло.

— Ти вмієш зазирати в майбутнє? — спитала Мері. — Я маю на увазі, ти знаєш, яким буде їхній вибір?

— Ні, але якщо Ліра повернеться до свого рідного світу, я до останнього її подиху вважатиму себе її сестрою. А що робитимеш ти?

— Я… — промовила жінка й замовкла, зрозумівши, що досі не замислювалась над цим питанням. — Гадаю, я повинна повернутися до свого світу. Хоча мені буде шкода залишати це місце: я знайшла тут щастя. Гадаю, це був найщасливіший час у моєму житті.

— Що ж, коли ти таки повернешся до свого світу, в іншомy світі в тебе буде сестра, — сказала Серафіна. — Ми ще побачимося за день чи два, коли прийде корабель, і матимемо змогу поговорити на шляху назад. А потім ми назавжди, розлучимося. Обійми мене, сестро.

Мері так і зробила, а потім Серафіна Пеккала скочила на гілку сосни, пролетіла над очеретом і солончаком та зрештою зникла десь над морем.

Коли розмова між Мері та Серафіною вже закінчувалася, зa декілька миль від них на тіло отця Гомеса натрапила велика синя ящірка. Віл і Ліра йшли до селища іншою дорогою та не бачили тіла, тож ніким не потривожений священик лежав там, де його залишив Балтамос. Ці добрі, нешкідливі тварини виконували в цьому світі роль санітарів-сміттярів — згідно із заведеним порядком вони мали дбати про всі мертві тіла, котрі знаходили.

Ящірка відтягнула тіло священика до свого гнізда і влаштувала бенкет для своїх дитинчат. А гвинтівка так і залишилась іржавіти там, де її випустив із рук отець Гомес.

37

Дюни

Наступного дня Віл із Лірою знову пішли удвох у савану. Вони мало розмовляли, рухалися повільно, та й узагалі весь час відчували легке запаморочення чи туман у голові, неспроможність зосередитися хоч на чому.

Весь день вони провели серед широких пагорбів, а час полуденної спеки — у своєму гаю сріблястих дерев. Вони розмовляли, купалися, їли, цілувалися, лежали у щасливому екстазі, бурмочучи слова, звучання яких було таким само нечітким, як і зміст, і відчували, що тануть від любові.

Із наближенням темряви вони повернулися до селища, повечеряли разом із Мері та Аталлю, а потім вирішили прогулятися до моря — вечір був дуже спекотний, і вони сподівалися, що з води віятиме прохолодний вітерець. Берег річки привів їх на широкий пляж, залитий яскравим місяцем, пісок був ще вологим від припливу, що тільки відступав.

Діти лягли на м'який пісок біля підніжжя дюни й тоді почули перший пташиний крик.

Вони разом повернули голови: голос цього птаха був зовсім несхожий на голоси тварин зі світів, у яких вони побували. Звідкись згори долетіла м'яка трель, і за мить їй відповів інший голос. Прийшовши у захват, Віл і Ліра скочили на ноги та спробували роздивитися співаків, але спромоглися побачити лише два темні силуети, що пролетіли низько над землею, а потім поринули у височінь, весь цей час виспівуючи нескінченні варіації своєї схожої на звук дзвоника пісні.

А потім по повітрю забили крила, і за декілька метрів від їхніх ніг, на мить зметнувши фонтанчик піску, приземлився перший птах.

— Пантелеймоне! — промовила Ліра.

Деймон мав форму голуба, проте його пір'я було темним, й колір важко визначався у світлі місяця. Другий птах і досі кружляв над головами дітей та співав, але потім він таки вирішив знизитися та приєднатися до них: це також був голуб, однак білий і з коричневим чубчиком.

І тоді Віл дізнався, що це таке — побачити свого деймона. Коли птах злетів на пісок, хлопець відчув, як його Серце спочатку згорнулося, а потім розгорнулося. Це почуття було незабутнім, і навіть через шістдесят років, будучи вже дідом, він усе одно яскраво пам'ятатиме деякі свої відчуття: Лірині пальці, що під золотаво-сріблястими деревами кладуть до його рота червоний плід; її теплі губи, що притискуються до його губ; нестерпний біль, який охопив усе його єство, коли на порозі світу мертвих у нього із грудей несподівано вирвали його деймона, та солодке торжество їхнього возз'єднання на залитих сяйвом місяця дюнах.

Ліра вже збиралася підійти до птахів, коли Пантелеймон заговорив:

— Ліро, минулої ночі до нас приходила Серафіна Пеккала. Вона нам багато що повідомила, а потім полетіла назустріч циганам, котрі пливуть сюди. Завтра чи післязавтра тут будуть Фардер Корам, Владар Фаа та інші…