Бора

7

Вранці Лідія підхопилась першою, поприбирала зі столу горнята з недопитим чаєм, фужери, закапану воском скатертину, викинула у смітник порожню півторалітрову пляшку з-під вина. Перед тим, як сісти перед вікном із дзеркальцем та тушшю для вій, гукнула у бік прочинених дверей Божчиної кімнати:

— Вставай, сонько, спізнишся до школи.

Трохи збентежена мала (це ж треба! «сонько» — від Лідії!) прочалапала донизу, крикнула: «Я у ванній!», що означало «Ванна зайнята!».

Знадвору почулося гудіння бензопилки. З вікна другого поверху було видно, як Гордій узявся різати дерево. Відтяв шмат стовбура, озирнувся, знав, що на нього дивляться, — підняв лезо вгору, не вимикаючи мотора: привітався і знову за роботу.

Лідія вийшла, накинувши куртку, запросила майстра почати день зі сніданку. «Потім», — сказав він.

Лідія це сприйняла як сигнал до повної активізації. Попередила когось по телефону: одяг з гуртівні привезе завтра, бо сьогодні немає сенсу. Вона знаходить переконливі аргументи до свого висновку, і Бора не може зрозуміти — справді сьогодні немає потреби їхати до Стрия, на гуртівню, а тоді знову до Львова, чи просто Лідії подобається Гордій, і тому вона хоче залишитись. Спостерігаючи за тим, як подруга завзято береться ліпити вареники з картоплею, Бора таки схиляється до другого варіанту.

— Ти ж казала, вареники — важка їжа! — нагадує вона.

— Для жінок важка, для чоловіків добра, — не помічає іронії Лідія і без паузи — у прочинені двері: — Іване Івановичу!

Як ніби чекав: виходить з кімнати, бадьорий, усміхнений, у білій сорочці та у трикотажному жакеті на ґудзиках.

Перехопивши погляд Бори, каже:

— Найкращий лік проти поганого ранкового настрою — вдягнути білу сорочку.

Старанно зачісує волосся догори — і рушає по сметану. У вітряний сонячний день, коли у повітрі літає жовте прозоре листя та срібні нитки павутиння, ніби й не було вчорашньої негоди.

Обід накривали у вітальні, де вчора грали у «Вірю — не вірю». Іван Іванович вже сидів за столом з книжкою у руці, схожий на відвідувача ресторану, що чекає на своє замовлення. Гордій усміхнувся, побачивши його:

— Іване Івановичу, — відсунув своє крісло, — я вчора наговорив зайвого…

Жінки мовчки розкладали на скатертині тарілки й виделки…

Іван Іванович зсунув окуляри на кінчик носа, подивився поверх скелець.

— Vinum locutum es, — озвався дружелюбно.

— Вінум локутум ес, — повторив Гордій. — Винуватий заслуговує ліктя…

— Цікавий варіант, — Іван Іванович усміхнувся, згорнув книжку, заложивши між сторінками інструкцією до якихось таблеток.

— Що воно таке насправді? — запитав Гордій.

— Говорило вино.

— Справді. Говорило вино. Не ображайтеся на мене.

За столом Лідія жартує, підкладає чоловікам у тарілки, голос дзвенить, очі сяють. Божку, що «заїхала по дорозі», з порога саджають за стіл. Зустрівшись поглядом з Лідією, вона дивиться на свої руки — і біжить до ванної. Здавалося, зараз усі позбирають посуд і залишаться за цим столом, як учора. Але Гордій, подякувавши, встає: на нього чекає робота у саду. Лідії час повертатись до Стрия. А Божка йде додому, вона сьогодні «скайпиться» з батьками. «От і добре, попрацюю», — думає Бора.

Але плани на вечір таки доводиться усім змінити.

Двері ж ніхто не зачиняв. Не встигли отямитись, як у передпокої вже тупцювали, залишаючи сліди на підлозі, троє незнайомців.

Не виникало жодного сумніву, що цей попереду, у пальто, невисокий з борідкою, є головним, а ті двоє, з обличчями без емоцій, — другорядні.

— Ви тут господиня? — усміхнено глянув на Бору невисокий з борідкою.

— Я.

— Дозвольте пройти.

І не зводячи з Бори погляду, підносить папку з паперами вгору, показує на стіл у вітальні, повторюючи:

— Дозвольте?

