Любов і піраньї

— Добре… — ледь чутно видихнув я. — Добре… Не сварися. Я вже нікуди не їду. Я подзвоню Алексу і скажу, що все відміняється.

— От не треба робити мені на зло! — пхикнула Маруська, кумедно надувши губки.

— А я не на зло, — спокійно відказав я, — це моє власне, обдумане і виважене рішення. Можливо, поїдемо пізніше. І тоді я обов’язково візьму тебе з собою.

Кучерявка нічого не відповіла, хоча було помітно, що мої слова припали їй до смаку.

Щоправда, у такого мого рішення була ще й третя, певно, найголовніша причина: тверезо оцінивши можливі фінансові затрати під час другої за рік поїздки у Південну Америку, я побоювався не встигнути нашкребти достатню для мандрівки суму. Саме тому я з такою легкістю відмовився від нашої з Алексом авантюри.

Маруся якийсь час вдавала сердиту, після чого великодушно мене пробачила. Хоча вона зробила це з таким виглядом, наче дарує індульгенцію останньому грішнику. Я й сам собі видався затятим чорним відьмаком, якого з невідомих причин помилували і відпустили з лап святої інквізиції.

Ось так усе знову стало на свої місця.

Повертаючись увечері додому, я зателефонував Алексу і, поскрипуючи від досади зубами, сказав, що нашу поїздку краще відкласти на потім або й узагалі відмінити.

— Тебе катували? — замогильним голосом поцікавився Алі.

— Нє.

— Але все одно, мабуть, добрячої задали припарки, якщо ти отакої заспівав, — докірливо бурчав мій товариш. — Славно тебе обробила твоя білява бестія.

Мені кортіло сказонути, що вона просто виїла мені весь мозок, що, Саня, чувак, ти навіть не уявляєш, як вона може викручувати душу… Але вирішив, що на сьогодні з мене достатньо, і далі не розвивав цієї теми.

— Та ні! — натомість збрехав я. — Просто прикинув, що навряд чи встигну наскладати достатньо грошей для подорожі. Лишилось зовсім мало часу, чувак. А пертись у Бразилію з пустими кишенями — безглуздо.

— Ти ж сам колись казав, що головне — це захотіти, а гроші якось знайдуться!

Подумки я чортихнувся, адже Алекс лупив мене моєю власною зброєю.

— Не знаю, чувак. Я ще помізкую над цим, — відказав стримано. — Не маю звички відступати від задуманого, але, гадаю, цього разу нам слід відмовитися від мандрівки.

Я сам не вірив у те, що промовляв. Голос зривався і тремтів, ще більше посилюючи відчуття ірреальності того, що відбувається. Алі тяжко зітхнув і мовив:

— Роби, як тобі краще, чувак. Я поважатиму будь-яке твоє рішення.

Тієї ночі я не зміг видушити з себе ні рядочка. Розкритий word’івський файл так і лишився без змін. Тоді я вкотре подумав про те, що Маруся і Муза — то далеко не одне й те саме…

Я лежав на ліжку, підібгавши руки під подушку, телющився в стелю і знову й знову прокручував у голові події останніх днів. Мене чомусь не полишала нав’язлива думка, що наше з Маруською примирення було штучним та несправжнім, якимось наче пластмасовим. Я відчував, що, висловлюючись хімічними термінами, наша сполука нестійка. Мимоволі я припускав: насправді дівчину зачепило за живе лиш те, наскільки швидко (прямо по-свинськи якось) я відновився після розриву наших стосунків, додумавшись поїхати розважатись у Бразилію замість того, щоб сидіти і страждати. В цьому сенсі її палке бажання поновити стосунки скидалося на хворобливу реакцію ображеної жінки, котра намагається відновити втрачений контроль над об’єктом давно згаслої пристрасті. Але вже за хвилину я злився сам на себе через такі крамольні помисли.

Майже півночі капосні думки, немов заряджені протилежними зарядами частки, зіштовхувались у моїй макітрі і зразу ж розліталися врізнобіч, а потім, відбившись від черепа, летіли назад і знову зіштовхувались, і знову розлітались… Врешті-решт я подумав, що хай усе іде до дідька, завтра воно якось перемелеться, утрясеться і наладиться, а нині я краще посплю. І заснув неспокійним сном прогірклого нечестивця.

Ну, що вам сказати… Мов у воду дивився, панове: назавтра воно дійсно налагодилось.

