Земля світлячків

Вискочив з печери.

Небо, місяць, зорі — живий, рідний світ розкинувся перед ним!

Одним позирком Сиз охопив увесь широкий простір, що лежав перед ним у розлогій долині. Ліс, глуха темна пуща, Кабаняча річка, а за нею далеко — нічне мерехтіння озер. Там домівка!

Сиз відхилив кущ, який затуляв вхід під землю, і кивнув зозулі: «Ну що ж, гайда, сивенька, полетіли — навпростець, через ліс!»

 Тільки він ступив крок, як над головою каркнуло:

— К-р-р! Куа-а!

Де вона взялась? Звідки? Зловісна птиця немовби сиділа тут над вухом і з хижим нетерпінням чекала їх. Сиз не встиг і пригнутись, як вона крикнула, кинулась згори, залопотіла крилами. Вихором пронеслась над самісінькою головою, мало не ввігнавши йому пазурі в тіло. Сиз відхилився, а Куа джухнула каменем вниз, а потім здибила крила сторчма і різко шугнула вгору. Знову розправила крила й крикнула з неба.

А в цей час...

Зозуля, така маленька наполохана грудочка, як вона билась, як кружляла над Сизовою головою, наче заклинала, відганяла собою загрозливу тінь хижої птиці — геть, геть, щезни, йди хробакам на поживу !

Та Куа летіла, падала вниз. І тоді, як було те над корчем, зозуля метнулась їй назустріч.

Вони зустрілись над скелею, в небі, і тут почалось.

Хижа могутня птаха і маленька зозуля, вони вихором замелькали в небі. Куа насідала, скрикувала, розчепірювала пазурі, вона гнала зозулю до скелі, до гострого стрімчака. Та в останню мить над скелею зозуля виверталася, а за нею — тріск і злостивий клекіт. КуЦ з розмаху билась грудьми в стрімчак, пір'я летіло додолу, і скрапувала кров на камінь. Куа ще зліше нападала на грудочку-птаху, ; збивала її вітром, діставала пазурами, захльостувала клекотом.

Сиз бачив з землі: біда! Знемагає його рятівниця! Крило одне зламане, і якийсь смертельний відчай у її останніх стрепетах.

І тут пазурі настигли бідну пташину. З тихим писком-прощанням зозуля кинулась вниз, просто на скелю, захоплюючи з собою і хижака. З тяжким свистом Куа ударилась об камінь. І вже не здригнула більше крилом.

Сиз знав: треба тікати, бігти скоріше з цього місця.

А небо ширшало, блідло, місяць котився за гору, віяло з долини свіжим ранковим вітерцем. І Сиз подумав з тривогою: не встигну! Скоро зійде сонце і тоді... Хтозна, що тоді буде з ним.

Вже не вела його зозуля (і ніколи не прилетить вона, добра безсонна його пташина, не буде кувати, будити його надвечір). Біг, тупотів з гори, постогнував (боліло розбите коліно), зажмурював очі від страху, коли перескакував над крутими урвищами, знов падав і обдирав собі ноги, та не спинявся, хотів скоріше дістатись лісу.

Гора нарешті кінчилась, і він сказав собі: «Ну ще трошки! А там — у кущі, під дерева!»

Він був такий стомлений, що голова падала з плеч. Однак підвів очі, глянув на далеку рівнину. Із-за синьої смужки лісу вставало сонце. Воно було сліпучо-ясне й червоне.

Затулившись долонею, Сиз побіг лісом, і щось миготіло йому під ногами, потріскувало, він добре й не розбирав дороги, біг навмання. Довго шуміло йому над вухом, і він спочатку не втямив, чи то гуде все тіло від утоми, чи щось видзвонює в лісі. Прислухався. Здається, хлюпотіла за корчами вода. Невже річка? О, так он же чорні спалені сосни, а за ними — Кабаняча річка!

У Сиза ще вистачило сил дотягтись до берега, і тут він впав на мох. Його звалила втома, непереборна сонна розмореність.

Зійшло сонце, заснувався туман між деревами.

Сиз спав, а проте настороженим вухом чув: хтось брюхкається, стогне у воді, вичалапує на берег. Може, дикі кабани? Лось? Ледь-ледь розтулив повіки.

З води ліз на берег мокрий, весь обшарпаний дід Лапоня.

—Діду? Це ви? Звідки ви, як?!

Лапоня теж загледів когось живого, простяг руки, хрипко заблагав:

—Сину, допоможи, витягни...

Сиза він, видно, не впізнав, та й взагалі анічогісінького не бачив під сліпучим сонцем. Сперся на Сизове плече, пошкутильгав, незграбно поліз на крутий берег.