Тоді й Іван Іванович — він щойно влаштувався почитати біля каміна — книжку вбік відклав. І Лідія розгублено привіталась від дверей — вона щойно вийшла з ванної, глянула скоса на сліди у передпокої та, не отримавши відповіді на своє «доброго дня!», зупинилась біля столу. І Божка завмерла, спочатку на сходах, на передостанній сходинці, затримавши руку на дерев’яній кулі, а тоді біля каміна: вона щойно зібрала нагорі свій наплечник, пропустивши початок подій, і тому не могла второпати, що відбувається. Ніхто не розумів, що це за дивні гості і чого їм треба. У кімнаті з каміном лише Гордія бракувало: шуму знадвору вже не було чути, хоча він щойно складав за будинком порубані дрова, поспішав закінчити до сутінків.

— Проходьте, — дозволила Бора, але її дозвіл був зайвим, бо старший вже копирсався у папці, витягуючи з неї папери на стіл.

Цей, у пальто, сам по собі не справляв би такого враження, якби не його колоритний супровід. Обличчя тих двох одоробл, що залишились обабіч дверей, заледве переступивши поріг кімнати, були геть позбавлені будь-якого виразу. Трапляються ж такі обличчя, немов сокирою рубані, без жодної тонкої риси, без жодної емоції. Хто це такі? Чого припхалися?

Старший діловито витяг великий цупкий конверт, а звідти акуратними неспішними рухами — якісь папери.

— Підпишіть, будь ласка, — простягнув Борі папір з печаткою та текстом.

— Що це?

Він зробив жест ввічливого заохочення: прошу ознайомитись.

Бора почала читати — і щоки її вкрилися червоними плямами.

Гість терпляче чекав.

Бора підвела на нього очі.

— Що це? — повторила вона розгублено.

— А хто це? — запитав він і обвів неспішним поглядом принишклих Лідію, Івана Івановича та Божку. — Родичі?

— А ви хто? — раптом прийшла до тями Лідія, і голос її від хвилювання пішов високими вібраціями. — Що вам потрібно?

Той зіщулився: чого так вищати?

— Мені, шановна, — сказав підкреслено спокійно, — потрібно, аби Христина Бора, — показав на Бору, — підписала акт купівлі-продажу будинку. Я його завірю. І, знаєте що, — давайте без зайвого шуму, — голос його звучав миролюбно. — Не треба зайвого шуму.

Він знову обвів поглядом присутніх:

— Шум, крик, плач, гвалт… Кому воно потрібно? — запитання адресувалося ніби як Божці, бо саме на неї він подивився у цей момент; ніби як її особисто запитував, і сам собі відповів: — Нікому. Ми ж цивілізовані люди, вийдемо із ситуації із взаємною користю, — повернувся до Бори. — Підпишіть.

Іван Іванович зблід. Він опустився у крісло і зробив глибокий вдих — глибокий видих, і ще раз — вдих-видих. Божка стояла як вкопана, вчепившись рукою у поличку каміна.

— Підпишіть, — м’яко повторив зайда, витягаючи з портфеля ще один конверт. — Ось тут — гроші. П’ять тисяч євро. У документах стоїть інша сума, не звертайте на неї уваги. Беріть, що дають, і вважайте, що вам дуже пощастило. Просто так, серед білого дня вам дають такі гроші. Чи не диво?.. А дім… Що дім? У вас його не було тиждень тому, і скажіть, чи вам чогось бракувало?.. Беріть гроші і живіть, як жили, без справжніх проблем… Здорові… З руками-ногами… З головою на плечах.

Бора мовчала. Гість усміхався:

— Невже ви думали, що ось так ні сіло ні впало стають власниками подібних будинків?

Він лагідно дивився на Бору. Але голос, що пролунав зараз, належав вже іншому чоловіку. І він тихо сказав:

— Варто кусати лише стільки, скільки годні проковтнути. Інакше вдавитесь. Давайте домовимось, Христино Бора, ви берете гроші і підписуєте папери.

Бора мовчала.

— Думайте швидше! — роздратувався візитер. — А то взагалі нічого не дамо.

Бахнуло — немов бомба на порозі рвонула. Двох чоловіків відкинуло від дверей у різні боки. Божка схопилась руками за вуха. З гуркотом запрацювала бензопилка, наповнивши кімнату ревінням мотора та запахом відпрацьованого бензину. З полички каміна злетіло опудало ворони й з гуркотом розкинуло на підлозі крила. З-під ніг Гордія, що ступив на поріг, шугонув кіт, перестрибнув птаха і гайнув сходами нагору.