Квiти Содому

Через рік народилася у нас дитина. Але померла через два місяці. Ми її схоронили. І жили далі. Тоді я почала малювати. Якісь прості лінії, квадрати, шматки залізничних вокзалів. Іван побачив і запитав, для чого це мені. Я сказала, що не знаю. Він уперше розсердився і сказав мені, щоб я зайнялася якимось ділом, бо не вистачає грошей. Так столиця почала ставити знаки. Я відповіла Івану, що робити нічого не вмію, окрім як битися і стріляти. Так я стала тренером по бойовому мистецтву. У мене пішли шалені гроші. Окрім того, я тричі на тиждень ходила на стрільби. Так воно жилося, я трохи тужила за малям, але завагітніла знову. Народила у квітні. Але дитя народилося з плескатою головою, геть сліпе. Тому ми не довго сперечалися з Іваном, наказали його усипити. Іван і я були присутні, — мало що чекати від людей. Залишити так, а воно мучитиметься, як курка зі скрученою головою. Убивав нашу дитину такий собі тип на прізвисько доктор Штольц, що спеціалізувався на абортах.

Аби не бажання мати дітей, гибле і надокучливе, мов набряклий гнійник над зубом, життя в столиці складалося б гладко. Але прийшла перебудова, і скоро ми лишилися без роботи. Іван заспокоював, говорив, що такі люди, як ми, не лишаються просто неба. А перед самим 1991 роком я отримала майстра спорту по стрільбах і кандидата по боротьбі, хоча не бачила практичного застосування моїм здібностям: із колись заборонених ці види майстерності вийшли на широкі люди, а відтак — ласий шматок дістався знову тим, хто посів цю територію багато років тому.

З того дня Іван почав сходити з дому. Іван зійшов раптово, наче звір, прикормлений домашнім м'ясом, вирвався з клітки і підтиснув від переляку куцого облізлого хвоста. Він, як і кожен нормальний мужчина, запив. Я чекала на нього уперто і вірно до сизого ранку, коли він приходив обідраний, побитий і смердючий. Нічого особливого, трагедії ніякої не відбувалося — це було точним повторенням мого попереднього життя, за винятком одного: я була вірною цій людині, я вірила йому, бо інакшого мені і не лишалося, але я й не думала про це; батька я ненавиділа, часом щиро бажаючи йому смерті. Мати блідим згустком іноді виникала на горизонті, десь в породіллі, іноді на святах. Тінь минулого полишена майбутнього. Всього лише… Ніяких емоцій. Емоції входили у мене, коли я дивилася телевізор або спостерігала за людьми. То було більше особисте, але також віддалене, як і мати.

Нікого і нічого за цей період не бажала і нікого не хотіла бачити, як Івана. Це, видно, грамотні люди називають коханням. Голодне і одноманітне життя, з дикими припадками сексу, скаженими ударами під щелепу не змінило мого ставлення до нього. Проміжок того часу для мене, без всякого сумніву, можна назвати щасливим. Я тинялася вулицями, метикуючи, як виплутатися з халепи. Іноді я жебрачила, іноді крала. Доводилося робити мінети сцикливим студенткам в запітнілих окулярах. А одного разу, на якійсь вечірці, під гучні крики, я трахалася з собакою. Полишена з дитинства нездорових емоцій, я на все йшла легко, але не завжди це виходило. Головне, до того, як повертався Іван, я була на місці і чекала на нього з вечерею. Так помалу вивчала людей і місто, бо далі тренувального залу та відвідин кіна з Іваном не заходило. Воно і не було потрібним. До людей, до міста у мене теж не змінилося ставлення.

Першого листопада, пам'ятаю той день, бо стояв густий і теплий туман, і мені нічого не вдалося поцупити на ринку, ні нажебрачити, Іван прийшов додому тверезим. Він сидів на крихітній кухні в нових вельветових штанях, курив, обсипаючи попіл на вихідні червоні черевики. Мені подобалися його вихідні черевики. На цераті лежали пакунки з продуктами. Він привітався. Потім поламав у попільничці сигарету. Ухмильнувся, фиркнув котом, поклав руки на стола, з великими ґулями на кісточках пальців. Він закинув голову, наче звільняючись, а за вікнами снував туман, у мене дерло за шкірою, як завжди перед перемінами. Таки не дарма про мене і тоді, і зараз говорять: стопроцентна безмозка дурепа. І коли я побачила його такого, з налитим упевненістю поглядом, я зрозуміла, що можу зробити щось більше, незалежно від нього: ніхто не зупинить мене, окрім Івана. Але от паскудне питання: для чого, якщо його не буде.

