Бора

— Божко!

— Боро, я ж у сенсі — сиділа за зачиненими дверима. Як миша у пастці.

— Вона перед тим надумалась донесхочу, — вставив Гордій. — Мені так здається.

Але Божка його не слухала, провадила своє:

— …а рішення — бац! — і прийшло, коли вона намагалась вибити двері. Отож, думання — зайве заняття, коли йдеться про те, аби діяти. Чимало проблем не вирішити думанням.

Гордій розреготався.

— Не можу погодитись, хоч ріж.

— Гаразд, — голос Божки полагіднішав. — Давайте ближче до вас!

— Давайте, — погодився Гордій.

— От ви довго думали перед тим, як завалити сюди з бензопилкою?

Божка вмить опинилась на порозі, встигнувши скочити за двері та схопити шапку Гордія з вішака. Стоячи на порозі у недбало насадженій на маківці шапці, вона й справді зараз чимось віддалено нагадувала Гордія.

Артистка.

— Довго думали, перед тим, як запитали: «Хм!!! „Техаську різанину-5“ бачили?»

Вона безперечно мала неабиякий дар перевтілення, в тому числі — голосового.

— Я?!! Мовчав як риба!

— Ага. Як риба-пила, — підхопила Божка. — І трьох секунд не думали. Просто увімкнули двигун — і по всьому.

Вона закинула шапку на вішак, судячи з виразу обличчя — влучила; і, задоволена, повернулась у своє крісло.

— Ну так це була зовсім інша ситуація. Не до розмірковувань було.

— І я про те. Рішення народжується у дії. А у нас як? — і вона змінила голос, розігруючи чергову сценку у своєму театрі одного актора. — Ну що? — Я думаю над цим. — Що ти вирішив? — Треба подумати. — А тепер що скажеш? — Ще не вирішив… Жодної дії! Сама говорильня. Бла-бла-бла, бла-бла-бла. Усе застрягає у думках та розмовах. Саме лиш порожнє думання, катуляння проблеми на язиці. І ані руш!

Дорослі мовчки дивляться на Божку. Чорна ворона на камінній поличці теж не зводить з неї чорних блискучих очей.

— У принципі, все правильно, — озивається нарешті Іван Іванович. — Prius quam incipias, consulto opus est. — «Перш ніж почати, подумай».

Помітивши, що стала центром уваги, Божка знітилась, що на неї не схоже, і відкинулась на спинку крісла.

— Це хто так говорить? — нарешті озвалась Бора. — Ти про кого?

— Про нас усіх, — Божка знову зачепила пасмо короткого волосся і спробувала накрутити на вказівний палець. — Хто морозива хоче? — різко змінила вона тему. — Без думання, швидко! Так чи ні? Я принесла отакенне пластмасове відерце. Зроблю кожному десерт. Кому з варенням, кому з тертим шоколадом?

— Тільки не мені, — попередила Бора.

Лідія увесь цей час мовчки малювала Кіцманя, який бавиться із порожньою коробкою з-під чаю, губить її, відскакує боком на безпечну відстань, а тоді, крадучись, нечутно підбирається до здобичі… Стрибок! І ось вже завмер, розпластавшись на животі: голова у коробці, усі чотири лапи та хвіст роз’їхалися в різні боки зірочкою.

— Доведеться Борі вставити Кіцманя у роман, — сміється Божка, показуючи пальцем на кошеня. — Не пропадати ж ескізам!

— Це не для роману, — серйозно відповідає Лідія, не підводячи очей. — До книжки малюватиму тільки світ речей. Роман романом, а серія про птахів та котів — сама по собі.

— Во поперло! — із захватом коментує Божка, підхоплюючи Кіцманя з підлоги. — Пішли, малий, допоможеш.

Лідія малює, закусивши губу. Вдома у неї на це часу немає. Там вона робить те, що потрібно, а тут — те, що приносить втіху. Чужій людині може видатись, що Лідія — погана мати. Воно збоку, може, й справді так виглядає. Але Лідія каже, що дітям потрібна щаслива мати, а саме щасливою вона повертається додому після того, як чергова її ілюстрація лягає у коричневу шкіряну теку, знайдену в шухлядці. Лідія навіть мамі не каже, чому вона тепер так часто залишається у Львові. Бурмоче щось про театральні прем’єри, які пізно закінчуються. Сказати, що малює, — мама не повірить, а як повірить — ще й висварить. Мама у Лідії приземлена та прагматична, вона за хату та город несе відповідальність, за трьох онуків, і зрештою — за Лідію. «Як би вона давала собі раду без мене?» — каже мама своїм товаришкам. А товаришки їй: «Ой, дивися-дивися, хтось у твоєї Лідії є у тому Львові…»

Божка повертається з білими кульками морозива, розкладеними у креманки. Окремо — варення, окремо — тертий шоколад. І застає діалог Бори та Івана Івановича, у який інші не втручаються.

