Страница 6 из 35
Тиша.
— Ти зрозумів?
— ТАК.
— Згода?
Блейн Моно мовчав. Едді напружено чекав, обійнявши Сюзанну, й дивився в стелю баронського вагона. Сюзанна на мить поклала руку на живіт, думаючи про таємницю, яка там, можливо, криється. Джейк лагідно гладив Юка, намагаючись не потривожити рани від ножа. Всі чекали, поки Блейн (справжній Блейн, який перебував зараз дуже далеко, на відстані кількох тисяч миль від них, живучи своїм недожиттям у підземеллях міста, в якому всі мешканці загинули з його волі) поміркує над Роландовою пропозицією.
— ТАК, — нарешті озвався Блейн. — Я ЗГОДЕН. ЯКЩО Я РОЗГАДАЮ ВСІ ВАШІ ЗАГАДКИ, ТО ВИ ПІДЕТЕ ЗІ МНОЮ НА ТУ ГАЛЯВИНУ, ДЕ ЗАКІНЧУЄТЬСЯ ЗЕМНИЙ ШЛЯХ. КОЛИ Ж ХТОСЬ ІЗ ВАС ЗАГАДАЄ ЗАГАДКУ, І Я НЕ ЗНАЙДУ РОЗВ’ЯЗКУ, ТО Я ПОДАРУЮ ВАМ ЖИТТЯ Й ВІДВЕЗУ ВАС ДО ТОПІКИ, А ТАМ ВИ ВИЙДЕТЕ З ПОЇЗДА Й ПІДЕТЕ ДАЛІ — ШУКАТИ ТЕМНУ ВЕЖУ. Я ПРАВИЛЬНО ЗРОЗУМІВ УСІ УМОВИ Й ОБМЕЖЕННЯ ТВОЄЇ ПРОПОЗИЦІЇ, РОЛАНДЕ, СИНУ СТІВЕНА?
— Так.
— ГАРАЗД, РОЛАНДЕ З ҐІЛЕАДУ. ГАРАЗД, ЕДДІ З НЬЮ- ЙОРКА. ГАРАЗД, СЮЗАННО З НЬЮ-ЙОРКА. ГАРАЗД, ДЖЕЙКУ З НЬЮ-ЙОРКА. ГАРАЗД, ШАЛАПУТЕ ЮК ІЗ СЕРЕДИННОГО СВІТУ.
Зачувши своє ім’я, Юк нашорошив вуха.
— ВИ КА-ТЕТ, ОДИН ІЗ БАГАТЬОХ. Я ТЕЖ. А ЗАРАЗ ПЕРЕВІРИМО, ЧИЙ КА-ТЕТ СИЛЬНІШИЙ.
На мить запала тиша, яку порушувало тільки рівномірне двигтіння слоутрансових турбін, що везли їх над спустошеною землею, туди, де лежала Топіка, туди, де закінчувався Серединний світ і починався Останній.
— ОТОЖ, — вигукнув Блейн. ЗАКИДАЙТЕ НЕВІД, МАНДРІВЦІ! ВИПРОБУЙТЕ МЕНЕ. ХАЙ ПОЧНЕТЬСЯ ЗМАГАННЯ!
Частина перша
ЗАГАДКИ
Розділ І
ПІД МІСЯЦЕМ-ДЕМОНОМ (І)
Містечко Кендлтон лежало в руїнах, отруйних і радіаційних, але мертвим не було. Навіть після всіх століть, що минули, у ньому ще смикалося сяке-таке життя — повзали жуки завбільшки з черепах, літали пташки, більше схожі на крихітних позбавлених форми дракончиків, кілька роботів, спотикаючись, заходили в розвалені будинки й виходили звідти, скриплячи шарнірами й світячи ядерними очима, наче сталеві зомбі, не підвладні дії іржі.
— Покажіть пропуск! — вигукнув робот, що сто тридцять чотири роки тому застряг у кутку вестибюля кендлтонського готелю, та так і простояв там увесь цей час. На іржавому лобі голови-ромба було вибито шестикутну зірку. За всі ті роки робот тільки й спромігся, що видовбати в обшитій сталлю стіні, яка стала завадою на його шляху, неглибоку ямку.
— Покажіть пропуск! На півдні й сході від міста підвищений рівень радіації! Покажіть пропуск! На півдні й сході від міста підвищений рівень радіації!
Роздутий сліпий щур, волочачи за собою в мішку, наче гнилу плаценту, свої нутрощі, насилу переліз через ноги робота-правоохоронця. Але роботу було байдуже: він і далі стукався об сталеву стіну сталевим лобом.
— Покажіть пропуск! Підвищений рівень радіації, розтуди його!
Позаду нього, в барі готелю, шкірилися черепи чоловіків і жінок, що колись прийшли сюди випити, не знаючи, що скоро катастрофа і ця чарка буде останньою. Здавалося, вони так і померли — усміхнені. А може, деякі все-таки всміхалися останньої миті.
