Добавить в цитаты Настройки чтения

Страница 5 из 40



— Як справи, Боро?

Шеф — усміхнений, в ароматі французьких парфумів — впливає у двері. Починає робочий день з обходу своїх володінь.

— Гірше, ніж ти думаєш, — каже Бора. — Я не буду правити цей непотріб. Забери його від мене під три чорти.

— Що з тобою, Боро?

Вона рвучко збирає рукопис докупи. Аркуші розсипаються, їжачаться зі стоса в усі боки.

— Ти прізвище на титульному аркуші бачила? — голос шефа спокійний, він вміє тримати себе у руках. — Комерційне видання. Нам за нього грубі гроші платять.

— Я не буду редагувати цей мотлох. Я просто не можу цього зробити, розумієш? Не можу!

— Добре, — погоджується шеф і ставить крапку: — Давай сюди.

Формує з розбурханого стосу паперу ідеальний прямокутник.

— Що тобі дати? Вибирай. Є жіночий роман. Детектив. І ще довідник з лікарських рослин.

— Давай… довідник.

— …Не ображайся, — каже Бора через півгодини, опускаючись у крісло в кабінеті шефа.

Вона почуває себе трохи незручно. Між нею й шефом — широкий порожній стіл.

— Я не ображаюсь, — каже шеф, змітаючи невидимі пилинки з матової поверхні. — Лише думаю: чи можна на тебе розраховувати?

Один — один. Нічия.

Бора випростується — шеф мовчить — і вона мовчки виходить з кабінету.

Вдома на неї чекає роман, довгоочікуваний та недописаний. У них жваві стосунки: вона без нього не може, він без неї — ніщо; він її виснажує, вимучує, ревнує, тримає у напрузі, сидить у думках, не надається до контролю і не одразу повертається, коли у неї виникає для нього час і вона намагається прикликати його до себе. Але зараз на її столі перед очима — текст майбутнього довідника травозная.

— «Маргарита» з подвійним сиром! — чути від дверей. — Добрий день усім, хто тямить у добрій піці!

Бора підносить вгору руку, що може означати привітання без відриву від виробництва. Вона саме з тих, хто не розуміється. Піца — не її їжа, а от Оленка це обожнює. Бора показує рудій дівчинці на стіну: піцу — туди, в сусідній кабінет. Натомість Руслана вже спішить назустріч: ні-ні, усе правильно, піцу — сюди! Вона щойно без упину говорила, наводячи лад на своєму столі, а тепер забирає з рук юної велосипедистки картонну коробку, що апетитно пахне на всю кімнату.

— О! — дивується Бора. — І ти туди ж, Руслано? — і до дівчинки, з усмішкою: — Доброго дня!

— Ледве дочекалась, — повідомляє Руслана, вмикаючи електрочайник. — Вмираю, хочу їсти.

— А ви піцу не любите? — дівчинка дивиться на Бору, ховаючи гроші у кишеню та застібуючи блискавку.

— Я?.. Я люблю сільські канапки. Такі, як моя бабця робила. Намастити хліб домашнім сиром, але перше вимішати його з гострою червоною паприкою та часником, а тоді зверху викласти композицію — кружальця вареного яйця, соленого огірка, доброї ковбаси… Притрусити зеленою цибулею. Зеленою цибулею — обов’язково.

— Не їла таких канапок, — каже дівчинка. — Я піцу люблю. Заради неї у піцерії працюю.

Дівчинці на вигляд років чотирнадцять, не більше. Вона схожа на старшу Пеппі Довгупанчоху, яка підстригла волосся, залишивши у минулому свої дитячі, задерті догори кіски. Яскрава дівчинка: ластовиння на кирпатому носі, артистичний безлад рудого короткого волосся над чолом, грубі колготи, плетені рельєфною «резинкою»: одна нога синя, друга — синя у тонку зелену смужку. У лівому вусі — кілька кульчиків.



— З вами розраховуються піцами? — дивується Бора.

— Тільки зі мною. Три години на день працюю — і одна піца моя.

Руденька охоча до розмов.

— Сьогодні вводили нове меню, — довірливо веде вона далі. — Випробовували на нас!

Бора усміхається — вона уявляє те, що чує, у картинках. Часом таких, що дуже відрізняються від почутого. Зараз відеоряд виглядає дуже кумедно. На обличчі дівчинки — нерозуміння: що такого смішного сказала?.. Бора помічає, що на скроні дівчинки одне пасмо світліше від решти волосся.

Яскрава зовнішність: раз побачиш — не забудеш.

