Страница 39 из 73
Вони сиділи на терасі у плетених лозових кріслах, море розімліло жебоніло в березі, гортаючи гальку, довгі тіні від похмурих скель лягали на затоку, на загублений в кипарисових заростях дім президентської резиденції. Спокій і втихомиреність, і якась щемлива ніжність огортали душу Президента. Не хотілося вести розмову з бароном, було жаль його і водночас думалося про його непросту політичну біографію. З переданої Президентові інформації він знав, що старший баронів брат ще до війни належав до найближчого оточення Гітлера, був членом горезвісного товариства «Туле», де нацистські верховоди провадили свої спіритичні сеанси, вивчали священні тексти арійців, кабалістику, парапсихологію, руни германців, ясновидіння, елементарне колдовство. Знав він і про криваві наслідки нацистської містики, про втілення містичних ідей фюрера в плани завоювання світу, про масові вбивства і криваві розбої на окупованих територіях. Зрештою, то все було давно, то вже стало минулою сторінкою фашизму. А втім, думав Президент, і не зовсім минулою. Недарма ж цей нещасний барон примчав сюди шукати допомоги в спасінні свого сина-художника.
— Містер Президент, — обірвав довгу мовчанку барон, — нацистське минуле справді було дикою химерою, виплодом хворобливої психіки фюрера. І я б не хотів, щоб цей нацистський кошмар поклав відбиток на мою...
— Вибачте, — чомусь розсердився Президент, — давайте говорити реальними категоріями. Якщо вже ми ведемо мову відверто, то не забувайте, що Гітлер звертався до історії і плів свої, як ви кажете, химери дуже конкретно. Я можу вам нагадати про це, бароне.
— Але ж прошу, — весь підкинувся старечим тілом Пауль Реттіган.
— Наскільки мені відомо — даруйте, я не історик і можу помилятися — Гітлер обожнював знаменитий спис, яким було добито на Хресті Спасителя.
— Ви маєте на увазі спис, яким Гай Касій, представник Понтія Пілата пронизав тіло вмираючого Христа. Так?
— Саме його я маю на думці, бароне. Кажуть, що приходячи в австрійський музей, фюрер годинами простоював перед цим списом і там в музеї він прийняв ухвалу присвятити себе культу Зла.
— Не заперечую цього, містер Президент.
— Бачите, бароне, ви зводите все ледь не до теоретичної, якоїсь дуже абстрактної містики, — не без злості вигукнув Президент. — А я хочу нагадати вам, який слід та містика полишила на нашій землі. Так, Гітлер вважався містиком, це правда. Гітлер вірив у астральні битви чорних і білих енергій, він визнавав реінкарнацію сильних осіб для завершення їхньої місії в новому житті. Але вся ця беліберда не така вже й безвинна, дорогий мій бароне. І віра фюрера в демонічних надлюдей також була не безвинною, не наївною і химерною. Ваш фюрер шукав конкретні, дуже жорстокі, дуже порочні контакти з астральними силами для війни і завоювання народів. Він прагнув не якоїсь умоглядної війни, а елементарного масового убивства людей, винищення мільйонів. — Президент раптом відчув калатання серця, і йому подумалось, що така важка балачка може закінчитися для нього сердечним нападом. — Та з мене годі, пане бароне! Бо мій батько, мій добрий, лагідний татусь був розчавлений його містикою. І сьогодні, як я здогадуюсь, нащадки фюрера хочуть розчавити й вашого сина.
— Ви знаєте щось про нього? — похопився барон і також підвівся з плетеного фотелю.
— Так, знаю дещо... Власне, ми здогадуємося про деякі справи.
— Скажіть, він живий, мій Теренс?
— Боюся, не тільки живий... — Президент урвав на слові. — За нього вчепилися ваші земляки. І викрали його не для вбивства чи викупу, а для своєї нової магії. Звичайно, чорної.
— Нічого не розумію, містер Президент.
— Ходімте в мій кабінет, я вам дещо покажу. — Президент кивнув у бік дверей, пропустив поперед себе старого. На дорозі їм зустрівся президентів помічник, зосереджено-строгий молодий чоловік у білій тенісці. Президент, вибачаючись перед бароном, відвів помічника вбік, похитав докірливо головою: — Я ж вам казав, Павле: зранку годину на пляжі! Щодня! Ви зовсім не засмагли. І по обіді теж. Ви не взяли на себе крапельки сонця, а нас чекають в Києві важкі справи. Ну, що там нового?