Коли вгорі, розрізавши небо, як куля, випущена з револьвера, промчав Блейн Моно, шибки у вікнах розбилися, з усіх шпарин посипався порох, а кілька черепів розвалилося, неначе глиняні вази сивої давнини. Надворі здійнявся невеликий ураган радіаційного пилу, і стовп перед рестораном «Добірний біфштекс», наче дим, засмоктало у шквальний висхідний потік. Кендлтонський фонтан на міському майдані розколовся навпіл, і звідти полилася не вода, а пилюка навпереміш зі зміями, скорпіонами-мутантами й кількома сліпими жуками-черепахами, що швидко-швидко перебирали ногами.
А тоді куля, яка зі свистом промчала над містечком, зникла, як і не було, і Кендлтон знову поволі занурився у свій сонний стан, який з успіхом правив йому за життя впродовж останніх двох із половиною століть… поки не вибухнув звуковий удар. Уперше за сім років він прогримів над містечком, і сила вібрації була такою потужною, що розвалилася крамниця навпроти дальнього кінця фонтану. Робот-охоронець спробував видати останнє попередження: «Підвищений рів…» і замовк назавжди, втупившись у куток, наче якась неслухняна дитина.
За дві чи три сотні коліс від Кедлтона, якщо йти вздовж Шляху Променя, рівні радіації й концентрації діетилполікарбонату-3 в грунті стрімко зменшувалися. У цій місцині монорейка різко спускалася й проходила менш ніж за десять футів від землі. З хвойного лісу тут зграбно вийшла самиця оленя, майже нормальна на вигляд, і нахилилася напитися до струмка, в якому вода на три чверті вже була очищеною.
Олениця не була нормальною. З її черева знизу, наче сосок, стирчала недорозвинена нога без кісток, безсило мотляючись з боку в бік, коли тварина йшла. На лівому боці морди сліпо зорило молочно-біле третє око. Втім, давати потомство вона могла, і ДНК в неї була в більш-менш нормальному стані як для мутанта в дванадцятому поколінні. За шість років життя вона встигла народити трьох жвавих оленят, і двоє з них були не лише життєздатні, але й нормальні — породиста худоба, як назвала б їх Тітонька Таліта з Річкового Перехрестя. Третього, крикливого й потворного, що народився без шкіри, невдовзі після народження затоптав батько-олень.
Світ — принаймні ця його частина — вже почав зцілюватися.
Олениця опустила язик у воду, заходилася пити, потім підвела погляд широко розплющених очей. З морди стікала вода. Десь віддалік вона почула тихе гудіння. За мить показався і промінець світла, тонкий, неначе вія. В її нервових клітинах стрепенулася тривога, але хай навіть її реакція була швидкою, а світло першого променя перебувало на віддалі багатьох коліс, вона все одно не встигла б порятуватися. На це не було жодного шансу. Перш ніж вона встигла навіть ворухнути м’язами, далека іскра збільшилася в розмірі до вогняного ока голодного вовка, що залило струмок і галявину своїм сліпучим полум’ям. Разом зі світлом весь простір заповнило осатаніле двигтіння слоутрансових двигунів Блейна, запущених на повну потужність. Над бетонним узвишшям, на якому трималася рейка, промайнула розмита рожева пляма, слідом за нею летів хвіст куряви, каміння, маленьких замордованих тварин і круговерть листя. Олениця загинула миттєво, від потужного струсу, який пройшовся околицями, щойно проїхав Блейн. Надто велика, щоб її могло засмоктати до почту монопоїзда, вона, з мордою й копитами, з яких крапала вода, все одно потрапила у вир, що близько сімдесяти ярдів тягнув її вперед. Шкура, зірвана з більшої частини тіла (й нога, що не мала кісток), полетіла слідом за Блейном, наче скинутий одяг.
На частку секунди настала тиша, тонка, ніби шкіра новонародженого чи кірка криги на ставку наприкінці року. А потім примчала хвиля звукового удару, ніби якесь галасливе створіння, що запізнилося на весільну гулянку, розірвавши навпіл тишу, вбивши пташку-мутанта (ймовірно, ворону). Пташка каменем упала в струмок, здійнявши бризки.
Вдалині зменшувалося червоне око: хвостовий ліхтар Блейна.
А вгорі, з-за полотна хмар, вийшов повний місяць, забарвивши галявину й ручай у кричущі відтінки дешевої біжутерії. На місяці вирізьблювалося обличчя, але не з тих, на які радо задивляються закохані. Скупими обрисами воно нагадувало череп, схожий на ті, що лежали в кендлтонському готелі; обличчя, що з цікавістю божевільного дивилося на ті декілька вцілілих істот, які борсалися внизу. В Ґілеаді, до того як світ зрушив з місця, повний місяць Кінця Року називали Демоном. Дивитися на нього прямо вважалося поганою прикметою.
Втім, тепер такі речі не мали значення. Бо тепер демони були скрізь.
Сюзанна глянула на карту, де зелена крапка, що позначала поточне місце їхнього перебування, вже пройшла півдороги від Кендлтона до Райлі, наступної зупинки Блейна. «Та тільки хто ж зупинятиметься?» — подумала вона.