Бора

— Мені тут страшенно подобається! — Лідка зазирнула під стіл, де ступні спирались на міцну поперечину. — Таке усе зручне, комфортне. Ти помітила? Жодних гострих кутів… — Вона покрутила у руках мельхіорову виделку з довгими зубцями та ніж з кістяною ручкою. — Тепер залишатимусь у тебе частіше!

Бора мовчки чекала, поки Лідія доїсть — подруга нарешті помітила це, допила кефір одним ковтком та підвелась.

— Гайда нагору.

Лідія теж звернула увагу на те, що дерев’яна куля — прикраса сходових перил — нагадує невеличкий глобус, і навіть роздивилась, що один малюнок віддалено нагадує Австралію. Вікно горішньої кімнати затуляли важкі штори. Лідія розсунула їх, за ними були легкі прозорі гардини, які теж під руками розлетілися на два боки — і осінній пейзаж, окреслений віконною рамою, миттєво перетворив усе інше в кімнаті в другорядне.

— Це моя кімната, — несподівано для себе сказала Бора і відчинила вікно. Вечірнє повітря наповнило кімнату гіркуватою прохолодою садових хризантем.

Вікно усе вирішило за неї. Поруч із живим пейзажем, який змінюється день за днем, жодна картина не витримала б конкуренції. Тому в цій кімнаті їх і не було, а інтер’єр виглядав стримано-лаконічним.

— А я зараз виберу.

Бора здивовано подивилась на подругу, забувши, про що мова.

— Кімнату собі зараз виберу, — лагідно додала Лідія.

Вікно кімнати за дверима праворуч виходило на долішню частину вулиці, на освітлені вікна нового особняку зі слідами нещодавно завершеного будівництва на подвір’ї. На новий, стилізований під старовину віз на газоні із трьома кошиками хризантем у світлі садового ліхтаря.

Погляд з вікна іншої кімнати, тієї, що за лівими дверима, впирався у кінець провулка, де з-за паркану темніли кудлаті зарості закинутої частини парку. У цій кімнаті увагу Лідії та Бори привернув маленький столик з настільною лампою, стосиком паперу та кількома баночками з тушшю чи чорнилами. Але обидві тут-таки й забули про нього, бо за дверима побачили інші двері — нижня частина визирала з-під завішаної верети, яка затуляла їх, не добираючи до підлоги сантиметрів двадцять. Відтулили верету, посмикали ручку — ключа у замку не було, двері були замкнені. Вони вели на горище із вежкою, іграшкову прибудову на даху, куди так кортіло потрапити. Але що з того? Не ламати ж двері.

Лідія несподівано втратила цікавість до необстежених закапелків — сіла на вузьку отаманку, узяла до рук аркуш сіруватого цупкого паперу. Її пальці пройшлися поверхнею паперу, покрутили олівець, вихопили зі склянки з розмаїтим причандаллям якусь ручку — не ручку, шприц — не щприц…

— Це рапідограф… — випередила запитання Лідія. — Справжній рапідограф. І олівці — м’які, для креслення та малювання. Давно не тримала таких у руках.

Струсонула флакончиком із написом «Туш», подивилась через нього на світло.

— Він що, малював?

Бора знизала плечима, вона не знала, чи малював господар.

А Лідія була колись вправною рисувальницею, три роки працювала у тому ж видавництві, що й Бора; оформила дві книжки, одну з них надрукували. Але видавнича справа швидко зійшла на пси, а коли галузь почала оговтуватись, Лідка була вже матір’ю трьох дітей і заробляла на життя торгівлею — возила зі стрийської гуртівні до Львова стоковий одяг, завезений з Європи. Попит на нього був неабиякий — у львівських крамницях охоче купували фірмові джинси, спідниці та куртки відомих марок з колекцій минулих років за дуже помірною ціною. Навіть власники дорогих бутиків брали речі і для себе, і на подарунок, але Лідія згодом не раз бачила свій товар на манекенах престижних крамниць. Цифра на ціннику часом у десятки разів перевищувала реалізаторську ціну. До цього бізнесу Лідію підштовхнув, за її визначенням, потрійний тулуб — пологи за пологами, декрет за декретом із проміжком у чотири роки. І три розлучення. Треба було годувати й одягати дітей, сподіваючись лише на себе та допомогу мами. А справа, яку вона любила, непомітно опинилася на останньому місці. Їй було не до малювання. Особливо після того, як третій чоловік поїхав на заробітки у Росію і залишився у Підмосков’ї, створивши нову сім’ю.

