Квiти Содому

Мама закашляла на тому кінці дроту, а знадвору зашурхотіло. Деньок сьогодні видався ще той, як затхла вода в акваріумі, коли ще не взялася жабуринням. Світло плавало у повітрі мов сміття. Несподівано закрутило зуби, пломби в зубах, пеньки. Потім я знову побачив птахів. Таких птахів я зроду не здибував. Птахи висіли в цій небесній багнюці. І я бачив замість пір'я чавунного кольору луску, бірюзові очі, метрову опаш розкиданих крил, і повітря, і туман, що обтікав крила. Хєр зна шо…

— Не знаю, — тільки й відповів я.

— Що ти лепечеш, — заверещала Мама на тому кінці. — Найдіть ящик і вшивайтеся звідти.

— А дівчина?

Ящика ми не знайшли. Пляшки з кислотою Макс переплутав з оліфою, тому бренні рештки Тоцького він, як тяжкий гріх, тягнув на горбу. Мама наказала замочити Макса. Я йшов і важко дихав у спину Максу, намагаючись зщепити дві задачі — йти, а ще думати, як замочити Макса. Надворі випав легенький сніг, сутеніло, погода нагадувала швидше осінню, аніж зимову. Було багато дівчат. Це теж заважало думати. Макс зупинився і поставив ящик на сніг.

— Не зупиняйся, ідіоте, — визвірився я.

— Ти чого! Бери і сам неси.

— А хто поставив машину за чотири квартали?!

— Хіба це багато? — Макс підкурив «галуаз».

Я задумався, підраховуючи кілометраж. Нічого не виходило. Я метикував, як почати. Нарешті зважився.

— Мені тяжко зізнатися собі, але я люблю тебе, Макс, — видавив я з себе.

Макс піднімав ящика з Тоцьким. Він зупинився, роздявив рота, сапонув ротом повітря і гепнув тим ящиком об землю.

— Ти шо! Хочеш мене в жопу віддрючити!

Я стояв і мовчав. Шматки Тоцького повивалювалися на сніг. В помаранчевому освітленні вони виглядали як копчений бекон.

— Ти шо, підар? — Макс млином замахав руками. — Ти шо, за кого мене тримаєш?… А може, тебе замочити, Лу? Я не люблю підарів, Лу!

Проповзла парочка, яка вивалилася з «мерса». Баришня спіткнулася об руку Тоцького, підняла і простягнула мені.

— Будь ласка, це ваше!

Макс випнув губу.

— Ні. Не його, — сказав він. — Тоцького.

— Ні, я бачила, як ви упустили.

— Ні, це не моє, — повторив я. — Мої на місці.

Для достовірності я простягнув їй свої руки, щоб вона розуміла, на кого нарвалася. Найшла лоха.

Дамочка подивилася і побачила руку Тоцького з золотим брюліком, а я виматюкав подумки Макса — лишати рижуху, бля, точно козел, може тільки козел. Але потік моїх думок несподівано перервався. Дамочка жбурнула частину Тоцького під ноги і заверещала, забила об дублянку руками, мов крильми курка. Отак вона стояла і кричала, хто його зна скільки. Опам'ятався Макс. Він витягнув свого кольтяру, ткнув дамочці під носа.

— Заткнись, дура! І вйобуй звідси, а не то я…

Я нахилився і став збирати решки Тоцького, думаючи, як замочити Макса, і про підара думав також. Дамочка не переставала верещати.

— Я тебе в жопу оддрючу, а твій фраєр тебе ж і розпиляє!

Ліхтарі лізуть в очі. Мені обридла ця парочка сраних мажорів. Максу, видно, теж, а швидше ґанджу покурити закортіло або по вені чорної прогнати. Він наводить шмал на пару і кричить на всю Тарасівську:

— Блядь, ану валіть звідси!

Тут мене пробиває. Я кажу Максу:

— Макс, а ти знаєш щось про любов?

Кеглі Макса так торохнули, що почули на Троєщині.

— А ти шо, підар? — говорить вкрадливо Макс.

— Ти чо, охрінів. Я тобі про вищу любов втіраю! — я йому.

— Ну ти насрав, — відповідає Макс і тягне руку за шмалом.

Мені робиться ніяково і смішно. Ще валить сніг, сиро і така хєрня, що навіть у кіно не знайдеш. Тарантіно на відгул пішов. Ага. Посцять.

— Мочи, що тягнеш. Я тільки й жду, щоб ти своїми мізками посрав!

І так пру на нього, а він стоїть, ворушить кеглями. Порожняк повний.

— А хто втірав про любов! — завівся по-новій Макс.

— Ідіот, я тобі про любов братську. Про християнську говорив.

