Страница 59 из 73
У серпанково-сизому туманці блимали свічки, скупо переливалися позолотою ікони на стінах, ледь вирізнялися людські лиця. Перестрашені, знетям лені лиця дівчат-ліцеїсток.
— Тут щось не так! — подався назад Зігфрид. — Давай звідси геть!
«Лицарі круглого столу», як пишаючись іменували себе терористи з підземель Магістра, не брали монастир ані штурмом, ані якимось іншим збройним нападом. Довелося, правда, пристрелити біля брами старого ченця з костуром, який спробував чинити їм опір.
Пославши йому кулю в груди, чорними привидами зайшли всі гуртом на дворище — було тих «лицарів» рівно дванадцять чоловік, як Христових апостолів в ніч праведної святої вечері — і, знаючи наперед розташування святої обителі, рушили до головного дому, де, за їхніми відомостями, мала мешкати настоятельниця.
Неважко було уявити її переляк, а заразом і гнів, коли юрмисько чоловіків у чорних плащах і чорних капелюхах під ранок втупилося в тісну келію матушки Серафими. По тому, як вони вимовляли російські слова, матушка одразу відчула в них іноземців. Шукали наче порятунку. Прагнули якогось прихистку. І вмить вона здогадалася, що це ті, з далеких гірських печер, про яких її попереджав начальник міліції.
— Що ви хочете від мене? — ледь здобулася на голос матушка, припавши спиною до стіни.
— Маленької послуги, фрау Серафима, — з фривольністю старого шантажиста сказав Магістр.
— Вам потрібні гроші?.. Монастир бідний, ми самі ледве животіємо... Городи оце, садок, сестри ходять на заробітки по гірських селах...
Магістрові те було нудно слухати. Які сестри? Які заробітки? Сам бачив убогість, аж до гидливості убогість цього гірського пристанища святих душ. Але мав діло, мав останній шанс порятунку. І все залежало від матушки Серафими. Вона — його остання надія.
— У мене грошей більше, аніж в німецькому казначействі, — кинув він гонористо. — Мені потрібна одна особа. Ваша нова учителька, що прибула до вас із Севастополя.
— Віра Олегівна? — перепитала давким голосом настоятелька.
— Ганц генау! Точно вона! — зрадів Магістр. — Маю до неї маленьке прохання. Кляйн, кляйн!
— Перестаньте бовкати по-вашому, — огризнулась матушка. — У війну німчаки добре залили мені сала за шкіру. Згадувать гидко! І вас бачити не хочу. А вчительку зараз погукаю, якщо вона не пішла додому. Живе у селищі.
— Бачу, ви знаєте, хто я, — втомлено мовив Магістр і опустився без припрошення на стілець перед столиком матушки. — Тоді будемо говорити відверто.
— Слухаю вас, гер німець, — з легким викликом промовила стара. — Ви з гірських печер.
— Не з печер, а з готського гроту! — поправив стару Магістр і перезирнувся зі своїми «лицарями», які стояли гуртом біля дверей.
— Називайте хоч палацом, хоч Парижем, а все одно вилізли з гори, із своєї дірки. І тепер тікаєте. Бо проти вас Бог і влада.
— Я прийшов до вас, як до святої людини, фрау Серафимо.
— Знаете мене по імені?
— Знаю і давно стежу за вами. Ще як ви були в мого батька наймичкою і корів доїли наших. Гарна були наймичка.
— По-німецькі — кнехт, — з виклиі сим вишкірила жовтяки зубів стара, а сама тільки й наслухалася, що там діється за вікном. Міліціонер з району, добра душа, мав ось-ось зазирнути сюди із своїми хлопцями.
— То неправда, фрау Серафімо, — вдався до примирливого тону німець. — Для нашої сім’ї ви були не кнехтом, а донькою. Хіба забули, як вас годували, як моя матуся віддавала вам кращу одіж?
— Недоноски після вас, лобуряк!
— Так було заведено.
— Гаразд, то ви хочете поговорити з учителькою, — згадала Серафима. — Ви ось прийшли в нашу святу обитель, а тут жінки-черниці. Скоро заїде міліцейський патруль, і що вони вам скажуть? — В її тоні прозвучала легка погроза.
Одначе Магістр хижо примружив очі.
— Не прийдуть ваші міліціонери. Довелося їх застрелити!
Матушка заніміла. З тону магістрових слів відчула страшну правду. І пойнялася жахом. Не так за себе, як за своїх черничок і за молоденьких дівчат-ліцеїсток, що десь куняли на церковних лавах. Хай собі куняють. Слава Богу, що не знатимуть цього страху.
