Страница 47 из 73
— Даруйте, Магістре. Я вам такої санкції на помсту не давав.
— Ось воно як... Орден намагається захистити вашу честь, а ви наважуєтесь кидати йому в лице образи. Образи самому Магістрові! До того ж Першого ступеня! Тоді я відкрию вам не дуже приємну новину. Більшість членів Магіуму на останньому засіданні зажадала для вас смертної кари! Тільки я міг стримати їх. І тому, містер Реттіган, ми самі хочемо, щоб ви покинули наш святий дім, нашу гірську лицарську обитель, як відвертий ворог нашого руху. Прошу, не затримуйтесь тут ані хвилини! Бо це може коштувати вам життя!
Мовлено було так, що Теренса пойняло холодом. Йому здалося, що в гроті потягнуло крижаним вітром. Ці люди здатні на все. Хутчіше звідси. Хутчіше! Але мить подумавши, він вирішив звернутися до магістрового здорового глузду:
— Я хотів би наостанок, гер Магістр, запропонувати вам одну добру справу. Зустріньтесь з Президентом України. Гарантую вам повну безпеку. Абсолютну! Переконайте його, що в цих підземеллях ви не готували ніяких антидержавних змов і замахів, що ви висадилися з моря цілком випадково, як туристи чи потерпілі аварію. Скажіть йому, що німці, всі німці, більшість їх — і тутешні, і в Федеративній Республиці — ставляться до української держави з належним респектом. Я певен, що він не вчинить кримінальної справи, не переслідуватиме вас, як злочинців, терористів — я поясню йому ваші романтичні наміри — і він тільки порадіє з того, що могутній орден «Чорне сонце», відомий всьому світові, протягує йому руку, ну, хай не дружби, але, принаймні, доброї, ділової співпраці. Я знаю українського Президента. Він — мудра, вольова людина, без будь-яких комплексів і знайде шлях до примирення з вами, з найрадикальнішою частиною Німеччини.
— Та ви з глузду з’їхали, молодий чоловіче! — біліє обличчям Магістр, і кожна зморшка на його обличчі поглиблюється, очі темніють і стають лихими. — Ви пропонуєте мені зрадити наші святі ідеали!
— Я просто пропоную вам шлях порятунку, гер Магістр. У мене є відомості, що служба безпеки України вже вийшла на ваш слід. Можливо, хтось із своїх зрадив вас. Найближчим часом буде проведено широку військову операцію. З землі і неба. І вам не вдасться заховатися в гірських ущелинах. Боюся, що тоді, в разі арешту, вам буде сутужно довести свою «невинність».
Магістр вагається. На його обличчі проступають пекучі плями. Плями страху, обурення, відчаю... Проте йому стає сил подолати в собі важку хвилю. Він пригладжує своє спадисте волосся, супить брови і повільно проводить пальцями по ґудзиках мантії.
— Спасибі вам за добросердечне бажання порятувати від біди Магістра ордену «Чорне сонце», — з гіркою щирістю промовляє він. — Але мені не лишається нічого іншого, як розчарувати вас, друже. Авжеж. Бажаної вам зустрічі з Президентом України, з цією мудрою, як ви запевняєте мене, людиною не відбудеться, її не відбудеться тому, що я був і лишаюся посланцем і намісником Головного Магістра нашого ордену, а такого доручення, такого наказу мені не давалося. І ще тому, що я був і лишаюся германським патріотом. І, як патріот, хочу нагадати вам, що на кримській землі свого часу поклали голову триста тисяч синів фатерлянду. Тут в сиву давнину проходили остготи. Тут віддавали кров і піт тисячі німецьких колоністів... Та, зрештою, мій юний друже, справа навіть не в нашій ностальгії за минулим. Настав час рятувати людську цивілізацію: від плебса, від комуністичних покидьків і головне — від мусульманського ідіотизму. — Магістр зробив промовисту паузу, і та пауза враз насочилася відвертою погрозою: — Ви кажете, що вам набридло бавитися в «лицарів» і просите відпустити вас в Штати. Що ж, ми дуже шкодуємо, гер художник, що ви не справдили наших сподіванок. Германський дух умер в вашій душі і в душі вашого батька також. Старий Пауль Реттіган захлинувся в своєму багатстві, ви — в любові до нікчемної слов’янської жінки, у своїх малярських примхах і малярській геніальності... Годі! Не пробуйте заперечувати мені! Ви залишаєте нас, картина ясна. І в такій же мірі трагічна. Однак ми й далі розраховуємо на наші спільні дії. Ми хочемо вірити, що англосаксонський орден «Мажестік-12» і древньо-германський орден «Чорне сонце», який складає ієрархію «Чорного ордену» СС, найближчим часом у спільній боротьбі встановлять на землі владу вищої цивілізації, свій контроль над деградованим слов’янством і, зрештою, над усім чорно-жовтим і монголоїдним світом. — Магістр раптово пригас голосом, опустив очі, ніби злякавшись надмірної відвертості. — Зрозумійте нас, гер Теренс Реттіган, у нас немає іншого виходу. В противному разі — глухий кут. Прірва загину! Слов’яно-монгольська маса плодиться, як черва. Вона суне на нас сатанинським валом, і ми мимоволі повинні рятуватися від неї. Ухвала китайської компартії, яка дозволяє народжувати кожній сім’ї двох дітей — суворий дзвін на сполох! А тому, гер Реттіган... — Магістр важко підвівся з-за столу з крісла-трону, — моя рука вам! Мусимо бути разом. Ваш батько ще в Севастополі, ми дали йому знати, що ви живі й здорові і скоро повернетесь. Зараз же повітряною кулею вилітайте до нього. Гірськими стежками переправляти вас небезпечно.
