Страница 29 из 37
— Щось я не збагну…
— Ти дослухай до кінця! — нетерпляче гримнув Матвій. — Отже, маємо винахід і маємо інвестора. І маємо третю сторону, яка невідомим чином дізналася про винахід. І оцій третій стороні потрібно вкрасти ідею до того, як буде запатентований промисловий зразок і почнеться серійне виробництво!
— Ага, — гмикнула я, — це багато чого пояснює, окрім двох платіжок на п’ятнадцять мільйонів у. о., адже таке спритне перекидання грошей не схоже на інвестицію в розвиток серійного виробництва…
Матвій стенув плечима, хотів сказати щось ущипливе — але тут прочинилися двері до кабінету й на порозі постав довготелесий чолов’яга з відстовбурченими вухами. Я заклякла в кріслі.
— Федуре, привіт! — підвівся Матвій назустріч однокурсникові та простягнув руку для потиску. Проте довготелесий не поворухнувся — він невідривно дивився мені в очі. Я струсила миттєве заціпеніння й теж звелася на рівні ноги.
Петро Федур нарешті оговтався та злісно захряснув за собою двері.
— Що ви тут робите? — процідив він крізь зціплені зуби.
— Слухай, — розгубився Матвій, — що таке? Петре, що за маячня?
Він озирнувся на мене, тоді знову перевів погляд на свого однокурсника.
— Матвію, — почала я повільно, — твоя закрита черепно-мозкова травма — чиїх рук діло?
— Охоронця з квітярні — отого смаглявого, з золотим зубом… До чого тут це?
— Ну, тоді прошу познайомитися з добродієм, який намагався вкоротити віку мені.
— Чо-го?!
Тим часом Петро Федур видобув із кишені кастет і вдягнув собі на праву долоню. Худорлявий науковець умить обернувся на затятого зарізяку. Неквапом він підійшов до письмового столу й посунув до себе телефон. Набрав номер і спокійно мовив у слухавку:
— Приїджай просто зараз до мене на роботу. Виникли обставини непереборної сили.
Матвій заціпеніло спостерігав за приятелем, із яким неодноразово купався в льодяних карпатських річках, мерзнув під дощем у тоненькому спальнику та тропив стежки у снігах.
— Петре, ти мені поясниш?..
Перш ніж відповісти, Федур переставив стілець, загородивши вихід із кімнати, і спокійно на ньому вмостився.
— А що тут пояснювати? Це ви б мені мали пояснити, що ви робите в моєму кабінеті.
— Ми тобі пояснимо, — розлютився Матвій, — ми тобі все зараз пояснимо!
Він зробив рух до дверей, але Федур застережливо підніс кулак із кастетом. Матвій умить охолов і тільки кинув оком по кімнаті, чи не трапиться під руку чогось важкого. Здається, у Федурі він визнає рівного собі суперника.
— Петре, — Матвій звузив очі,— ти в курсі, що Олена щезла?
Федур невиразно мотнув головою.
— Ти знав?! — загорлав завше флегматичний Матвій. — Ти все знав?! Але як ти міг? За які гроші на таке можна зважитися?
Федур зненацька звівся з крісла й став навпроти Матвія, дивлячись йому просто у вічі.
— За які гроші, питаєш? А за такі гроші — зелені! Ти у своїй конторі скільки отримуєш — тисячу баксів? А ти знаєш, як це — годувати родину за двісті у. о. на місяць? І це — маючи американський науковий ступінь у кишені… Ти знаєш, як це — вимолювати у директора кошти, щоб закрити зарплату підлеглим, а він тобі торочитиме: в держбюджеті нема грошей… А ти знаєш, як це — на двісті у. о. лікувати хвору на нирки дитину?..
— Петре, ти… — почав був Матвій, але Федур перебив його:
— Ти мене не совісти — моя совість мовчить і спить спокійно. Коли я їхав до Штатів, наша наука заснула летаргійним сном. За чотири роки я повернувся — а вона померла! її вже не реанімувати! Ти знаєш, скільки фахівець мого рівня отримує в Штатах? Від ста тисяч баксів на рік. Ти знаєш, скільки коштів на науку вділяється там із держбюджету? І не за «залишковим принципом»! А скільки приватних підприємств фінансує нові наукові розробки, дає стипендії перспективним студентам, засновує ґранти на божевільні досліди, що вони дадуть реальні плоди років, може, за двадцять!..
— Ти міг би залишитися в Америці! — вигукнув Матвій.