Вимастивши пальці в чорній туші, Лідія зробилась тиха й мовчазна. Бора зачинила вікно у своїй кімнаті, але штори не засмикнула. Принесла по великому горнятку гарячого чаю, ванільні сушки. Не вмикаючи світла, довго сиділи на канапі, під картатими пледами, задивившись на те, як змінює колір вечірнє небо.

Бора згадувала вголос.

Забуті деталі, слова та подробиці спливали із закапелків пам’яті, чіпляючись одне одного та витягуючи наступне на поверхню, відновлюючи стерту мозаїку спільного минулого з чоловіком, від якого у житті Бори зосталося лише ім’я, а тепер ще й будинок і цей неймовірний краєвид з вікна, від якого вона зараз не могла відвести очей.

Бора соромилась зовнішності Володі, він був геть несучасний хлопець. Їй було сімнадцять, йому років на три-чотири більше, а може, й на п’ять, тоді усі, що були старшими на понад два роки, здавалися іншим поколінням. Він за своїм світосприйняттям був ближчим до її батьків, аніж до неї та її ровесників. З такою-то зовнішністю та звичками! Невиразні плечі, білі м’які руки, звичка щодня одягати діловий костюм та застібати сорочку під самісіньке горло. Жоден зі знайомих хлопців не носив краваток, але Володю це не турбувало, йому було байдуже, що одягають інші, він вперто тримався свого. Штани його завжди виглядали трохи закороткими. Бора ніколи не бачила його у джинсах і кремпувалась, коли вони разом потрапляли на очі дівчат-однокурсниць. «Вода у підвалі», — уїдливо зауважувала вона, показуючи очима на його підстрибнуті штанини. Подруги поблажливо усміхались. Він дивився на неї, як на ікону, й не думав ображатися. Коли його мама почула від нього, що іншої дружини йому не треба, то хіба скрушно похитала головою. Жодним словом не прокоментувала піднесені розповіді єдиного сина про найкращу у світі дівчину.

— Звідки ти знаєш?

— Що?

— Про розмову з мамою.

— Мамина співробітниця якось переповідала подробиці з життя спільних знайомих… Як завжди, з’ясувалося, що хтось когось добре знає… Якби кожен з нас почав вибудовувати схеми, хто з ким знається та у яких стосунках перебуває, які цікаві відкриття чекали б на кожного з нас… Усе місто складалося б із знайомих та родичів.

— Еге ж.

— Пригадала щойно, як Володин батько мріяв про династію. Він був, здається, головним інженером чи щось таке на великому заводі. А завод ще дід Володі будував.

— Ти бачила його батьків?

— Ніколи не бачила, а оце зараз пригадала.

— А казала, нічого не пам’ятаєш…

— Навіть обличчя Володі пригадати не можу. Усе таке невиразне…

Бора випросталась, засмикнула прозору гардину.

— Я свої щоденники того часу пошукаю, там точно про нього є.

— Ну добре, — сказала Лідія. — Усе зрозуміло. Одне тішить найбільше.

— Що таке?

— Ідеальний порядок.

— Порядок?

— Тут усюди ідеальний порядок.

— Це прибиральниця. Прибирає раз на тиждень.

— Всю хату?!

— Ти що, яке всю! Це неможливо. Та й непотрібно. Поступово просувається проблемними зонами. Раз одне зробить, іншим разом — друге.

— До мене б хтось приходив прибирати, — зітхнула Лідія.

— Мені така радість теж ненадовго, — заспокоїла її Бора. — Лише до Нового року.

Лідія відвела погляд від своїх забруднених тушшю пальців правої руки, які вона раз у раз роздивлялась.

— Я не про чистоту кажу, а про порядок. Різницю відчуваєш? Усе на місцях, нічого не зсунуто, книжки — рівними рядами, посуд — тільки необхідний, нічого зайвого. Бачила, який лад на кухні? На усіх полицях? Це ж не кухня, а камбуз на військовому кораблі!

— Ти бачила камбуз на військовому кораблі?

— Просто подивилась на полички — і виникла асоціація з військовою дисципліною. І у нас тут буде чистота й порядок, правда, Боро?