Страница 3 из 69
Що ж до батька Віла, він зник задовго до того, як хлопчик зміг його запам'ятати. Син дуже цікавився своїм батьком, і в ранньому дитинстві дошкуляв матері запитаннями, на більшість із яких вона не могла відповісти:
— Чи був він багатим?
— Куди він поїхав?
— Чому він поїхав?
— Чи він живий?
— А він повернеться?
— Яким він був?
Мати спромоглася відповісти лише на останнє питання. Джон Пері був вродливим чоловіком, хоробрим і розумним офіцером королівських військово-морських сил Великої Британії, який вийшов у відставку, щоб стати дослідником та очолювати експедиції у віддалені куточки світу. Віл дуже схвилювався, коли почув це. Хіба може бути батько, кращий від дослідника! Відтоді він мав у своїх іграх невидимого товариша: вони разом із батьком пробиралися джунглями, прикривали. очі долонями, стоячи на палубі своєї шхуни та вдивляючись у бурхливе море, тримали смолоскип, намагаючись прочитати зашифровані послання, вирізані на стіні печери, що кишіла кажанами. Вони були ближчі, ніж просто друзі — безліч разів рятували один одному життя, тисячі ночей до світанку розмовляли та сміялися, сидячи біля багаття…
Але, дорослішаючи, Віл дедалі більше замислювався. Чому в них не було жодної фотографії батька — скажімо, на ній він сидів би на арктичних санях серед людей З бородами, припорошеними інеєм, або в далеких джунглях розглядав би переплетені ліанами руїни? Хіба не збереглося нічого з усіх тих скарбів і дивин, що їх він напевно привозив додому? І про нього не написано ані рядка в жодній книжці?
Його мати цього не знала. Але одного разу вона сказала те, що Віл добре запам'ятав.
Вона промовила:
— Колись ти станеш на шлях, яким пройшов твій батько. Ти також будеш великою людиною, ти успадкуєш його мантію…
І хай Віл не знав, що це означає, він збагнув сенс сказаного і відчув, що його сповнюють гордість та рішучість. Усі його ігри мають стати дійсністю. Його батько живий, хоча й загубився десь у нетрях, і він, Віл, врятує його та візьме в нього мантію… І заради такої великої мети варто прожити хоч яке складне життя.
Отже, він нікому не розповідав про труднощі, які постійно спіткали його матір. Іноді вона була дуже спокійною, а її думки — прозорими, і в такі години Віл учився в неї ходити по крамницях, куховарити та прибирати в домі, так що коли її розум охоплювали страх і сум'яття, він міг усе це робити. Він також навчився не привертати зайвої уваги вчителів, однокласників і сусідів, і це виходило в нього навіть тоді, коли мати перебувала у стані такого страху й божевілля, що не могла й розмовляти. Понад усе Віл боявся, що влада дізнається про її стан та забере її кудись, а його віддасть якимсь чужинцям. Будь-які труднощі були в порівнянні з таким розвитком подій дрібницею, адже наставали часи, коли темрява йшла геть із розуму його матері й вона знов була щасливою, сміялася зі своїх страхів та дякувала йому за те, що він так вправно про неї дбає. У такий час вона була сповнена любові та радості, і він і думати не хотів про іншого товариша, бажаючи лише, щоб вони так і жили разом довіку. Але потім з'явилися ті люди.
Вони не були ні поліцейськими, ні соціальними працівниками, ні злочинцями — принаймні, так здавалося Вілові. Вони не сказали йому, що їм треба, і не звернули уваги на його спробу не підпустити їх до матері — розмовляли вони лише з нею. А світ у її розумі тоді був вельми нестійким.
Але він підслуховував за дверима — і, почувши, що вони розпитують її про батька, відчув, як його серце шалено застукотіло.
Ті люди бажали дізнатися, куди подівся Джон Пері, чи надходили від нього коли-небудь звістки, коли мати востаннє про нього чула і чи звертався він до якихось іноземних посольств. Він почув, що мати дедалі більше хвилюється, і нарешті увірвався до кімнати та сказав, щоб вони забиралися геть.
Він був таким розлюченим, що ніхто з тих чоловіків не сміявся, — і це попри те, що перед ними був лише маленький хлопчик. Будь-хто з них впорався б з ним одним пальцем, але він не відчував страху, а його лють, здається, здатна була спопелити будь-що.