У четвер 22 жовтня ми з Маруською, тримаючись за ручки, блукали «Метроградом». Вибирали подарунок моїй мамі — за кілька днів у неї мав бути день народження. Вчорашні сумніви досі терзали мене, однак сьогодні вони звучали глухо й невпевнено, наче з-під землі. Зразкова поведінка Маруськи, котра повсякчас посміхалась і весь вечір не відпускала мою руку, щомить більше мене заспокоювала.

Несподівано я відчув, як у кишені забурчав увімкнений в режимі «вібро» мобільний. Я подивився на телефон. На екрані висвічувалось одне-єдине слово: «Алі». Не роздумуючи, натиснув кнопку «Прийняти дзвінок».

— Альо! — кажу.

— Чувак, привіт! — Алекс видався чи то надто веселим, чи понадміру збудженим.

— Ну здоров! Як воно?

— Чудово! Я зараз в авіакасі і хочу спитати, чи двадцять два дні — то не забагато?

Я ледь не проковтнув язика.

— Двадцять два… е-е-е… Ти… п-про що?

— Пригадуєш, ти прикидав маршрут і говорив, що в Амазонію ми не поїдемо, бо для такого trip’у необхідна тривала підготовка?

— Умгу…

— Замість того ти висунув пропозицію попхатися на південь Бразилії, в якісь їхні болота… Панталон чи як там вони називаються?

— Пантанал, — підказав я.

— О! Точно! І ще ти тоді сказав, що днів 20-25 нам вистачить, щоб усе там об’їхати. То я тебе питаю: двадцять два дні — то не забагато? Ми там не засумуємо?

— Звісно, що ні! Але, чувак, пожди! Ми ж бо домовлялись, що…

— Чудово! — радісно ревкнув Алекс, більше не слухаючи мене. — Це все, що я хотів почути! Головне, щоб ми не нудьгували!

Я хотів щось сказати, якось заперечити, попрохати товариша почекати, однак мобілка виплюнула кілька коротких гудків і затихла — Алі кинув трубку.

«Shit!» — подумав я, скосивши очі на Маруську.

— Хто то був? — наче занюхавши підставу, спитала вона.

— Та то… е-е-е… то по роботі… нічого серйозного, — я відвів погляд убік.

— А що таке «Пантанал»? — не відставала вона.

— Ну-у-у, це така марка обладнання. Теплові насоси. Китайські.

— А-а… Ясно.

Через п’ять хвилин у кишені вдруге задзижчало. Осклянілим поглядом втупившисьув далечінь коридора, я притулив трубку до вуха. Я не дивився на екран, адже й так здогадувався, хто дзвонить.

— Альо, чувак! — закричав Алекс, аж попискуючи від задоволення.

— Так… Так, я тебе слухаю.

— Ну всьо! Я купив квитки. Виліт 2 грудня. Київ — Мілан (Мальпенза) — Сан-Паулу! Назад вилітаємо теж із Сан-Паулу, але пересадку робимо в Римі.

— О’кей… — кволим голосом видихнув я.

— О’кей! — в унісон мені проспівав Саня.

Затим я припинив розмову і запхав телефон назад до кишені джинсів. «Важко, ой як важко бути в цій країні мандрівником», — спливла в голові безрадісна думка. А ще я раптом зрозумів, що мені доведеться приймати непросте рішення: або відмовитися від поїздки в Бразилію, або… сваритися зі своєю благовірною вдруге. Третього варіанту наразі не було…

Поки що я не скажу, що тоді вирішив. Хоча ви, мабуть, самі вже здогадалися.

Всі чоловіки — козли. Просто кожен по-своєму.

Розділ третій

Київ — Мілан — Сан-Паулу — Кампо-Ґранде — Куйябa

…Наполягають на тому, що подорож — це спосіб досягти якогось захопливого фінішу, і тому хвилювання й небезпеки дороги варто звести до мінімуму. Увічнюють хибне твердження про те, що сама по собі мандрівка нічого не значить.

…Подорож відкрила мені очі на одну важливу річ: утікати від проблем у буквальному сенсі слова — дуже допомагає.

Вечір 4 листопада…

За четверть сьома ми зібралися в офісі на Печерську, щоб відсвяткувати день народження Ігоря, мого товариша, який певний час працював зі мною на одній фірмі. Окрім мене, Алекса-Алі та самого іменинника, на вечірці була ще Віка, Ігорова дружина, та кілька наших спільних з Ігорем знайомих. Опісля до нас приєднався Дімон, колишній однокурсник Алекса, який ніякого відношення до Ігоря не мав. Він просто проїжджав поряд і мав при собі п’ять пляшок пива.