Бора

Згодом Бора намагалась відновити у деталях події того пізнього вечора: усі розійшлися по своїх кімнатах, світло згасло, запала незвична тиша. Така тиша, що у вухах дзвенить. Це будинок торкався вух дзвінким безголоссям: не спати!

Чи то Гордію зробилося у своїй кімнаті недобре і він проковтнув таблетку (неповну упаковку Бора згодом знайшла на тумбочці), — і дія ліків у поєднанні з алкоголем викликала бурхливу реакцію, чи то кількість випитого мала на нього такий вплив, але нічну тишу раптом розкраяв короткий лякаючий хрип. Бора сіла на ліжку, прислухалась — і, схопившись на ноги та застібуючи халат, злетіла вниз. Штовхнула двері до Гордієвої кімнати і побачила на підлозі нерухоме, викручене судомами тіло. Синє закинуте назад обличчя, міцно стулені губи, стиснуті у кулаки пальці.

Гордій не дихав.

— Язика! Язика треба витягнути! — тремтячий голос з-за спини. — Задихнеться!

Іван Іванович причалапав босий, у піжамі, з розкуйовдженим сивим волоссям. Сива кульбабка, крутить головою на усі боки, щось видивляючись. Він виглядав би зараз кумедно, якби не трагічність моменту. — Ложку! Ложку потрібно!

Бора вже стояла на колінах, трусила Гордія за плечі. Ще не вистачало, аби він дав тут дуба! Згодом їй було соромно, що саме ця думка промайнула першою, але це згодом можна було усе пригадати й розкласти по поличках, а в той момент вона вчепилась йому у плечі й струсонула кілька разів щосили. Жодної реакції. Вхопила ложку, яка опинилась перед нею, ледве встромила між зціпленими зубами, із зусиллям повернула боком, щелепи ледве розтулилися. Запалий язик, міцним корком втягнутий у горло, перекрив дихання.

Усе, що відбувалося далі, крутилося й крутилося згодом перед очима нав’язливими повторами, як виснажливі, вимотуючі душу кінокадри, сповнені фізіологічними подробицями, страхом, болем та розпачем. Вона б’є його по щоках, б’є спочатку невміло, а тоді щосили, але голова байдуже мотиляється, як у ляльки, з боку на бік; вона з силою розтуляє його зуби, ледве проштовхує пальці, намагається встромити нігті у язик; його неодмінно, за будь-яку ціну треба витягти — але нічого не виходить; вона дряпає цю вологу безнадійність, яка пручається й не піддається, якоїсь миті їй здається, що вона все робить не так і що вже нічого й не вдієш, вона губиться на секунду, хватка слабне, Гордій вмирає у неї під руками, і вона з криком, стогоном і плачем вчепляється в його язик кігтями хижого птаха і тягне м’язистого вологого слимака на себе. Гордій різко стискає щелепи, Борі перехоплює дух від болю, сльози капають на щоки Гордія, впалі, порослі дводенною щетиною, на його кривий ніс, на його повіки, які тремтять, на пульсуючу жилку на його шиї — і вона розуміє, що він дихає, він живий, а Іван Іванович метушиться збоку, намагаючись допомогти, — і лише заважає. Гордій з хрипом втягує повітря у себе, між закривавленими пальцями Бори, дивиться на неї каламутним поглядом і мугикає, як німий.

— «Швидку», — каже Бора знесилено, відчуваючи, як починають боліти прокушені пальці. — Треба викликати «швидку».

— Не треба, — Гордій із зусиллям підводиться на одному лікті. — Щойно візьмеш до рук телефон, я йду звідси.

Він ледве вимовляє слова.

Нікуди б він не пішов, просто не зміг би вийти за поріг, але Бора його послухалась.

— Ти! — вибухнула вона плачем. — Ти! Ти!

Іван Іванович мусив виставити її на кухню — зроби собі, дитино, ванночку для рук, тепла вода зі шматочком коричневого господарського мила, а тоді зеленкою. І все пройде, ось побачиш, все минеться. А ми з Гордієм поговоримо, добре?..

І вона пішла. А на зворотному шляху, тримаючи перед собою залиті зеленкою руки, почула під дверима:

— …один день, — голос Івана Івановича, — ти думай лиш про один день, про сьогодні, не заглядай у завтра…

Бора зупинилась.

— «Сьогодні живу так», — скажи собі. — «Сьогодні — ні». А завтра знову: сьогодні живу так. А далі сформується звичка, ти тільки дай їй зміцнитися, дай закріпитися.