Вилізли вдвох на мох і, вкрай знесилені, впали.

— Діду, як ви тут опинились? Яким духом?

— О сину,— прохрипів дід,— зі мною таке було! Сидів я на березі, розплутував сіті на рибу. Коли «рах!» — вискочили з кущів якісь потвори, лантух мені на голову і понесли в печери. Ганяли мене там, ганяли, аж поки не впав я, не провалився в ущелину. Бовтнувся — і по шию пірнув у річку! Та добре, що я старий і легкий, мов сухі коноплі, вода й понесла мене, понесла під кам'яними челюстями і вже аж тутоньки, за соснами, викинула на світло.

В сонній голові Сизові майнуло: «Лапоня... Печери... Давно стовуси казали, що кабаняча річка справді витікає з-під гір. Може, вона й винесла з печер діда Лапоню, який впав отоді в підземне русло, в ручай». Згадка про страшні печери розбудила Сиза. Не хотів, та примусив себе підвести голову. Довго кліпав, протирав невидющі на сонці очі і от розгледів: на тій горі, де билась його зозуля з хижим птахом, вилітали один за одним з печер патлаті страшила в накидках. Трясли списами й горлали в долину:

 — Рах! Рах!..

Зараз вони кинуться обнюхувати землю, нападуть на Сизів слід і помчать лісом — в погоню!

Треба було вставати, тікати, рятуватися.

Та голова сама липла до м'якого моху. А зморений Лапоня, він спав непробудно, згорнувшись сивим клубочком. Сиз тільки подумав: «Де Вертутій, де Чублик, вони б не дали загинути». Та ще згадалось йому:

«Ех, якби це чашку кави, щоб Мармусія своєю рукою... Ко-ро-хоро... два ковточки всього... Вони б враз підняли на ноги, вони б влили такої живлючої сили».

І поки він чмокав, сонний, облизував губи, гурт здоровил уже котився з гори, оглушуючи ліс дикими криками.

РОЗДІЛ ДВАНАДЦЯТИЙ

Мармусія з веслом на озері.

Троє на човнах.

Хто швидше – ті чи вона?

Мармусія приготувала дві чашечки кави і внесла в кабінет:

— Прошу вас, Сизе Дванадцятий. Сьогодні питимете каву з маленьким сюрпризом: я вам всипала трішечки молотого насіння настурції. Покуштуйте, аромат надзвичайно тонкий.

Глянула — Сиза в кріслі не було. Не дйміла, як завжди, його люлька, і голубі кільця диму не вились над головою.

Мармусія холодно й здивовано повела бровою. Вона любила точність: саме зараз Сиз XII випивав дві чашечки коро-хоро.

— Сизе, де ви? Кава холоне.

Виглянула в коридор. Всі двері в музейних залах були відчинені, німо й відчужено горіли в глибині самотні ліхтарики і віяло з довгих темних галерей якоюсь настороженою пусткою.

Мармусія спохмурніла. Її охопили недобрі передчуття. Вона швидко пройшлась коридорами, заглянула в один зал, в другий.

Ніде нічого не було.

Тільки валявся на підлозі розчавлений шматок березового пенька-гнилички. Чому на підлозі, чому він розчавленим? А то що?  Вона пригнулась і от — не що інше, як хтось потоптався, хтось залишив латки — сліди величезних підошов.

Мармусія захвилювалась дужче, хоч і вміла (бо так була замолоду вихована) стримувати свої почуття.

Напнула чорну хустку і, ніби ще вища у довгому, строго пошитому платті, вийшла з корча. А тут — нова оказія. Лежав на землі розбитий ліхтарик, і хтось притоптав млинок. Не хотіла, а воно само пригадалось їй: спалений ліс, гурти диких заброд, що никають, ховаються в темних хащах і чигають на стовусів.

Взяла весло й пішла. З твердим наміром — позвати Вертутія, він чимось зарадить.

Зацокали її каблучки на сходах до озера. Ніч була темна, притуманена, однак Мармусія здалеку помітила якусь незграбну постать біля перил. Тонким загостреним нюхом (а кропилась вона найкращими духами з Юхландії) вона відчула: той, хто стоїть біля перил і понуро дивиться на озеро, пахне нечесаною шерстю і ще чимось смаленим.

«Це він! Печерний заброда!» — здогадалась Мармусія.

Та вона була настільки вихована, що не могла просто так підійти й сказати: «Геть звідси!» Ні, вона гордо й холодно зронила: «Що вам треба тут, непроханий гостю?» — і лише після цих ввічливих слів навернула його веслом.