— Був дзвінок із Севастополя, — стиха промовив помічник. — Трохи дивний дзвінок. «Червоне око дивиться на вас», — так повідомив хтось зі штабу українського флоту.
— Ясно. Капітан 2 рангу Сікора? Чи, може, Севастьянов, командуючий російським флотом?
— Не назвався, але мені здається, що це капранг-2.
— І ніяких пояснень?
— Єдине — про «червоне око»... Сказав, сьогодні під вечір.
— Господи, і тут містика! — відмахнувся Президент з затаємниченим усміхом. І вмить похопився: — Що ж, будемо чекати. Напевно, це канал з Космосу. Тоді, Павле, іди на море і потім весь день не відходь від апарату. Надто під вечір. Справа може набрати особливого повороту.
В кабінеті,.який за кількістю книжкових шаф нагадував філіал московської «ленінки», Президент всадив барона в зручний фотель біля вікна, сам пройшов до письмового столу, погортав папери і добув з них аркушик.
— Прошу вас, бароне. Прочитайте цей лист. До мене.
— Який лист, містер Президент?
— Здається, від нього.
— Не розумію, містер Президент... — Старий обережно і водночас з побожною шанобливістю бере до рук аркушик, добуває окуляри, кладе їх собі на носа і починає читати, безгучно ворушачи губами:
«Глибокошановний пане Президент України! Вважаю за велику честь для себе писати Вам цього листа. Хто я такий, Ви, мабуть, здогадуєтесь. Головне не в тім. Головне в проблемі спасіння Української держави, якою Ви з таким достоїнством керуєте. Тільки Ви, глибокошановний Президенте, сьогодні маєте достатній авторитет і реальну владу в Україні, щоб відвернути її з того сакраментального шляху, який веде український народ до прірви загину. Повторюю: Ви і тільки Ви!
Не можу не визнати, що дякуючи Вашим сміливим і послідовним реформам останнього часу ви почали жити краще. Та до повного благополуччя на кшталт європейського, а тим паче американського, вам ще ой як далеко! Та найстрашніше жде попереду.
Знову з’явилася загроза поневолення вас північним сусідом. Він уже не просто стукає до ваших дверей, а й сміливо переступає через ваш поріг. Він має нафту й газ, величезні людські ресурси, могутній промисловий потенціал і до того ж чуття імперського владики, якому все дозволено. Він скуповує ваші підприємства, влазить у вашу банківську систему, диктує вам зовнішню політику. Добре, що Ви, пане Президенте, ще якось знаходите в собі мужність часом чинити цьому опір. Та чи надовго це?
Хочу закликати Вас, пане Президенте, кардинально і остаточно повернутися на Захід. Там ваше спасіння, там найвищі технології, дух істинної свободи і демократії. Кажуть, ви з’єднані з північним сусідом узами слов’янського братерства, кревними і релігійними зв’язками. Але ж ці узи і ці зв’язки не завадили північному сусіду триста років з гаком товкти вас, українців, у багні, та й потому, в царстві «великого Кормчого» висмоктувати з вас кров і сили, національну гідність і залишки державного чуття.
Хай північний сусід живе своїм життям. Ви будете жити разом із Європою й Америкою нашим життям. Така логіка планетарного існування.
І ще одне, може, найважливіше. Найближчим часом великий космічний Брат почне поставляти в Крим, а затим і в Україну, необмежені, фактично безкоштовні маси енергії, добуті з дна Чорного моря. Я знаю, що це реально, бо мав нагоду бути з одною прекрасною жінкою в підводній штаб-квар-тирі інопланетян-сиріусців. То не Космічний Брат, а сам Бог посилає вам такий благосний дарунок. І це ще одна нагода порвати вашу вимушену залежність від Півночі. Тепер ви всесильні і непереможні! Уклінно прошу Вас, глибокошановний пане Президенте, скористатися з такої нагоди і піти в родину західних друзів. Вони зичать нам добра і чекають на вас.
Пишу Вам цього листа, маючи в серці віру і надію на те, що Ви почуєте мене і вчините так, як велить Вам власне сумління.
Теренс Реттіган.»
Президент довгу хвилину спостерігає за реакцією, яку лист справив на старого барона.