— Ну то сьогодні я більше не п’ю, — обіцяє Гордій.

— Можна не конкретизувати, — не вловлює іронії Іван Іванович, — просто подумати: сьогодні — ні. Ти знатимеш, що це означає.

Гордієве самітництво у кімнаті з двома виходами часом виглядало як добровільне ув’язнення. Він зрідка виходив у передпокій, спускався кількома сходинками у нижню частину дому; а коли вибирався на вулицю — то вже надовго. Через другі двері, просто з кімнати — на маленький кам’яний приступок, у траву, де під парканом хитаються на високих стеблах бузкові осінні квіти. Обходив будинок з іншого боку — часом Бора бачила з кухні, як його непроникне обличчя та недбало висаджена на маківку шапочка пропливають під вікном, а на віддалі, під парканом гасає активна Альма, відволікається на щось, а тоді кидається наздоганяти господаря. Він брався за роботу у своїй майстерні під дашком, працював до сутінків, мовчки, не підтримуючи жодних розмов. Іван Іванович з Ганною Петрівною йому не заважали, вони були занурені у своє. У Гордія виходили кумедні дерев’яні звірятка, які зручно лягали б у дитячу долоньку, вони були позбавлені надмірної деталізації, але одразу було зрозуміло, що це — ховрашок, це — борсучок, а це — білка. Він різав їх з бруска, вишикував у ряд. А Божка запевняла, що якби він захотів, міг би жити з того.

— Я просто впевнена у цьому, — присьорбувала вона чай на кухні. — Його іграшки мали б неабиякий попит.

— Звідки ти знаєш? — не сприймала її заяви на віру Бора.

— А Інтернет на що? Усі ці сайти та форуми? Я там частий гість! — Божка торкається пальцем довгого саморобного кульчика у вусі — пластиковий прямокутник із силуетом кота, хитнувшись, повертається на місце. — Я роздивилась там, що й до чого і хто що виставляє на продаж. У нашого Гордія іграшки особливі, їх немовлятам купуватимуть, аж гай гудітиме, тим, у кого зуби лізуть. Натуральне дерево, не якась там хімія. І ви, Боро, швидше пишіть, я вже знаю, куди ми вашу книжку пропонуватимемо. Ви ж у цьому, я думаю, вибачте, нуль. Але вам воно й не треба. Ви пишіть.

Вночі за ноутбуком Бора чула, як Гордій гарчить. Ледь чутно. У подушку… В домі не було ані краплі спиртного. Для того, аби його здобути, треба було вийти за хвіртку, і Гордій кілька разів до неї підходив, навіть брався за край, але, вчепившись у решітку, в міцно пригвинчену табличку «Об’єкт перебуває під охороною агентства „Гордіїв вузол“», стояв там кілька хвилин і повертав назад, у свою кімнату.

Лідія вже третій день не вибиралася до Львова зі Стрия, у них там утворився лазарет — усі грипували. Божка теж не приходила — батьки приїхали і знову пакували наплечники, аби летіти вже у протилежному напрямку.

Одного ранку Бора спустилась на кухню — ще й темно було за вікном — намагаючись ступати нечутно, аби нікого не розбудити.

За столом сидів Гордій, пив чай з горнятка з півнем та куркою. На сусідньому кріслі лежав, скрутившись, Кіцмань. Його тарілка була чистою, Гордій вже встиг його погодувати.

Бора провела рукою по ґудзиках халата, мовчки взяла керамічну чашку, налила заварки, додала гарячої води й сіла навпроти.

Гордій теж мовчав.

Мовчав і дивився на Бору. В його погляді вже не було тої лякаючої байдужої відстороненості, з якою він проходив під вікном у своїй дурнуватій синій шапці. Він повертався до того Гордія, якого вона знала. Він глибоко пірнув і довго-довго тримався під водою, а їй залишалось, затамувавши дух, із завмиранням серця спостерігати з берега за поверхнею ставка — коли ж нарешті голова пірнальника покажеться над мертвою поверхнею.

Пили чай мовчки, і мовчання об’єднувало їх.

— Моя робота? — нарешті озвався Гордій, показавши поглядом на її руки у плямах зеленки.

— Ні, це Кіцмань. Звар’ював, тварюка.

Гордій видихнув іронічно-гірким «хм»:

— Я відроблю. Куплю тобі морозива, скільки скажеш.

— Я не їм морозива.

— Чому?

— По-перше, не люблю… А по-друге, вже немає значення після такого «по-перше».