— Міг би! Міг би! Якби не був таким романтичним телепнем — повернувся українську науку розбудовувати, з руїни підіймати… Але я вже не буду таким бовдуром — минулося. Я лікуватиму свою дитину не в палаті на шістьох у занюханій районній лікарні, а у приватній австрійській клініці!..
З того боку дверей делікатно постукали. Федур відставив крісло та прочинив високу стулку. До кімнати ввалився смаглявий хлоп, широко усміхнувся, зблискуючи золотою фіксою.
— Ти ба! Які люди! Яка стріча!
Він обернувся через плече та глипнув на дівчину в майці, яка клацала мишкою комп’ютера. Тоді недвозначно поглянув на Федура — і Матвіїв однокурсник вмент усе второпав. Він вискочив із кабінету, за мить долинула його кваплива мова:
— Ти вже скінчила? Я ж бачу, що ти пасьянс розкладаєш… Не червоній, а йди вже додому. Сьогодні така спека, що в мене в голові крутиться. Ми з колегами побалакаємо і теж скоро підемо. Все, до завтра, тікай хутко!
Комп’ютер проспівав прощальну мелодію, і за хвилю Петро Федур знову намалювався у прорізі дверей.
— Ти Зиновію дзвонив? — запитав золотозубий.
Федур помотав головою, підійшов до телефону й накрутив номер. Між тим його колега знову зблиснув фіксою, розплившись у посмішці:
— Двічі ви від нас вислизали, але ж не все коту масляна! Нарешті ми з вами душевно побалакаємо і будемо все знати. Біс із ним, із тим Юрґеном Вайзе, — я за ним не плакатиму. Але мені цікаво, куди подівся товар. От що ви нам розповісте!
Федур уже перемовся по телефону, як я розумію, з Зиновієм Самійловичем і шепнув декілька слів на вухо своєму смаглявому приятелю. Той кивнув, підійшов до мене впритул і начебто взяв попід руку. І тої ж миті я відчула, як щось укололо мене під ребро. Я несамохіть зойкнула.
— Тихше, тихше! — процідив золотозубий. — Це фінка, вона дуже гостра. Якщо не сіпатимешся, може, поживеш іще трохи… І ти, — він обернув голову до Матвія, — не рипайся, коли не хочеш, щоб я її підрізав. Зараз ми спокійненько вийдемо з інституту, унизу на нас чекають, ми сядемо в машинку й покатаємося… тут недалечко… А потім побесідуємо… Петре, йди перший.
Федур вийшов за двері й поманив за собою Матвія. Той покірно рушив услід. Золотозубий підштовхнув мене, і ми закоханою парочкою залишили кабінет. Федур охайно замкнув двері й попрямував до сходів. Руку він тримав у кишені, щоб кастет не впадав у вічі.
— А Зиновій голову собі сушить, — дорогою патякав говірливий охоронець із квітярні,— хто ви такі й чого на нього напосілися. Якусь зниклу жінку приплели… Петре, — гукнув він до Федура, — ти щось знаєш про зниклу жінку?
Той нічого не відповів. Золотозубий вів далі:
— А може, і не було ніякої жінки? Га? А ви просто полюєте на наш товар? От ми зараз про все побалакаємо, ви нам докладно розповісте, що знаєте… Як ви опинились у Будапешті, га?..
Ми вже спустилися на перший поверх, і парубок, штрикаючи мене фінкою під ребра, приязно усміхнувся до охорони. Федур вийшов першим, незворушно попрощавшись із охороною. Матвій на мить затнувся на виході, мовби важився попросити про допомогу, але золотозубий стиха просичав:
— Ш-ша!..
Матвій схилив голову й минув прохідну. Парубок підштовхнув мене до виходу. Може, зарепетувати: «Пробі, людоньки, рятуйте!» Це на мить виб’є землю з-під ніг ворога. А от далі що? Хіба ж ця охорона встигне зреагувати? Штрикне мене золотозубий фінкою в серце, щоб навіки замовкла, а сам дасть драла. І ніхто навіть його пики не запам’ятає, я певна, окрім блискучої фікси, та чи важко золотий зуб замінити на порцеляновий?.. Я похнюплено ступила до дверей.
На вулиці чекала запилюжена машина — кавового кольору «Audi» з жовтими номерами. У мене тьохнуло серце. І цей покидьок іще сміє брехати, буцім нічого не знає про зниклу жінку! Чорт, чому ж я така безпомічна? Чому нічого не можу вигадати? Якщо ми зараз, мов покірні телята, сядемо в машину, нас уже ніхто й ніколи не побачить, як Оленку!
А тим часом смаглявий хлоп лівою рукою дістав із кишені ключі від машини та кинув їх Федуру. Звелів: