Страница 32 из 37
Довкола гуляли угорці — батьки з дітьми, цілими родинами, і вечір був теплий і прозорий — отак би сидів і сидів, спостерігаючи, як місто, мов старий годинник, поступово стишує хід, готуючись до сну, й ніде не рипався. Андрій замріяно ковзнув оком уздовж вулиці: сірий камінь будинків, поточений часом, крихкий… — і враз закляк. Просто на нього рухався він сам, одягнений у картату сорочку.
Галюцинація?.. Андрій про себе відзначив, що сорочка ця зовсім йому не пасує… Боже милий, хто з нас двох — я?! Йому здалося, що це — як клінічна смерть у кіно: один лежить на землі, а другий — викапаний — дивиться згори і збоку та не збагне, чого той лежить. Тільки тут виходило навпаки: той, якому треба було б лежати, рухався, а другий, який спостерігав збоку, задерев’янів так, що й думки рипіли, мов незмащені коліщатка.
Навіть не помітивши джип, той другий, у картатій сорочці, проминув Андрія й повернув у бічну вулицю, в кінці якої ховався за деревами жовтий двоповерховий будиночок. Лантухом випавши з машини, напівпритомний Андрій побіг за двійником. «Як щур із міста Гамельна за сопілкою», — усміхнувся він сам до себе, але зупинитися не зміг — проти власної волі переставляв ноги, прив’язаний до того, попереду, незримою ниткою.
Двійник підтюпцем подолав вулицю, двічі зникаючи з поля зору, і тоді Андрієві марилося: не було ніякого двійника, мана й облуда!.. Нарешті зупинився навпроти жовтої двоповерхової кам’яниці й постукав стародавньою дерев’яною довбнею — тричі, потім раз, потім іще тричі. Двері прочинилися безгучно, випустивши надвір хмару темряви, що вмить огорнула вулицю, і двійник зник, розчинившись у присмерку.
Андрій обійшов жовтий будиночок, зазираючи у шибки, але всі вони були темні й запнуті фіранками, тільки на другому поверсі відчинені були балконні двері, і звідти долинали стишені голоси. Навпроти балкона, серед гілок липи, приліпився чорний чавунний кіт, готовий до стрибка. Граційне створіння підморгнуло Андрію, і він, учепившись однією рукою за гілку липи, а другою — за чорний вигнутий хвіст, підстрибнув і перелетів через кручене поруччя балкона. Червона важка гардина ледь коливалася від подиху вітру, і щоразу, як вона відхилялась і надвір вислизав її кінчик, у щілині спалахувало неяскраве світло.
На круглому плетеному столику лежала розгорнута плитка шоколаду, й Андрій, примостившись коло дверей так, щоб гардина його надійно затуляла, відломив шоколад і відправив собі до рота. Прислухався. Розмова в кімнаті велася двома чоловічими голосами, німецькою мовою.
Голос низький і нетерплячий говорив:
— Із грошима питання вирішене. Вони повернулися. Товар у кого?
— Ще в нього, — голос улесливий і запобігливий у відповідь, із ледь помітним акцентом. — Прошу мене зрозуміти: ми не могли підозри викликати. Домовленість — завтра зранку тут, в офісі.
— Тільки-но він здасть товар, ви знаєте, як діяти. Потім тіло перенесете в машину.
— Вибачте за цікавість, не можу втриматися: де ви його знайшли? Він же з вами — око в око!
— Чистий збіг. Гер Зю-ло-ненко його в контору привів. З українським громадянством я, звісна річ, далеко не заїду, але як тимчасове вирішення проблеми…
— Попросите десь притулку як біженець… До речі, а як бути з жінкою?
— Почекаємо. Вона заховала папери.
— А, папери! Папери…
— Я не можу лишати слідів.
— Звичайно, звичайно! — заторохтів улесливий. — Жодних слідів! Як же можна — слідити…
— Ну, все. Завтра тут не пізніш як о восьмій!
— Певна річ! Дуже дякую! До зустрічі! Щасти вам!
Скочивши на землю, Андрій дочекався двійника за рогом будинку. Двійник рушив назад тим самим маршрутом, повз Австрійське посольство, швидкою ступою, ніби пішки збирався перетнути все місто. Майже не ховаючись, бо темрява дедалі згусала, Андрій ступав двійникові слід у слід і дедалі більше дивувався, наскільки вони схожі: навіть ходою, навіть звичкою зиркати на годинник, далеко відсмикуючи рукав сорочки. Двійник завернув за ріг, кроки його стихли, грюкнули металічно дверцята й почулося буркотіння мотора.
Вилетівши з-за рогу, Андрій устиг помітити, як, підморгуючи жовтим очком, од брівки від’їжджає запорошена машина.
Андрій мимоволі пробіг іще з десяток метрів вулицею, але машина невпинно віддалялася, вертатися до джипа — часу нема, і тут позаду шурхнули шини. Андрій озирнувся. Коло нього зупинилося таксі, з опущеного вікна виривалося на волю божевільне гупання замість музики.
— Вільний? — гукнув Андрій, смикаючи двері.
— Сідайте.
Попереду петляла запорошена машина, в якій силует двійника в темряві навіть не вгадувався, та Андрій усім єством відчував його присутність. У верхньому місті, в Буді, машина на мить зупинилася під ліхтарем, випустила двійника й одразу ж розтала в темряві. Андрій швидко розплатився з таксистом і вискочив на вулицю. Таксі розчинилося в темряві так само миттєво, ніби його злизнула нечиста сила.
Андрій опинився під службовим входом до музею. «Budavari Labirintus», — прочитав він на табличці. Стулка дверей легко відхилилася, тільки-но він її торкнувсь. У півтемному холі нікого не було, тільки світилася лампа за конторкою. З суміжної кімнати вчулися голоси — певно, охорони, і в Андрія тьохнуло серце.
Удалині шурхотіли кроки. Андрій безгучно пішов за ними, за кожним рогом очікуючи пастки.
Долинуло брязкання ключів, і Андрій, визирнувши з-за рогу, побачив, як двійник зникає за білими дверима якогось офісу. Андрій присів навпочіпки. Чого я чекаю? — кружляло в голові. Коли двійник вийде з офісу, потрапити досередини все одно не вдасться, бо он над луткою наклейка, що означати може тільки наявність сигналізації. Та й будь-якої миті нічна охорона може почати обхід…
Двійник з’явився за півгодини. Андрій інстинктивно втиснувся в кам’яну стіну.
З офісу пролунало механічне пищання. Двійник замкнув двері, дочекався, поки згасне зелена лампочка сигналізації, а залишиться горіти червона, і рушив на вихід.
Андрій стояв ні живий, ні мертвий. У темному коридорі ворушилися підозрілі тіні. Та невдовзі зник у кінці коридору розпливчастий силует, а далі стихли й кроки.
Андрій постояв перед зачиненими дверима офісу. Праворуч звертав коридор, яким він сюди прийшов; ліворуч виднівся темний закапелок. Ще раз замислено зиркнувши на білі двері, він майже навпомацки побрів ліворуч, шукаючи, де виходить дріт сигналізації. Якщо в закапелку — щиток, куди сигналізація підведена, Андрій, аспірант інституту електрозв’язку, спробує її відключити.
У вухах рокотали слова: «…ви знаєте, як діяти…»
Намацавши в кишені ліхтарик, Андрій посвітив поперед себе. Промінь уперся в глуху стіну. Андрій зазирнув у закапелок, поводив ліхтариком — і вгледів металеву драбину, що вела кудись донизу, в підсобні приміщення. Не знаючи до ладу навіщо, він узяв ліхтарик у зуби й почав спускатися в чорне нутро підземелля. Його очам відкрився коридор — скільки сягало світло ліхтаря, не було йому кінця-краю.
Вузький коридор, напханий кабелями, гарячими трубами, каналізацією. В ньому тепло й вогко — так вогко, що Андрій миттєво вкрився липким потом. Поволі рухаючись підвальним коридором, він нарешті вперся в залізні двері. Сіру фарбу дверей розтинала червона застережлива блискавка.
Блискавка Андрія не налякала.
Засув легко відімкнувся. У таємну кімнату звідусіль стікалися грубі чорні кабелі. А далі, в самій глибині, маячіли ще одні двері. Андрія підганяла незбагненна тривога. Він поторсав ручку — замкнено. Посвітив у замкову шпарину. Це ще музей — чи вже той світ?..
Світло вихопило ліжко, що стояло попід стіною. На ліжку хтось спав.
Промінь ковзнув блідим обличчям. Андрій на мить затнувся. Людина й не ворухнулась. Андрій спрямував ліхтарик просто їй у лице.