— Я думала, що ти завів полюбовницю, — спокійно сказала.

— Ну то й що з того?

Він усміхнувся одним краєм губ.

— Та нічого.

— Тоді приготуй снідати, — передихнув. — Я знайшов роботу. — Ще раз передихнув: — Дуже хорошу роботу.

Я не стала нічого говорити, а почала збирати пакунки. Тоді він витягнув з кишені рулончик стодоларових купюр.

— Бачиш?

— Так, — відповіла я, витягуючи сковорідку. — Тобі як і завжди?

Він обійняв мене не встаючи.

— Ти у мене молодець. Ти справжня жінка, — він підштовхнув мене. — Ну йди вже геть. Готуй їсти. І сходи за червоним вином. Сьогодні у нас свято.

Так я поверталася туди, звідки вийшла, хоча б мимоволі та подумки. Світ злиднів відійшов, як у кіно. Життя знову набрало свого справжнього кольору, як стиглі зимові яблука. Іван знайшов роботу, відбиваючи на рингу нирки, зуби, печінки, калічачи, по чому прийдеться, недолугих боксерів, ладних поживитися легким хлібом. Іван проводив двобої з кікбоксингу на приміських дачах «нових», і не лише. За півроку ми мали затишну квартирку на Десятинній. Але мій практичний розум оцінював обстановку досить тверезо — людина, хоч і займається спортивними боями, не може за півроку мати квартиру в центрі міста, досить дороге авто й обідати та вечеряти в ресторанах. Не кажучи про довгоногих гламурних краль. На останнє я не звертала уваги. Чи не говорила я вам, що була далеко не красуня?

Жінка, яка говорить про подібні речі, нічого не знає, до чого вона звертається, що вона бачить. Нічого не треба бачити, окрім мужчини, який з тобою. Мої прогулянки, спочатку десять на десять метрів, над зеленою і шумною улоговиною, закінчувалися кухнею або тренажерним залом. Але завжди я чекала на Івана. Наш спокій, як того й очікувалося, протривав зовсім не довго. Але ми встигли побачити разом Кіпр, Сполучені Штати й Африку. Цей світ нічим не був ліпшим від нашого, але відрізнявся тією комфортністю, від котрої потерпали всі ми. Я так прагматично визначила, бо взяла досвід звідти.

Через півроку Івана привезла «швидка». Після чого він більше ніколи не вставав. Натомість поїхала я. В цьому не було нічого дивного, тим паче що на Заході давно вже культивувався жіночий бокс. Це було набагато краще, аніж збирати ляльки, спостерігати здалеку за дітьми. Але мовчу, щоб не пробалакатися. Діти і дівчата зробилися моєю справжньою бідою. Знаєте, як сонячного дня на березі озера чи річки ви натикаєтеся на колючку. І весь ваш день — свині під хвіст. Смерть мене лише цікавила як засіб. Нічого особливого, якщо одне не передує іншому. Ну, нічого в тому дивного нема. Дим розвіявся, світло мого сумління згасло назавжди.

Вже в сорок п'ять я виглядала на старезну бабу. Діти з під'їзду кричали мені: «Карга», а ближчі, тобто сусіди, — «Мама». Життя проходило тихо та одноманітно, нічим воно не відрізнялося від того провінційного, заполошного життя. І в коротких прогулянках, чекаючи на Івана, я почала думати про смерть. Ця думка засіла залізною скалкою у голові. Ну чого мені хотілося? На світ не закриєш очі. Якщо ти і страшна, як копчена вобла, але все ж таки жінка. Іван давно перестав мною цікавитися. Та і мене, чесно кажучи, він цікавив зовсім з іншого боку: я вже була немолода, я вже відчувала і розуміла набагато більше, ніж сам Іван. Від нього, від того, якого я кохала, не лишилося нічого. Останні два роки я більше думала, все аналізувала. З думками про самогубство поселився страх. Страх не тільки заставляє діяти чи випробовувати волю, страх нас змушує, зближає нас з тим, що називається осмислювати. Тому той, хто не боїться, той набитий дурень. Страхом можна захлинутися, як спермою давляться проститутки. Щось таке. Іван мене не цікавив, мене вже цікавила власна історія, власне життя, що протікало повз. Коли бачиш красиву людину, то відчуваєш страшну самотність. Щось подібне трапилося і з моїм життям.