Магістрові набридла балачка з настоятельницею. Він став нервуватися. Зиркнув на годинник.
— Ви даремно водите мене за ніс, фрау Серафи-мо. Мої хлопці можуть вас і пощипати трохи. У них лицарська кров, гаряча на ваших монашок. А я тут посиджу до ночі, поки за нами прилетять...
Немліх, саме прилетять, дорога Серафімо, з небес, з високих гір і високого неба, де покояться душі святих германських воїнів.
Він відійшов убік до своїх прибічників і наказав шукати Віру Олегівну. Знову сів навпроти старої. Балачка з нею, видно, приносила йому втіху:
— Отож, давайте наостанок побалакаємо. Нас називають «терористами», «нацистськими бандитами», «гітлерівцями»... То неправда, Серафимо. Ми, німці, маємо принести у світ порядок. Так, отой самий «орднунг», який хотіли силою зброї встановити німецькі гренадери в Європі і в усьому світі. Інакше й бути не може. З усіх рас германська — наймогутніша, найбезжалісніша і найблагородніша. Англосакси... то так, в них щось є близьке до нас. І у вашій українській крові також. І в норвежців, датчан, британців. А от руські, поляки, болгари — то все сміття історії.
— Нащо ви мені все це говорите в святому храмі, гер німець? — тоном ображеної вигукнула матушка.
— Маєте знати, хто ми і нащо сюди прийшли, — вів далі патетично Магістр. — Світ розкладається. Дуже багато зброї на вулицях, у простолюддя. Дуже багато дітей виростає без батьків... Дуже багато темношкірих розповзається по землі. Хаос стає законом життя! І якщо цей хаос не припинити, цивілізація полетить у прірву. Хтось мусить його погамувати, Серафимо.
Найстрашніше було те, що слова його були близькі до правди. Але Серафима не приймала її. Душа настоятельки прагнула іншої правди, лагідної, суворої, милостивої і самопожертвеної. Може, й безнадійної, але все ж правди. Щоб була для людей і во спасіння людей!
— Так що ж, хочете нас знову завоювати? — пошерхлими губами запитала стара.
— Бог вас завоює. А Бог — це порядок, безжальний порядок, і в нього вам, українцям, і нам, германцям, знайдеться гідне місце. — Магістр глянув на годинник, знервовано підвівся. — Щось довго іде ваша Віра Олегівна Сікора. А жаль, ми хотіли порадувати її.
Вбіг посланий «лицар» і прямо з дверей випалив:
— Фрау Віра в церкві! Що накажете робить?
— Нічого, — відбуркнувся Магістр. — Вона все одно видасть нам космічний пароль. Без цього пароля космос нас не прийме.
Перемовилися між собою по-німецьки, стара їх не зрозуміла, але відчула, що лихо насувається. Нащо їм потрібна була Віра Олегівна? Нащо вона зайдам? Вдерлися в монастир, саме лихо від них. Мусила їх якось затримати. Безпремінно. За всяку ціну.
Тоді вигадала, отут за столиком, прямо дивлячись у вічі Магістрові:
— Ви посидьте, а я збігаю за нею... за вчителькою.
Німець підвівся нахмарений.
— Нащо ж так? Підемо разом.
Старенька вся зіщулилась, не могла рукою ворухнути, голосу подати. Мала вести їх до храму.
— Отже, ваша вчителька чомусь не вдома і не на уроці, а сидить з самого ранку в церкві. Дивно.
— Це вона затрималася... пізня вечірня служба...
— Дурниці! — вишкірився Магістр, широко крокуючи по великому, порожньому дворищу монастиря. Чорні поли його плаща розвівалися як крила столітнього ворона. — Бачу, пізно у вас правиться божа служба. Від вечора до рання. Ну, гаразд, і де ж вона, ваша церква?
Настоятелька ткнула пальцем у бік собору над урвищем. За ним уже з’явилося кружало ранкового сонця.
— Онде... тільки ви скажіть мені, нащо вона вам? — скімлила настоятелька. — Не чіпайте її! Вона ж добра душа... У неї родителі в Севастополі. Ще й замужем не була.
— Заміж ще встигне, — діловим тоном запевнив Магістр.
Наблизилися до церковиці, білої і якоїсь особливо ніжної, безборонної в цей тихий ранішній час. Серафимі зробилося раптом млосно. Знала, що дівчатка-ліцеїстки, мабуть, сплять всередині на лавицях, а прийдуть ці німчаки, побудять... І вони налякаються до смерті.