Отже, вони пішли. Звісно, цей епізод зміцнив переконаність Віла в тому, що його батько вскочив десь у халепу і допомогти може лише він. Відтоді його ігри вже не були дитячими і він не грав у них відверто. Вони перетворювалися на реальність — і він мав бути до цього готовий.
Деякий час потому ті люди повернулися, стверджуючи, що мати Віла щось від них приховує. Вони прийшли тоді, коли хлопець був у школі, й один з них розмовляв із нею в кімнаті на першому поверсі, а другий тим часом обшукував спальні. Вона навіть не розуміла, що вони роблять. Але того дня Віл повернувся додому раніше, ніж завжди, і знову під тиском його несамовитого погляду вони пішли геть.
Вони, здається, знали, що він не звертатиметься до поліції, бо в такому разі влада може забрати у нього матір, і ставали дедалі наполегливішими. Врешті-решт вони вдерлися до будинку, коли Віл пішов забирати матір, котра гуляла в парку: її стан погіршувався, і їй здавалося, що вона має торкнутися кожної дощечки на кожній із лавок, які стояли навколо ставка. Віл, щоб вона швидше впоралася із цим, допомагав їй. Повертаючись додому, вони побачили, як авто тих людей повертає з їхнього провулка, а коли відчинили двері, то виявилося, що більшість шухляд та шаф перериті.
Віл знав, що вони шукали. Найціннішою річчю для його матері був зелений шкіряний бювар, але йому ніколи не спадало на думку зазирнути туди — він навіть не знав, де вона його тримає. Але він знав, що там зберігаються листи, і знав, що мати іноді читає їх, плачучи при тому, — саме після цього вона колись розповіла йому про його батька. Отже, Віл припустив, що саме цю річ шукали ті люди, і зрозумів, що має якось цьому зарадити.
Спочатку він вирішив, що повинен знайти місце, де можна було б спокійно залишити матір на деякий час. Він довго розмірковував, але друзів у нього не було, а сусіди й так щось запідозрили, отже, залишалася єдина людина, якій він міг довіряти, — пані Купер. Щойно його матір буде в безпеці, він відшукає зелений бювар, дізнається, що там лежить, а потім поїде до Оксфорда, де знайде відповіді на деякі свої запитання. Але ті люди прийшли надто швидко.
І він убив одного з них.
Тепер поліція також шукатиме його.
То й добре, що його не помітили. Він має уникати хоч чиєї уваги ретельніше, ніж колись до того, і шукати батька доти, доки не знайде його або не знайдуть його самого. І коли вони знайдуть його першими, йому буде байдуже, скільки їх він ще уб'є.
Того ж дня, уже досить пізно ввечері, Віл виходив із міста Оксфорд, розташованого за сорок миль від його дому. Він відчував страшенну втому: він проїхав цю відстань автостопом, на автобусах і пішки й досяг Оксфорда о шостій годині — надто пізно для того, що він збирався зробити. Він перекусив у «Бургер Кінг» та, щоби сховатися та вбити час, відвідав кінотеатр — хоча якби його спитали, не зміг би відповісти, який фільм він дивився, — і тепер він ішов на північ нескінченним шляхом, що вів повз передмістя Оксфорда.
Досі його ніхто не помітив, але він розумів, що має якомога швидше знайти, де заночувати, адже чим ближче ніч, тим більше уваги він привертатиме. Проблема полягала в тому, що в садках, які оточували затишні будиночки поруч із дорогою, ніде було сховатися, а безлюдної місцевості досі не було видно.
Віл вийшов на велике перехрестя, де шлях на північ перетинав оксфордську кільцеву дорогу, яка пролягала зі сходу на захід. О такій пізній порі машин було обмаль, і в місці, де він стояв, панувала тиша — обабіч за широкою смугою трави виднілися охайні будинки. Уздовж дороги вишикувалися дві шереги грабів — дивних дерев із досконало симетричною кроною; вони були схожі радше на деревця з дитячих малюнків, ніж на справжні рослини. Світло ліхтарів надавало пейзажу дещо штучного вигляду — ніби це була якась сцена. Віл майже падав від утоми, але ішов далі на північ, хоча залюбки ліг би на траву під одним із цих дерев. Та коли він стояв, намагаючись вигнати туман із голови, то побачив кішку.