Макс якось обм'як, присів навпочіпки, звісивши руки зі шмалом на колінах. Я схилився над ним в брунатних сутінках, з дорогим запахом парфумів та поту, що струменіли з цих двох.

— Ти чого брюлік у Тоцького з пальців не зняв? — уже спокійно запитав я.

— Я не відморозок, — тихо так, наче дитина, сказав він, і велетенські його руки затремтіли на колінах.

— Чистої води, — гнув я своє.

Посипав сірий як попіл сніг. Я сів поруч з Максом. Разом ми подивилися на парочку.

— Що з ними робити? — заворушилися кеглі у голові Макса.

— Замочити.

Мужик зомлів і повис на дамочці.

— Ні. Ми їх відпустимо. Мама нічого не говорила.

Я витягнув «берету».

— Слухай, Макс, на кой хєр ми тягнемо цей ящик? — запитав я у нього.

— Мама ж, блін, сказала… А ну розвернись сракою, — звернувся він до дамочки.

— Мама, недоумку, сказала про другий ящик, — видав я йому істину в останній інстанції.

— Еге… — він продовжував вивчати зад дамочки.

— А ще Мама сказала, щоб я замочив тебе, — давив я своє.

— Ти в натурі?

— Куди натурніше.

Макс заходився вивчати мужика.

— Ідіть на хєр звідси, — заревів він бугаєм на парочку.

— Стоять!

— Пиздуйте!

— Ти нариваєшся!

— Нехай допоможуть збирати Тоцького!

— Да, тільки разом! Да!

Ми четверо, розплилі у жовтку всіляких там підсвіток, почали запихати Тоцького до ящика. Цього разу все поміщалося, складалося нормально, тільки ящик трохи промок і розвалився. Але чисто технічна проблема викликала у мене обґрунтовану підозру. Я зупинився з шматком грудини Тоцького і глянув суворо на Макса.

— Макс…

— А?…

— Макс, — дипломатично почав я. — Ти, брат, не думай, що я знову наїжджаю на тебе…

— Ти стосовно підара? Забудь, старичок. Давай швидше упораємося…

— Який в хєра підар! Скоро нас самих так виїбуть, що місця на сраці не знайдеш, де штопати.

— Ти чо?! А?

Я сів прямо на жовтий сніг. Макс проти мене.

— Макс, скажи, де голова?

— Ти про шо… Лу? Я ж…

— Макс, — тихо почав я. — Де голова Тоцького?

Макс випнув губу, сплюнув через неї, подивився на гурт дівчат у яскравих курточках, що пускали кольорові кульки, сипали серпантином.

— Лу, а шо, скоро Новий рік? Да?

— Ну да.

Парочка запихала останню ступню. Запихала баба, а мужик стояв на чотирьох і ригав.

— Макс, куди поділася голова Тоцького?

— І правда, де?

— Ти її забув, Макс.

Ми сіли і подивилися у темряву. Парочка тихцем пробиралася до свого «мерседеса». Макс навів на них свою приправу.

— Е, народ, візитку, — виголосив Макс, провів демонстративно коло дулом свого шпалера, чим викликав у мене неабияку підозру, що кеглі у нього зараз вишикувалися лише у зрозумілому для нього порядку. — Піднеси сюди. Давай. Давай! Хальт! Ги-ги!

Він дивився на жінку, яка йшла до нього погойдуючись, вихиляючи неприродно стегнами. Якось Мама замочила одну таку, істеричку. Макс, з виглядом кіногероя, взяв візитівку і наказав мотати.

— Лу, вона мені не сподобалася, — сказав він.

— Так. Але ти певен, що тобі… — намагаючись надати голосу впевненості, розпочав я, бо починав боятися, коли на Макса наповзала меланхолія.

— Лу, скоро Новий рік, а у нас нема тьолок. Да? Треба було взяти ту. Ми могли б її відтрахати. По черзі, ну, або разом. Вона тиха, зовсім не кричала. — Макс засунув шпалер до кишені.

— Еге ж, Макс. Але та, на хаті Тоцького, була непритомна. І…

— Слухай, у мене дуже багато гріхів, — Макс провів рукою у повітрі, у мене похололо у шлунку.

— Еге ж…

— Я дрочив на Різдво… — Макс почухмарив груди. — І таке інше… Нам треба щось вирішувати. Давай видзвонимо оту сучку з «мерса», вона ось навіть лишила візитку, і відсвяткуємо Новий рік з нормальними бабами, а? Вона дала візитку.

— Розумієш, брат, візитка тобі може не знадобитися, — вкотре потягнув балачку я і помалу почав витягувати люгера.

— До чого це ти?

— Треба щось вирішувати, Макс.

Макс трухонув кеглями.