— Боро, — каже руденька, беручись за дверну ручку, — раджу спробувати нашої піци. Вам сподобається. Коли вирішите замовити, запитайте у мене, яку саме.

Бора проводжає поглядом дівчинку за вікном — та їде бруківкою спочатку зигзагами, колеса велосипеда виписують чудернацький малюнок, а потім слід вирівнюється. Борі спадає на думку, що вона колись теж ганяла на велосипеді, а тепер вже й не згадає, коли востаннє крутила педалі. І що заважає? Велосипед у підвалі, тільки принести, полагодити — та їздити. Миготять вже на відстані різнокольорові ноги: синя литка, смугаста литка, синя, смугаста. «Звідки вона знає, що я Бора?.. — думає Бора. — І чому вона за їжу працює?»

З протилежного кінця вулиці у напрямку видавництва суне по шосе гігантська темна хмара. Клапті брудно-сірої повсті клубочаться з боків автотраси, закручуючись пасмами досередини. Дорога виглядає зараз, як пересохле русло ріки, яке стрімко наповнює бурхлива каламутна вода, — вона ніби щойно, трохи вище за течією, рознесла дамбу у друзки. За кілька секунд видовище за вікном перетворюється на кадри з фільму-катастрофи.

— Руслано… — тільки й встигає вимовити Бора, і темна гримуча суміш вдаряє у скло. Шиба тремтить й підвиває пронизливим виском під натиском шквального вітру.

Руслана скрикує, мало не вдавившись, але блискавично опиняється біля вікна, перевіряє, чи надійно зачинене.

— Відходь, відходь, — кричить вона Борі.

Їх підганяє звук гігантського батога, що ляскає вздовж скла. Вони вискакують у коридор, подалі від звірячого виття та темряви, яка впала за вікном, немов хтось затулив вікна з вулиці глухими шторами.

Будинок гуде й тремтить, поверхом вище чути дзвін розбитого скла. Це вже друга за останні місяці буря. І знову неочікувана. Без штормового попередження. А коли синоптики оголошують штормове попередження, усе закінчується банальним дощем і незначними поривами вітру.

Чи встигла сховатись руденька дівчина? Бора думає про неї і про те, де зараз Влад. Він не міг відійти далеко від стайні та своїх коней, він має бути у безпеці. А телефонувати не можна — мобілки, як попереджають у газетах, притягують блискавки, приймаючи сигнал. Можливо, саме численна армія мобільних телефонів й викликає ці буревії, бо ж загальна кількість користувачів та ще й кількість мобілок у багатьох вже перевищує усі межі розумного. У шефа — три мобілки, у Руслани — дві; так, мовляв, зручніше. А блискавки та грози тим часом налітають усе частіше та несподіваніше.

Усі вікна, кватирки та балконні двері Бора навчилась зачиняти, йдучи з хати. Досвід останніх років навчив, бо раз у раз сунуть непрогнозовані буревії. А що у Володиному будинку? Треба поїхати й перевірити, вони ж учора так і не піднялися разом із Ганною Петрівною на другий поверх, не перевірили вікна.

— Готова сьогодні подивитись твоє кубельце! — піднесений голос у слухавці.

Це Лідія.

— Лідко, ти ще у Стрию? Що у вас там з погодою?

— Трохи вітер здійнявся, пилюка куриться, але загалом тепло, гарно. Я вже їду, за годину буду в тебе, — голос Лідії такий спокійний.

— А у нас кінець світу. Закінчиться — подзвоню.

Буревій вщух хвилин через п’ятнадцять, вже за звичним сценарієм. Таке траплялося не раз: природа вибухала істерикою без попереджень і стишувалась зненацька, немов хтось вимикав тумблер. Так і зараз — за хвилину розвиднілося, темний вечір знову перекинувся на білий день, сонце повернулось із засідки — освітило повалені дерева, вкритий жовтим листям вологий асфальт та позривану з балконів білизну, розпластану у калюжах або збиту у безформні грудочки під бордюрами.

Лідія подзвонила першою: усе знаю, сказала, по радіо щойно передали, але поїду все одно, кажи адресу. У Влада — набрала його номер — все гаразд. У мами з татом — теж, до них у Золочів буревій не дістався.

За вікном тролейбуса, немов на екрані, Бора бачила кадри сюрреалістичного фільму: солдатську шинель з викрученими рукавами посеред дорожньої калабані, сіре на сірому. Гірськолижний черевик посеред клумби чорнобривців — червоне на іржаво-рудому. Вивернутий із землі усіма бетонними нутрощами рекламний щит — обличчя політика у багнюці.