***
Повітряного балона прип’ято в гірській ущелині, бічови натягнуті до пружності струн. Кілька цікавих місцевих жителів, переважно хлоп’яків із німецького поселення, позадирали голови і з захватом чекають, коли ж воно підніметься в небо, оте розмальоване диво? Кожному кортить влізти в нього, та не кожному дано таке право.
Теренсові не випадало літати на гумовій птиці.
Його проймає легкий страх. Як же він впорається з керуванням? Під самим балоном гуде горілка, заганяючи всередину кулі розігріте повітря. Мудро вигадано: колись літали з допомогою зрадливого гелія і вибухали в повітрі від найменшої іскри (приміром, як нещасний дирижабль «Гінденбург»). А тут сів собі спокійно і втішайся красотами землі.
Теренс озирається. І враз... боже, хто то? Стежкою між терновими заростями чимчикує до нього Зігфрид Рюгенталь, обвішаний якимись мішечками, пакунками, в руці — автомат «Калашникова». Привітно салютує ним Теренсові: слава американському майстрові живопису!
— Радий тебе бачити, Зігфриде. Ти теж в політ? Ну, слава Богу, що я не сам, бо з цим повітряним левіафаном я не годен впоратися.
— Маю відповідати за тебе перед самим Магістром, — каже хлопчина, і по його впевненості видно, що він не вперше береться до такого польоту. Забравшись по бічовній драбинці в гондолу, він якійсь час вовтузиться в ній, підкручує щось у нагрівальній машинці, затим, задерши голову, пробує натяжку тросів і з певністю бувалого повітроплавця озирається по гірській ущелині.
— А ти певен, що ми не зачепимося за вершину Ай-Петрі? — із силуваною іронією і заразом повагою до молодого аргонавта питає Теренс.
— Я не зачіплюся. А ота хмарка... — аргонавт показує на небо, — може нам попсувати настрій. І ще декотрі типи.
— Ти про кого?
— Є тут один. Начальник особистої охорони Магістра, йолоп і зарізяка Франц Вернер. Його діда радянські гренадери в сорок другому присипали снігом в Сталінграді. Я випадково почув, як він чіплявся до Магістра, вимагав від нього змінити наш маршрут. І тепер, як мені здається, Магістр передумав відпускати вас живим в Севастополь. Мабуть, вищий Магіум ордена не вірить в вашу лояльність, гер Теренс. Один з лицарів навіть кинув фразу: «Цей Реттіган сліпо закоханий в слов’янську красуню, і його сентиментальні соплі можуть нам дорого коштувати!» Ось чому, гер художник, я так пильно обдивляюся повітряну кулю. Однієї дірочки в ній досить, щоб ми зачепилися за Ай-Петрі.
— Не лякайте мене, Зігфриде. Я й так боюся висоти, — хмуро говорить Теренс і не дуже певно забирається по драбинці в гондолу. — Господи! Нащо розумники Монгольф’єр вигадали ці повітряні балони!
— Для того й вигадали, щоб розумник Теренс Реттіган хутчіше добувся до своєї коханої.
— Не доберуся. Вона мертва!
— Як це мертва? — блякне обличчям Зігфрид.
— Дуже просто, — вимовляє пошерхлими вустами Теренс. — Вашими руками її застрелив під Ялтою Магістр Ордену!