— …знаю лише, що людина руйнує свою душу багатьма речами; хоча мала б відчувати, що їй шкодить. Хто до своєї душі прислухається, той багато чого не робить, — каже Бора.

— …або навпаки, багато чого робить. — підхоплює Іван Іванович. — Здавалося б, основних життєвих заповідей дотримуватись неважко. Але ж порушуємо, гуртом та уроздріб. А тоді страждаємо самі і змушуємо страждати інших… Я, Христино, про це у Миколи Гоголя читав сьогодні, — Іван Іванович гортає книжку. — Ось. Послухайте! — і з вказівним пальцем вгору: — «Люди, що відбігли, здається, від схованого у самих себе, незбагненного для них світу душі, повертаються у її „прєдєли“».

З натхненного цитування Івана Івановича незрозуміло — чи то хтось так переклав Гоголя, залапкувавши русизми, чи то сам Іван Іванович зробив це поспіхом.

— Я це прочитав і подумав: людині неодмінно стає легше, коли вона повертається у світ своєї душі. Неодмінно. Навіть коли вже пізно.

Гримнули вхідні двері. Гордій вніс оберемок дров, підкинув кілька грубих гілок до вогню і сказав, скориставшись паузою:

— Таке враження, ніби я записався у філософський гурток.

Це були його перші слова за весь вечір.

— Дайте ж і Гордієві сказати! — відірвалась Лідія від малювання.

Божка теж вирішила підтримати мовчуна, вирішивши, що Гордій ніяк своєї репліки втулити не може.

— Кажіть! — заохотила його Божка, ставлячи на стіл тацю з морозивом. — Що ви про це думаєте, Гордію?

Його не довелося вмовляти.

— Я думаю, — озвався він, — що тополя — це таке собі паливо, — він покрутив долонею з розчепіреними пальцями, — на трійочку. А найкращий жар дають дубові та березові дрова. І якщо додати одну соснову дровинячку — запах у кімнаті стоятиме, як у лісі. Завтра принесу — переконаєтесь.

Божка пирхнула, викинула вперед стиснутий кулак — великим пальцем вгору.

У Лідії стрибнули кутики губ.

Більше Гордія не чіпали. Він зрідка вставляв кілька слів, але більше мовчав. За цим стояли не стриманість характеру, і не звичка тримати власні думки при собі. Мовчання Гордія було особливою формою участі у розмові, хоча і з ним зрідка траплялися напади красномовства, але таких випадків можна було порахувати на пальцях однієї руки. Дві-три лаконічні фрази за вечір — Гордієва норма.

Він слухав, як мало хто вміє, — саме слухав, а не чекав своєї черги висловитись. Своєю мовчазною увагою він найбільше підтримував вогнище взаємної цікавості.

Бору зазвичай теж можна було б назвати мовчункою, але її мовчання було іншого роду, воно йшло від занурення у себе. Вона думала про своє, про власний роман і могла не чути, про що говорять поруч. Або підвестись посеред жвавої розмови, знайти свій блокнот і щось поспіхом занотувати у ньому. Божка одного разу не втрималась, побачивши цей нотатник на камінній полиці між чорною вороною та компасом на підставці — піддалась спокусі: розгорнула, пробіглась очима. І нічого не зрозуміла. Якісь уривки думок або окремі слова. Пізнала лиш вислів Гордія — він вчора пожартував: «Нічого, і на нашій вулиці машина з ковбасою перевернеться!» І саме ця фраза була останньою у Бориному записнику.

Давно не було в Бориному житті таких вечорів з тривалими розмовами, хіба в дитинстві, коли вони приїжджали в село до бабусі. Після пізньої вечері залишались тоді довкола вже прибраного столу, і бабуся розповідала чи то бувальщини, чи то казки, і від почутого бігли мурашки по спині й потилиці і страшно було вийти з хати надвір. Дивно не те, що вечірні розмови та ігри тримали вкупі мешканців цього будинку, скільки той очевидний факт, що часу на них вистачало, як колись у дитинстві. Мабуть, у цьому домі час спливав за своїм внутрішнім годинником.